< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Франція у міжвоєнний період. Народний фронт

У результаті Першої світової війни Франція разом із союзниками по Антанті здобула перемогу над країнами Четверного союзу.

У січні 1919 р. в Парижі була скликана міжнародна конференція, на якій було представлено 27 держав. Конференція виробила умови миру. Французьку делегацію очолював прем'єр-міністр Ж. Клемансо. Претензії Франції на провідну роль у післявоєнному світі наштовхнулися на опір з боку США та Англії. Замість встановлення франко- німецького кордону по р. Рейн (чого домагався Клемансо) Франції була нав'язана західніша лінія кордону. Щоправда, Англія та США запропонували як компенсацію пакт, який гарантував би Франції безпеку її східного кордону.

Оскільки пізніше парламенти цих країн пакт не ратифікували, усі "гарантії" виявилися насправді лише засобом змусити Францію відмовитися від своїх претензій на Рур. За умовами Версальського миру (28 червня 1919 р.) Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, в її користування на 15 років переходили копалини Саарського басейну. До Франції відійшли німецькі колонії в Африці (Того і Камерун) та провінції колишньої Османської імперії (Сирія і Ліван). їй же належала і левова частка репарацій – 52% від загальної суми.

Перемога обійшлася надто дорого. Близько 1,4 млн убитих та тих, що втратили працездатність (11% самодіяльного населення), 23 тис. зруйнованих промислових підприємств та 742 тис. будинків. Загальні матеріальні втрати Франції у Першій світовій війні становили понад 200 млрд франків, борг Сполученим Штатам зріс до 4 млрд доларів.

Наплив німецьких товарів, що надходили у рахунок погашення репарацій, гальмував відродження національної промисловості. Споживач не поспішав купувати вироблені у Франції верстати чи автомобілі, оскільки мав дешевші німецькі, отримані у рахунок репарацій. Внаслідок Жовтневої революції в Росії французами були втрачені капіталовкладення на 13 млрд франків.

16 листопада 1919 р. у Франції були проведені перші післявоєнні вибори до палати депутатів. На них переміг Національний блок (консерватори, прогресисти, ліберали та ін.), що зібрав понад 60% місць у новому парламенті.

На початку січня 1920 р. відбулися вибори президента; радикал Клемансо був змушений поступитися поміркованому республіканцю Дешанелю. Програвши президентські вибори, Клемансо пішов у відставку і з посади прем'єр-міністра, кабінет очолив А. Мільєран.

Праві міністерства Національного блоку чергувалися з тією ж інтенсивністю, що була характерна для довоєнної Третьої республіки: А. Мільєрана (1920) замінив Ж. Лейг (1920-1921), того, в свою чергу,- А. Бріан (1921-1922), далі – Р. Пуанкаре (1922-1924).

У травні 1921 р. відбувся перший з'їзд Французької комуністичної партії. Наступного року через кризу в профспілковому русі виокремилася т. зв. Унітарна конфедерація праці, близька до ФКП та Профінтерну, що перебував під контролем Москви.

Консолідація і зміцнення лівих мали свої причини. Стабілізація економіки проходила мляво. Довоєнний рівень промислового виробництва, незважаючи на приєднання Ельзасу і Лотарингії, був досягнутий аж у 1925 р. Того ж року виробництво зернових у Франції досягло лише 83% довоєнного рівня.

На виборах 1924 р. переміг Лівий блок у складі радикалів, радикал- соціалістів і соціалістів. Уряд очолив лідер радикал-соціалістичної партії Е. Ерріо. Були проведені деякі політичні реформи, як-от звільнення політв'язнів, визнання права державних службовців на об'єднання у професійні спілки, формально надано право участі у муніципальних виборах жінкам. 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо, услід за Англією, Італією, Норвегією, Австрією та іншими державами, визнав СРСР.

