ВПЛИВ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА НА СВІТОВУ ІСТОРІЮ

Марксизм у XX ст. спромігся стати панівним ученням у Союзі РСР, Китайській Народній Республіці, країнах "народної демократії", марксистські диктатури з'явилися навіть у Західній півкулі (Куба). Проте, свій вирішальний бій зі "світовим капіталізмом" соціалізм програв. Диктатура пролетаріату як форма державної влади безнадійно поступилася буржуазній демократії. Такою ж незавидною була участь "соціалістичного" права, свого часу оголошеного найвищим досягненням правової думки.

Колись О. Бісмарк пожартував: "Для соціалізму треба вибрати країну, якої не шкода". Історія розпорядилася так, що цією країною, якої "не шкода",- як ії невід'ємна складова – стала й Україна.

У 1918 – на поч. 1921 pp. у Радянській Росії був проведений грандіозний (додамо, і дуже кривавий) державно-правовий експеримент. З допомогою законів т. зв. "воєнного комунізму" була здійснена спроба залізною рукою "загнати людство до щастя". Відмінивши гроші і ринок, запровадивши трудову повинність і прямий розподіл матеріальних благ державними структурами, "кремлівські мрійники" намагалися побудувати комунізм. Не вийшло. На X з'їзді РКП(б) бажаючих продовжувати політику "воєнного комунізму" уже не виявилося, довелося ввести НЕП.

Водночас, саме радянський "експеримент" вимусив владні структури розвинутих буржуазних країн піти на такі зміни у законодавстві, які ще донедавна видавалися неможливими. Аби уберегти власні держави від комуністичної небезпеки, потрібно було запропонувати свій – кращий – план розв'язання соціальних, колоніальних, національних, расових та інших проблем, дати жінкам рівні права з чоловіками, гарантувати права релігійних меншин і т. д. і т. п.

Зрештою, від "російської" революції найбільше виграли "неросіяни": пролетарі США та Західної Європи, народи домініонів та колоній, американські феміністки та голландські "геї".

Поняття "загальної кризи капіталізму" – вчора і сьогодні. Жовтневий переворот 1917 р. Перші кроки Радянської держави і права

У середині XIX ст. виник марксизм – вчення, узяте на озброєння лівими партіями. На думку В. І. Леніна, "наріжним каменем теорії Маркса є вчення про додаткову вартість". Згідно з цією доктриною, власність капіталіста – це не винагорода за його організаторські здібності, ризик, ощадливість, як вважали попередні покоління економістів, а лише результат безоплатного присвоєння частини робочого часу найманих працівників.

За такою логікою, "експропріація експропріаторів", тобто позбавлення капіталістів їхніх фабрик, заводів, банків тощо, є справою справедливою, а отже, й законною (з позицій соціалістичного права).

Робітники повинні здійснити соціалістичну революцію в світовому масштабі. Саме підготовці цього всесвітнього перевороту мав послужити так званий Інтернаціонал – створена Марксом і Енгельсом міжнародна організація лідерів марксистських гуртків, груп і партій.

На початку XX ст. В. Ленін обгрунтував неодночасність початку соціалістичних перетворень у різних країнах світу (своєрідна ревізія марксистського вчення про світову революцію), а з початку 20-х років Ленін, а згодом Сталін та інші теоретики марксизму розробляють положення про можливість перемоги соціалізму навіть "в одній, окремо взятій, країні".

Звичайно, така постановка питання не означала відмови від ідеї відновлення справедливості, за Марксом, в масштабах усієї земної кулі. Навіть спроба М. Хрущова на XX з'їзді КПРС обґрунтувати мирне співіснування країн з різним суспільним ладом як особливу форму класової боротьби викликала шалені нападки з боку китайського та албанського комуністичного керівництва. Відмова від ставки на збройне протистояння з капіталістичним світом була витлумачена як "ревізіонізм", тобто відмова від "революційного вчення Маркса – Енгельса – Леніна – Сталіна".

