Демократична революція в Німеччині. Утворення Веймарської республіки

Понад 3 роки (з 1914 р.) Німеччині доводилося вести війну на два фронти – проти англо-французької коаліції на Заході і проти Росії на Сході. В кінці 1917 р. прийшов успіх на Сході – 9 грудня визнала себе переможеною Румунія, 15 грудня уклала перемир'я революційна

Росія. Після підписання 3 березня 1918 р. Брестського миру німецькі і союзні війська окупували Прибалтику, Білорусію, Україну. 21 березня розпочався німецький наступ на Західному фронті. Однак уже 4 квітня цей наступ був зупинений англо-французькими військами. Безуспішною була спроба захоплення Парижа (27.V-5.VI) та штурм у м. Реймс (15–17.VII). 18 липня розпочався англо-французький контрнаступ на р. Марні. А генеральний наступ англо-франко-американських військ розпочався 26 вересня – 202 дивізії союзників атакували 187 німецьких по усьому 420-кілометровому фронту. Розгорнулися масові бої із застосуванням танків, авіації і газів. Оцінивши ситуацію,

28 вересня верховне командування німецької армії категорично поставило перед урядом вимогу негайно укласти перемир'я.
4 жовтня через Швейцарію новий уряд Німеччини (коаліційний кабінет Макса Баденського, до складу якого уперше в історії країни увійшли соціал-демократи) звернувся до американського президента В. Вільсона з пропозицією розпочати переговори про перемир'я на основі 14 умов, викладених президентом у посланні Конгресу від 8 січня 1918 р.
12 жовтня була проведена амністія політв'язнів. 15 жовтня уряд оголосив про реформування Конституції, яке серйозно обмежувало повноваження кайзера. 24 жовтня було оголошено про введення загального і рівного виборчого права в Пруссії.
8 листопада в Комп'єні під Парижем союзний головнокомандувач Фош вручив німцям умови перемир'я, що передбачали звільнення від окупації усіх раніше захоплених Німеччиною територій, а також Ельзасу і Лотарингії, відмови від Брестського і Бухарестського договорів, передачі союзникам практично усієї бойової техніки і військових кораблів, звільнення військовополонених тощо.
11 листопада 1918 р. об 11.00 угода про перемир'я була підписана. Перша світова війна закінчилася. Втрати Німеччини на фронтах (без врахування цивільного населення) склали 2 мільйони 37 тисяч чоловік убитими та померлими від ран.

Намагаючись добитися полегшення умов перемир'я, німецьке командування прагнуло продемонструвати міць своєї армії і флоту. Ще

29 жовтня був відданий секретний наказ кораблям флоту вийти у море для бою з англійськими ВМС. Через телеграфістів і офіцерських вістових про нього довідалися матроси. З листопада повстали моряки з військових кораблів, що базувалися в м. Кілі. 4 листопада робітничі і солдатські ради (за російським зразком) були створені у Штутгарті і прилеглих районах, 5-6 листопада повстання з утворенням рад відбулися в Гамбурзі, Любеку, Бремені, далі – в Шлезвігу, Ростоку, Ганновері та інших містах.

На 7 листопада влада Рад встановилася в Дюссельдорфі, Кельні, Брауншвейгу, Магдебургу, Дрездені, Лейпцигу, Франкфурті-на-Майні та десятках інших міст. 9 листопада революція перемогла в Берліні.

Соціал-демократи покинули уряд М. Баденського. Останній склав з себе повноваження, передавши без формальностей Еберту (соціал- демократу) ключі і печатки рейхсканцелярії. Після отримання інформації про нібито проголошення К. Лібкнехтом (керівником пробільшовицького "Союзу Спартака") більшовицької республіки новий уряд Німеччини, сформований Ебертом, поспішив проголосити "вільну демократичну республіку". Скасовувався воєнний стан, проголошувалися свободи слова, друку, зібрань, загальне виборче право.

У листопаді – грудні 1918 р. німецька революція опинилася на роздоріжжі. 23 листопада виконком Берлінської ради прийняв рішення про проведення загальних виборів на Всенімецький з'їзд Рад, призначений на 16 грудня.