Кабінет Ерріо проіснував до 10 квітня 1925 р., тобто менше року. 17 квітня новий уряд Лівого блоку очолив радикал Пенлеве. Цей уряд вів колоніальні війни в Марокко (1925-1926) та Сирії (1925-1927), уклав т. зв. Локарнські угоди, політично спрямовані проти СРСР. Уже 22 листопада 1925 р. кабінет Пенлеве був замінений урядом Бріана,

а в липні 1926 р. був створений уряд національної єдності на чолі з Пуанкаре.

Підтримку цьому уряду надали і партії, що входили до Лівого блоку, включаючи соціалістичну партію. Були проведені непопулярні заходи з метою стабілізації національної валюти – різко збільшено (на 9 млрд франків) прямі і непрямі податки, скорочено фонди заробітної плати для державних службовців і пенсії для інвалідів війни тощо. У підсумку це дозволило добитися стабілізації франка та певного приросту промислового виробництва (до початку кризи 1929-1933 рр. – у півтора раза), збільшення золотого запасу країни (у чотири рази порівняно з 1913 р.).

Уряд Пуанкаре перебував при владі порівняно довго – до липня 1929 р. (з врахуванням реорганізації в листопаді 1928 р.). Наступний прем'єр – Бріан пішов у відставку уже за кілька місяців. Причиною падіння стала світова економічна криза.

Велика депресія 1929-1933 pp. зачепила Францію пізніше, ніж інші країни, проходила менш гостро, але була більш тривалою. Промислове виробництво упало на чверть, імпорт скоротився вдвічі, експорт – у 2,5 рази. В 1934 р. повністю безробітних було 368 тис., а часткове безробіття охопило близько половини осіб найманої праці.

Деяке піднесення промисловості Франції розпочалося аж у 1936 р., але навіть у передвоєнному 1938 р. обсяг промислового виробництва складав усього 70% від докризового 1929 р. Жодна капіталістична країна не мала гірших показників. У міжвоєнний період населення Франції, незважаючи на механічний приріст за рахунок територіальних надбань, в цілому скоротилося на 400 тис. чоловік. Франція мала найнижчий в Європі відсоток молоді в загальній структурі населення і найвищий – пенсіонерів та осіб пенсійного віку.

У травні 1932 р. в умовах кризи, яка тривала, та загострення класової боротьби пройшли чергові парламентські вибори. В результаті Лівий блок здобув у палаті депутатів 335 місць проти 254 місць правих партій. Ще 10 місць отримала ФКП. Був сформований уже третій уряд Ерріо. 23 листопада 1932 р. цей уряд підписав з СРСР пакт про ненапад, що знаменувало собою поворот у зовнішній політиці.

Калейдоскопічна зміна кабінетів, проте, продовжувала тривати: за 1932-1933 pp. у Франції змінилося 7 урядів.

Ця політична нестабільність на фоні економічної кризи сприяла пожвавленню діяльності фашистських організацій. Такі фашистські угруповання, як Ліга патріотичної молоді, Французька дія, Французька солідарність, Королівські рицарі, Бойові хрести (до складу цієї останньої входили А. Петен і Ш де Голль) та інші розгорнули відкриту підготовку для приходу до влади.

На початку 1934 р., скориставшись фінансовим скандалом, французькі фашисти здійснили спробу путчу. 6 лютого 1934 р. 20 тис. озброє

них фашистів з Бойових хрестів організували маніфестацію у Парижі з метою приведення до влади свого лідера – полковника де ля Рока.

У відповідь 12 лютого 1934 р. у Франції розпочався загальний антифашистський страйк, найбільший за всю історію країни. У ньому брали участь 4,5 млн чол. Фашизм не пройшов.

Однак уже прем'єр-міністр П. Лаваль (1935-1936) узяв курс на зближення з фашистською Німеччиною, посилив репресії проти ФКП, пішов на зниження заробітної плати робітникам і службовцям, скасував пенсії окремим категоріям інвалідів. Подібно до Італії в 1924 р. та Німеччини в 1933 р., Франція, переслідувана внутрішніми негараздами, стояла на порозі фашизму.