Зрозуміло, що керівництво СРСР, принаймні до середини 80-х років, не збиралося відмовлятися від ортодоксального марксизму в тому, що стосується майбутнього людства. Воно бачилося виключно комуністичним, йшлося тільки про конкретні терміни і допустимі засоби для прискорення процесу комуністичної перебудови недосконалого, експлуататорського, повного внутрішніх суперечностей капіталістичного суспільства. Для обслуговування комуністичної доктрини було розроблене вчення про "загальну кризу капіталізму", тобто процес, який має необоротний характер, і в остаточному підсумку веде до загибелі капіталістичного суспільства. Конкретизувалися навіть етапи цієї кризи.

Перший розпочався після жовтня 1917 р., коли виникла поки що єдина країна переможного пролетаріату – СРСР. Другий – після світової війни 1939-1945 pp., коли були утворені т. зв. країни народної демократії. Розпад колоніальної системи імперіалізму, демократичні революції 60-70-х років оголошувалися новою ланкою загального процесу.

Зрозуміло, що на всіх етапах цих перетворень роль СРСР, ВКП(б) – КПРС і марксистської теорії в цілому (до речі, доволі значна.- Авт.) гіперболізувалися надмірно. Оголошувалося, що увесь суспільний прогрес, досягнутий людством у XX ст., не лише блискуче підтверджував геніальність передбачень марксистських класиків, але й був досягнутий зрештою внаслідок того, що все ширші народні маси творчо опановували марксизм.

Насправді ж у багатьох випадках перша в світі соціалістична держава та її вожді не стільки стимулювали суспільний прогрес, скільки стримували його. Неможливо заперечити визначну роль СРСР у подоланні німецького націонал-соціалізму і фашизму, досягнення радянської науки в галузі освоєння космосу, опанування енергією атома, в медицині тощо. З іншого ж боку, саме радянські політичні доктринери оголошували генетику і кібернетику буржуазними лженауками, насаджували мічурінське вчення народного академіка Т. Лисенка, травили поетів Єсеніна і Стуса, академіка Сахарова і генерала Григоренка.

За різними підрахунками, кількість репресованих (читай: розстріляних і знищених в таборах ГУЛАГу) громадян СРСР становить від 600 тисяч до 10 мільйонів чоловік. Голодомор 1932-1933 pp., що охопив Україну, Поволжжя, Північний Кавказ, Казахстан, приніс ще від З до 11 мільйонів жертв. Втрати у війні з фашизмом, спричинені передусім невмілим чи надто жорстоким керівництвом, були уп'ятеро (!) вищі від німецьких. Згадаймо угорські події 1956 р. та чехословацькі 1968 р.

Навіть у відносно благополучні 70-80-ті роки СРСР підтримував авторитарні недемократичні режими в Сомалі, Афганістані, Нікарагуа, Іраку, Лівії тощо. Відтак озброєні радянською зброєю і марксистською доктриною комуністичні повстанці сіяли терор по усьому світу (справедливості ради зазначимо, що й опоненти з НАТО не надто добирали засобів у "холодній війні").

Так як же в цілому розцінювати вплив радянської держави і права на хід історії? Відповідь – діалектично, з усіма його плюсами і мінусами.

З іншого боку, сьогодні, після фактичного краху світового комунізму, нас має більше цікавити питання, поставлене в іншій площині, а саме: що з цього розрекламованого "впливу" залишилося дотепер – на початок 111 тисячоліття?

Безперечно, лубок "країни без експлуататорів і експлуатованих"

мав величезну притягувальну силу, особливо в 20-50-ті і навіть пізніші роки. Безперечно, що політичні лідери не-комуністичних країн повинні були зважати на небезпеку гасла "Зробимо, як в Росії". Це в свою чергу стимулювало серйозні зміни в державному будівництві і праві цих країн.

Боротися з привабливістю комуністичних гасел лише з допомогою репресій, як з'ясувалося уже на початку 20-х років, було трагічним абсурдом. Слід було забезпечити своїм громадянам (усім без винятку!) кращі умови життя, ніж в комуністичному раю: вищий ступінь демократії, краще вирішення расової проблеми, досконалішу соціальну політику тощо. Іншими словами, створити умови, щоб з СРСР емігрували до США чи Ізраїлю, а не навпаки. За кілька десятиріч буржуазна держава і право зробили гігантський стрибок уперед, відбулись такі зміни в державному устрої, правотворенні і правоохоронній діяльності, що це дозволило остаточно "поховати" комунізм.