Уряд Еберта- Хаазе 30 листопада видав декрет про вибори в установчі Національні збори 16 лютого 1919 р.

16-21 грудня 1918 р. Всенімецький з'їзд Рад, всупереч намаганням "спартаківців", постановив скликати Установчі збори. Із 485 делегатів з'їзду 288 складали праві соціал-демократи, "спартаківців" було всього 10. Вожді "Союзу Спартака" К. Лібкнехт та Р. Люксембург не були делегатами з'їзду.

Зимове двовладдя в Німеччині було одночасно схожим і несхожим на російське двовладдя між лютим і липнем 1917 р. Так, поліцай- президентом Берліна став лівий незалежник, в майбутньому німецький комуніст, Е. Ейхгорн (в Росії ж поліція залишалася опорою Тимчасового уряду аж до його падіння у жовтні 1917 р.). Ейхгорн провів ретельну чистку поліції, і в столиці вона стала лояльною до лівих. Під їхнім контролем в Берліні перебувала і т. зв. народна морська дивізія.

30 грудня "Союз Спартака" на загальнонімецькій конференції революційних інтернаціоналістів проголосив створення Комуністичної партії Німеччини за участю спартаківців, лівих радикалів та членів Союзу червоних солдатів. Це була заявка на революцію в Німеччині за російським більшовицьким зразком.

Контрреволюція також гуртувала свої сили. В умовах повного розвалу армії верховне командування 24 листопада 1918 р. видало наказ про формування добровільних корпусів (фрайкорів). Фрайкори проіснували до 1923 р. Призначалися вони для розгрому революційного руху і для опору польській експансії на східних рубежах Німеччини.

На початок 1919 р. під керівництвом генералів навколо Берліна було сформовано кілька добровільних корпусів під загальним командуванням генерала Лютвіця. 4 січня генерал запросив до військового містечка Цоссен Еберта та членів його уряду.

Враження від параду 4 тис. вишколених фрайкорівців було настільки сильним, що прусський міністр внутрішніх справ того ж дня оголосив про зміщення Ейхгорна з посади поліцай-президента Берліна. Комуністи у відповідь вивели 5 січня на вулиці столиці 100-тисячну

демонстрацію. Лібкнехт вимагав розпуску фрайкорів. 6 січня застрайкували берлінські заводи і фабрики. 10 січня до міста були введені урядові війська, розправа з лівими тривала тиждень. 1S січня увечері К. Лібкнехт та Р. Люксембург були заарештовані та убиті "при спробі втечі". Тим самим уряд перехопив ініціативу у своєму протистоянні з комуністами.

6 лютого 1919 р. відкрилися Установчі збори. На цьому представницькому форумі тимчасовим президентом Німеччини був обраний Еберт, канцлером – Шейдеман. Урядову коаліцію склав блок СДПН з двома центристськими буржуазними партіями – Німецькою демократичною та католицького Центру. Оскільки в Берліні становище все ще залишалося непевним, Установчі збори працювали в провінційному Веймарі, столиці Тюрінгії.

Становлення т. зв. Веймарської республіки відбувалося в надзвичайно складних умовах. Незважаючи на криваві втрати в Берліні, комуністи намагалися узяти політичний реванш в інших землях колишньої Німецької імперії. 10 січня радянська республіка була проголошена в Бремені, 11 січня – в Куксгафені. З березня розпочався загальний страйк робітників у Берліні, під час розправи з яким було вбито 1200 страйкуючих.

Та "білий" терор не приніс очікуваного результату. В середині квітня в усіх землях Німеччини одночасно страйкували 4,5 млн робітників. 7 квітня 1919 р. була проголошена Баварська Радянська республіка. 13 квітня ключові пости в її уряді (т. зв. Комітеті дії) опинилися у руках комуністів. 25 квітня уряд Є. Левіне створив Баварську Червону армію, чисельність якої перевищила 20 тис. чоловік. Для боротьби з контрреволюцією був створений революційний трибунал.