Безперечні економічні успіхи тоталітарних режимів (Німеччина в 1936 р. уже перевищила рівень 1929 р., а СРСР узагалі мав більш ніж чотирикратний приріст) вигідно відрізнялися на фоні політичної й економічної нестабільності Третьої республіки.

У цій ситуації влітку 1934 р. генеральний секретар ФКП Моріс Торез висунув ідею створення "перед загрозою фронту реакції і фашизму Народного фронту свободи, праці і миру".

Французькі комуністи, незважаючи на невисоке представництво в парламенті, обумовлене мажоритарною системою, мали доволі відчутну підтримку виборців (1007 тис. на виборах 1928 р.).

Тривалий час ФКП, дотримуючись вказівок Комінтерну, відмовлялася від співробітництва з іншими лівими партіями, розглядаючи фашизм як "праве крило соціал-демократії".

Подібною була й ситуація в Німеччині двома роками раніше. Внутрішній конфлікт між лівими став важливою передумовою приходу Гітлера до влади в Німеччині. Німецькі соціал-демократи в березні 1933 р. фактично підтримали репресивні заходи щодо КПН, звинуваченої у підпалі рейхстагу. У травні цього року вони самі стали жертвою тієї ж брутальної політики Гітлера.

Саркастичне припущення, що "ліві об'єднаються аж перед розстрілом", справедливе для Італії і Німеччини, було з великим запізненням осмислене в Москві. VII Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу (липень 1935 р.) проголосив курс на співробітництво усіх лівих і демократичних сил перед обличчям фашистської загрози. Практичне здійснення цієї політики в Європі випало проводити іспанським та французьким комуністам.

Ще 27 липня 1934 р. між комуністичною і соціалістичною партіями Франції була підписана угода про спільну боротьбу проти загрози фашизму і війни.

У травні 1935 р. відбулася конференція усіх лівих партій і груп, яка поклала початок фактичному існуванню у Франції єдиного Народного фронту. У січні 1936 р. Народний фронт опублікував свою програму. В ній містилися вимоги роззброєння та розпуску усіх фашистських

організацій, загальної політичної амністії, скасування законодавчих обмежень свободи преси, скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати робітникам і службовцям, проведення демократичної грошової реформи, перегляду податкової системи з метою залучення до пропорційної сплати податків заможних верств населення, націоналізації військової промисловості, поглиблення співробітництва з СРСР для створення системи європейської колективної безпеки тощо.

Навесні 1936 р. Народний фронт дістав на виборах 375 мандатів з 610, в т. ч. ФКП – 72 мандати. Сформований на початку червня кабінет соціаліста Леона Блюма складався із соціалістів, радикалів та представників соціалістичного і радикального позапартійних союзів. Комуністи до уряду не увійшли, але оголосили про його повну підтримку.

  • 7 червня 1936 р. делегаціями підприємців і профспілок були підписані Матіньйонські угоди, що передбачали підвищення заробітної плати в середньому на 12%, визнання прав професійних союзів, створення на підприємствах інституту виборних делегатів.
  • 11-12 червня Палата депутатів схвалила законопроекти про 2-тижневі оплачувані відпустки, колективні договори, 40-годинний робочий тиждень та ін. Формально були заборонені та розпущені фашистські організації, фактично ж справа звелася до заміни вивісок: Бойові хрести були перейменовані на Французьку соціальну партію, Ліга патріотичної молоді – на Національно-соціальну партію тощо.

На якийсь час створилося враження, що для перемоги соціалістичних ідеалів не потрібно жодної диктатури пролетаріату, бажаного результату можна досягнути еволюційним шляхом – внаслідок спільної співпраці лівих.

У відповідь на популістські кроки кабінету Блюма фінансова олігархія країни пішла на прямий саботаж економіки. Лише за 1936– 1937 pp. за кордон було переведено 100 млрд франків.