Парадоксально, але саме у цьому і полягає головний вплив більшовицької держави і права на світовий суспільний прогрес.

* * *

У лютому 1917 р., коли у Росії розпочалася друга буржуазна революція, чисельність більшовицької партії не перевищувала, згідно з уточненими даними, 20 тис. чоловік. Партія була буквально нашпигована провокаторами, лідери її не були широко відомими.

Коли в квітні 1917 р. Ленін висунув гасло "жодної підтримки Тимчасовому уряду", це зустріло непорозуміння в самій партії. Загострення внутрішньополітичної кризи в країні стимулювало радикалізацію суспільства. На VI з'їзді РСДРП(б) (літо 1917 р.) були представлені уже 240 тис. більшовиків. Цікаво, що з 171 делегата 150 мали досвід арешту, а 110 – ув'язнення, ще 10 – каторги.

Коли в листопаді 1917 р. ця партія узяла владу, вона, як показали вибори до Установчих зборів, користувалася підтримкою лише 20% населення Росії. В національних окраїнах її вплив був ще меншим – скажімо, на Україні усього 10% симпатиків.

Серед перших декретів контрольованого більшовиками 2-го Всеросійського з'їзду Рад 1917 р.- "Декрет про мир" і "Декрет про землю".

Перший проголошував ревізію у міжнародному праві: заклик до негайного миру без анексій і контрибуцій, відмову від практики таємних міждержавних угод. По суті, цей односторонній крок був зрадою союзників по Антанті, які вступили у війну влітку 1914 р. тому, що в Австро-Сербському конфлікті Росія підтримувала Сербію.

"Декрет про землю" був створений на основі 242 селянських наказів. Понад 150 мільйонів десятин поміщицької та церковної землі оголошувалися всенародною власністю і без викупу передавалися

у безплатне користування селян. Власне, це була есерівська вимога, оскільки В. Ленін у квітні 1917 р. наполягав на державному землекористуванні та створенні великих державних виробництв у сільському господарстві.

Був сформований суто більшовицький уряд, який у грудні того ж року поповнився за рахунок лівих есерів (7 членів цієї партії очолили наркомати землеробства, юстиції, пошти і телеграфу, місцевого самоуправління, державного майна).

До середини лютого 1918 р. радянська влада була встановлена в 97 губернських центрах та інших великих містах, у 17 випадках це відбувалося внаслідок збройних повстань.

1 листопада було припинено видачу заробітної плати чиновникам, які не виходили на роботу, бойкотуючи самозваний Раднарком.
7 грудня 1917 р. на пропозицію Ф. Дзержинського було створено ВЧК – Всеросійську надзвичайну комісію по боротьбі із саботажем і контрреволюцією.

У кінці листопада для керівництва народним господарством країни була створена Вища Рада Народного господарства (ВРНГ), перед якою постало завдання підготувати перехід від робітничого контролю до безпосереднього управління господарством на основі націоналізації промисловості, транспорту, банків. До березня 1918 р. в 31 губернії було націоналізовано 836 найпотужніших підприємств.

На виборах до Установчих зборів (грудень – початок січня) меншовики і есери зібрали 62% голосів. Установчі збори відмовилися затвердити декрети ленінського уряду і уже 6 січня були розігнані військовою силою. Раднарком чітко продемонстрував свою відразу до "буржуазної" демократії.

Їй була протиставлена ідея т. зв. радянської влади, тобто "влади рад робітничих, солдатських і селянських депутатів". Інші категорії населення, передусім "експлуататорські елементи" – капіталісти, поміщики, духовенство, офіцери буржуазної армії, але також – адвокати, поліція, професура університетів, позбавлялися прав і усувалися від участі у політичному житті.

Навесні 1917 р. Ленін в "Чергових завданнях Радянської влади" сформулював нові цілі "пролетарської держави". До них були віднесені: організація обліку і контролю на виробництві, підвищення трудової дисципліни і організація змагання в промисловості, соціалістична кооперація селянства. Показово, що в діяльності сільських Рад Ленін закликав "поголівно притягати бідноту до практичної участі в управлінні".