Радикальні дії комуністів викликали протести поміркованої частини лівих. 27 квітня з'їзд мюнхенських фабрично-заводських комітетів провів перевибори Комітету дії і виключив комуністів з уряду. 1-3 травня фрайкорівці увірвалися в місто. На цей час контрреволюція зуміла задіяти для придушення лише Баварської Радянської республіки 100-тисячну армію фрайкорівців. Це свідчило про консолідацію антикомуністичних сил, їхню високу організованість та уміння створювати чисельну перевагу на вирішальних напрямках протистояння з крайніми лівими.

28 червня в Дзеркальній залі Версальського палацу делегація Німеччини підписала мирний договір з країнами Антанти. За його умовами Ельзас та Лотарингія, захоплені Німеччиною у 1871 р., поверталися Франції. Саар, окупований Пруссією ще у 1815 р., на 15 років переходив під управління Ліги Націй; на цей час його вугільні шахти ставали власністю Франції як часткова компенсація за завдані війною збитки.

Округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісцитів увійшли до

Бельгії, Шлезвіг-Гольштейн – до Данії. Відновлювалася незалежність Люксембурга. Частина Верхньої Сілезії переходила до Польщі. Дан- ціг був оголошений вільним містом в митному союзі з Польщею. В прилеглій частині Східної Пруссії, населеній переважно поляками, був проведений плебісцит. В результаті ці землі відійшли до Польщі. Смуга її володінь до узбережжя Балтики дістала назву Польського коридору, тим самим Східна Пруссія була відрізана від решти німецьких територій. Після плебісциту 1923 р. Мемель (Клайпеда) відійшов до Литви.

Загальна сума репарацій мала бути визначена до 1 травня 1921 р. Ще до того часу Німеччина була зобов'язана виплатити 20 мільярдів золотих марок – валютою, торговими кораблями, промисловими і сільськогосподарськими товарами тощо. Армія Німеччини не повинна була перевищувати 100 тис. чоловік, офіцерський корпус – 4 тис. Військовий флот Німеччини переможці скоротили до б крейсерів, 6 легких крейсерів, 24 есмінців та міноносців.

Хоча Еберт на мітингах кричав про те, що швидше його рука відсохне, ніж підпише такі ганебні умови, Версальський мир був прийнятий переможеною Німеччиною. В країні зберігалася висока вірогідність виступу як крайніх лівих, так і ультраправих елементів. З метою запобігання такому розвиткові подій населенню запропонували конституцію, яка гарантувала широкі демократичні права і свободи і тим самим повинна була утримати німців від підтримки радикальних сил.

11 серпня 1919 р. вступила в силу прийнята установчими Національними зборами у Веймарі нова німецька конституція. її проект був розроблений особливим комітетом зборів під керівництвом Г. Пройса, відомого юриста і засновника Демократичної партії. Зрозуміло, що внутрішньополітична обстановка в Німеччині та зовнішньополітичні умови країни мали визначальний вплив на роботу комітету по розробці конституції.

Німеччина проголошувалася буржуазно-демократичною республікою. У ст. 1 вказувалося, що державна влада виходить від народу. Конституція проголосила недоторканність приватної власності, рівність громадян перед законом незалежно від статі і походження, недоторканність особи, житла, таємницю листування, свободу слова, друку, зібрань, скасування цензури.

Конституцією вводилися загальні, прямі і таємні вибори народного представництва. Право голосу отримували всі громадяни, незалежно від статі, у віці від 20 років. За швейцарським зразком конституція вводила референдуми, а також пропорційне представництво партій у парламенті відповідно з усією сумою набраних на виборах голосів.