У найближчі місяці комбіди (комітети бідноти) фактично замінили сільські ради на контрольованій комуністичною владою території. Основною відмінністю радянської влади від буржуазної демократії, принаймні теоретично, був принцип недопущення у політику нетрудящих. Ради так і називалися – робітничих, селянських і солдатських

депутатів. Комбідівський переворот на селі означав відсторонення від управління й більшої частини "трудящих" – селян, якщо вони (навіть після земельної реформи!) не потрапляли у категорію бідняків. Навесні 1918 р. основна маса селян (понад 60%) були середняками, ще 5% становили заможні, т. зв. куркулі.

13 травня ВЦВК та РНК надали народному комісарові по продовольству Цюрупі надзвичайні повноваження. Вводилася продрозкладка, згідно з якою селяни мусили здавати державі за твердими цінами усі "надлишки" продовольства. За приховування хліба застосовувалися найжорстокіші заходи. Це стало оголошенням війни селянству. За офіційними радянськими джерелами, у цій війні загинув кожний п'ятий боєць продовольчих загонів. У червні 1918 р. були запроваджені вже згадані комбіди, члени яких допомагали вилучати хліб у заможних односільчан. 20 відсотків конфіскованого становила винагорода для цих добровільних помічників.

Влітку 1918 р. добровільний принцип комплектування Червоної Армії був замінений загальною військовою повинністю. Це дозволило довести армію на кінець 1918 р. до одного мільйона чоловік. Було створено центральний апарат управління військовими силами – Революційну Військову Раду, введена посада головкома та польовий штаб, створено військові школи і академії для підготовки кадрів. Тим самим більшовики прощалися з колишніми власними догмами про те, що регулярна армія виступає інструментом антинародної експлуататорської держави.

VIII з'їзд РКП(б) У березні 1919 р. прийняв нову програму партії. Це була програма побудови соціалістичного суспільства. З'їзд поставив питання про перехід до "союзу з середнім селянством при опорі на бідноту і із збереженням в цьому союзі керівної ролі пролетаріату". Вказувалося, що партія "повинна керувати роботою Рад, але не підміняти їх". З'їзд рішуче висловився проти створення федерації самостійних комуністичних партій, наполягаючи на збереженні централізованої РКП(б) з єдиним ЦК. По суті з такою постановкою питання визначалися орієнтири у національно-державному будівництві – унітарна Росія з єдиним урядом без огляду на інтереси і прагнення населення національних окраїн.

1 червня 1919 р. вийшов Декрет ВЦВК про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії. Поворот комуністичних лідерів до російського шовінізму, фактична відмова від раніше декларованого принципу вільного самовизначення (аж до відокремлення) націй пояснювалася просто – росіяни становили основу Червоної Армії. Так, у військах Київського і Харківського військових округів, що охоплювали всю Україну, росіяни становили, відповідно, 57,1 та 62,3%, а українці – 32,5 і 25,3%. На одного україномовного комуніста в Україні припадало 8 російськомовних.

За 1914-1922 pp. населення Радянської Росії скоротилося на 13 мільйонів чоловік, з них 2 млн становили емігранти. Збитки від іноземної інтервенції перевищили 39 млрд крб. Потрощена промисловість лежала в руїнах, чисельно зменшився робітничий клас. Селянство систематично піднімалося на антикомуністичні заколоти, викликані постійними реквізиціями продовольства.

Протягом трьох років громадянської війни комуністична влада здійснювала політику воєнного комунізму. Остання зводилася до:

а) продрозкладки. Для кожного селянського господарства, общини, повіту доводили кількість зерна, м'яса, молока, картоплі, яку в обов'язковому порядку треба було здати державі. Лише після цього селяни одержували товари промисловості в обмеженому асортименті. Зрозуміло, що про еквівалентний обмін не йшлося, заможніші селяни, як правило, взагалі не отримували нічого. У разі відмови селян добровільно видати сільгосппродукцію Радянська влада вилучала її силою (продзагони);
б) карткової системи для населення міст. За картками для третьої категорії (приватні власники, інтелігенція) денна норма хліба становила аж 50 г, робітники забезпечувалися дещо краще. За картками розподілялися й інші товари: мануфактура, тютюнові вироби, гас тощо;
в) трудової повинності, проголошеної Конституцією РРФСР в липні 1918 р. Залучені до неї розчищали колії від снігу, рубали ліс і т. д. під наглядом загонів кінної міліції, регулярної армії і ВЧК. Наприклад, у 1920 р. на лісозаготівлях працювали близько 10 млн чол. Причому таке примусове залучення до праці поширювалося не лише на "експлуататорські елементи", але й на робітників. Підприємства і галузі оголошувалися на воєнному становищі, після чого з них неможливо було звільнитися чи відлучитися у своїх потребах;
г) глобальної ліквідації товарно-грошових відносин – заборони ринкової торгівлі, ліквідації плати за житло, за проїзд у транспорті тощо.

Пізніші покоління комуністичних істориків будуть пояснювати Цю політику складними політико-економічними умовами громадянської війни, відсутністю альтернативного вибору. Насправді ж це була перша, дещо наївна, але надзвичайно жорстока спроба "залізною рукою загнати людство до щастя" – привести усе населення країни у комунізм у максимально стислі строки.

Провал цієї спроби був, хоча й з тривалим запізненням у часі, усвідомлений ленінським керівництвом країни. На X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) його делегати схвалили Нову економічну політику (НЕП), яка встановлювала тверді розміри продовольчого податку на селян (надлишки продукції можна було вільно реалізувати на ринку). В містах уцілілим представникам "експлуататорських класів" дозволили оренду дрібних і середніх підприємств, приватну практику в медицині та юриспруденції тощо. Уряд широко пропагував залучення

іноземного капіталу у вигляді концесій на розробку природних багатств.

З іншого боку, рішуче оголошувалося, що командні висоти в економіці (банки, великі заводи і фабрики, залізничний і водний транспорт) держава зберігає за собою. Дуже симптоматичною була відмова від "сухого закону" в 1925 р. Більшовицькі депутати російської державної Думи списали відра чорнил, проклинаючи "п'яний бюджет". З початком світової війни царський уряд заборонив виробництво спирту, горілчаних виробів. У 1925 р. Сталін оголосив, що горілчана монополія дасть кошти для соціалістичної індустріалізації, під цим приводом сухий закон був скасований.

Поступка націоналам у державному будівництві була здійснена за наполяганням В. Леніна. Сталінському плану "автономізації" вмираючий вождь протиставив свою ідею союзу рівноправних республік. 30 грудня 1922 р. був створений СРСР. У 1923 р. XII з'їзд оголосив про початок політики "коренізації".

Лібералізація в економіці і національному питанні майже не зачепила політичного життя, побудованого на запровадженні однопартійної системи. Партія кадетів була поставлена поза законом уже в листопаді 1917 р., далі настала черга лівих есерів (після заколоту в липні 1918 р.) та анархістів. Розгром меншовиків навесні 1921 р. (заарештовано 2 тис. чоловік, включаючи ЦК) завершив справу. З самої більшовицької партії за 1917-1922 pp. було "вичищено" 219 500 чоловік (у 1922 р. РКП(б) налічувала 401 тис. членів).

Поворот до НЕПу сприяв швидкій відбудові народного господарства. Щорічний приріст сільськогосподарської продукції (у цінових показниках) в 1921-1928 pp. становив 10%. Після грошової реформи 1924 р. червінець став однією з найміцніших валют світу. Натомість у тисячах ресторанів гуляли нові доморощені буржуйчики, сотні тисяч безробітних реєструвалися на біржах праці, а на судові процеси виносилися справи високопоставлених комуністів, винних у мільйонних розтратах. Здавалося, усе вернулося "на круги своя".

І все-таки перша червоногвардійська атака на капітал не пройшла без сліду. Вона мала колосальний вплив не лише на майбутню долю Союзу РСР, але й на суспільний розвиток, державне і правове будівництво практично усіх країн світу.