Вищим представницьким і законодавчим органом Німеччини став двопалатний (рейхстаг та рейхсрат) парламент. Нижня палата обиралася терміном на 4 роки, її депутат оголошувався представником усієї нації і був не відповідальний перед своїми виборцями. Верхня палата -

рейхсрат формувалася з членів урядів земель, пропорційно чисельності їхнього населення. Усього земель було 15-18 республік та 3 вільних міста. Кожна із земель мала власну конституцію, власний законодавчий ландтаг, власний уряд та поліцію. У віданні центру залишалися зовнішні зносини, військова справа, митниці, карбування монети, зв'язок, залізничний та водний транспорт тощо. Право федерації у всіх випадках мало перевагу над правом земель. Верхня палата могла своєю незгодою затримати прийняття закону, але не скасувати його.

Головою держави ставав президент, який обирався загальнонародним голосуванням на 7 років. В його руках зосереджувалася вища виконавча влада: верховне головнокомандування армією і флотом, представництво у зовнішніх зносинах, право помилування. Він призначав канцлера і міністрів, які не могли одночасно бути депутатами парламенту. Президент міг достроково розпускати парламент і призначати нові вибори. Рейхстаг формально міг ставити питання про імпічмент президента, однак жодного разу цим правом не скористався. У разі необхідності президент міг видавати надзвичайні укази в обхід парламенту, йому ж надавалося право введення надзвичайного стану в країні. Останнє було пов'язане з призупиненням дії громадянських свобод.

Високе місце в державній ієрархії займав канцлер. Йому конституція надавала право "формулювання керівних принципів політики". Загалом схема президент – канцлер – двопалатний парламент дещо нагадувала імперську Конституцію 1871 р., за тим винятком, що місце імператора посідав обраний населенням на 7 років президент.

Однак нова історична доба наклала свій суттєвий відбиток на Конституцію 1919 р. в плані гарантії соціальних прав населення: профспілки отримали згідно з конституцією право укладати колективні договори та проводити страйки на підприємствах. У територіальних округах та у загальнодержавному масштабі мали бути сформовані виробничі ради з числа представників адміністрації та робітників. До компетенції цих рад належали питання умов праці, заробітної плати, соціального страхування. Конституція встановлювала 8-годинний робочий день.

Веймарська конституція була вагомим завоюванням німецького народу. Для свого часу вона стала зразком конституції передової буржуазної держави. Втім, правила політичної гри, закладені в конституції, дозволили Гітлеру прийти до влади, не порушуючи жодної статті цього документа.

Згідно з умовами Версальського договору, конституція скасувала військову повинність, офіційно армія не перевищувала 100 тис. чоловік. Фактично ж підготовка солдатів (контракт на 12 років) йшла за програмою унтер-офіцерів, унтер-офіцерів – за програмою офіцерського корпусу і т. д. З урахуванням чисельних спортивних та гімнастичних товариств Німеччина могла у разі потреби виставити півмільйон-

ну армію (на поч. 1918 р. на Західному фронті воювали близько 5 млн чол.). З другої пол. 20-х років у рамках секретного співробітництва з СРСР німці проводили обкатку на радянських полігонах заборонених Версальським договором танків та бойової авіації.

Веймарська республіка та її конституція не задовольняли сили реакції, в першу чергу монархістів, військової верхівки та право- націоналістичних сил. Перша спроба усунення режиму Веймарської республіки була здійснена уже в 1920 р. (військово-монархічний путч Каппа-Лютвиця), друга – в листопаді 1923 р. (мюнхенський путч "коричнево-сорочечників" з НСДАП). До кінця 20-х років режим Веймарської республіки користувався підтримкою майже усієї буржуазії, більшої частини робітничого класу і селянства. Так, під час путчу Каппа-Лютвиця 15 березня 1920 р. 12 млн робітників на підтримку уряду припинили роботу; того ж дня була створена 100-тисячна Рурська Червона армія для протидії путчистам. З виступом націонал- соціалістів урядові сили розправилися за кілька хвилин (16 убитих штурмовиків та 3 поліцейських).

І лише Велика депресія 1929-1933 pp. максимально поляризувала суспільство. Партії центру стрімко розгубили свій електорат, натомість посилилися позиції націонал-соціалістів та комуністів. Економічна криза стала провісником кризи політичної та загибелі Веймарської республіки під коричневими хвилями націонал-соціалізму.