Уже у вересні 1936 р. уряд вимушено провів девальвацію франка, що по суті означало повернення збільшених у червні зарплат на попередній рівень. Вже у лютому 1937 р. Блюм був вимушений заявити про необхідність "паузи" у проведенні в життя програми Національного фронту. Це викликало протести комуністів. 21 червня 1937 р. під ударами справа і зліва уряд Л. Блюма пішов у відставку.

Наступники Блюма радикали Шотан (червень 1937 – березень 1938) та Е. Дападьє (квітень 1937 – березень 1940) до жовтня 1938 р. формально опиралися на Народний фронт.

Радикали відкрито порвали з Народним фронтом у жовтні – листопаді 1938 р. Соціалісти оголосили про свій розрив з ФКП та про вихід з Народного фронту у травні 1939 р. Формально приводом для розриву радикалів зі своїми недавніми союзниками послужили масштабні протести ФКП проти Мюнхенської угоди про розчленування Чехословаччини і передачу Судетів фашистській Німеччині. Підпис Дала-

дьє під документом стояв поруч з підписами Гітлера, Муссоліні та британського прем'єра Галіфакса.

У найближчому часі французький прем'єр завдав дошкульних ударів по ФКП: 25 березня 1939 р. уряд заборонив видання комуністичної "Юманіте", а 26 вересня того ж року комуністична партія буде оголошена поза законом.

  • 5 жовтня 1939 р. комуністів-депутатів Національних зборів позбавили депутатських мандатів і віддали під суд військового трибуналу – Франція вступила у Другу світову війну, тож після вступу радянських військ на територію союзної Польщі комуністи розглядалися як ворожа агентура.
  • 1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Остання ще в квітні отримала гарантії цілісності своєї території від Англії та Франції. У відповідь на німецьку агресію країни-гаранти З вересня 1939 р. оголосили війну Гітлеру. Це фактично перетворило німецько-польський конфлікт у світову війну.

Армія Франції перейшла у наступ на своїй ділянці фронту між Люксембургом і Карлсруе, вклинившись на кілька кілометрів на німецьку територію. 130 англо-французьким дивізіям протистояли лише 23 німецькі, до того ж укомплектовані учорашніми резервістами. Однак уже через кілька днів сили вторгнення були несподівано відведені на французьку територію, після чого на Західному фронті розпочалася т. зв. "дивна війна". Мільйонні армії за наспіх поставленими дерев'яними щитами зводили польові укріплення, відкрито на очах у ворога приймали прибулі поповнення, сушили білизну і навіть грали у волейбол. Для прикладу, перший британський солдат (капрал) загинув у цій війні в ході розвідувальної операції аж у грудні місяці.

Саму війну уряд використав для відміни усіх соціальних завоювань 1936 року. Під приводом введення воєнного стану був запроваджений 72-годинний робочий тиждень, відмінено недільний день відпочинку, введено відрахування у фонд держави 40% заробітної плати робітників, у селян реквізовували хліб та мобілізовували тяглову силу. Значно виросли усі прямі і непрямі податки.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася у межі Голландії, Бельгії та Люксембургу. 12 травня ця армія, як і в роки Першої світової війни, з території Бельгії увірвалася до Франції. 14 червня гітлерівські війська без бою увійшли в Париж. Уряд Франції утік спочатку в Тур, а потім у Бордо. 21 червня 1940 р. у Комп'єнському лісі в тому самому вагоні, на тому самому місці, де у 1918 р. французький маршал Фош диктував умови миру переможеній Німеччині, фашистський маршал Кейтель продиктував умови капітуляції Франції.

Вийшовши з вагона, Гітлер на радощах станцював щось подібне до гопака.

За умовами миру Франція була поділена на дві зони – окуповану, куди увійшли дві третини території з Парижем включно, та не окупо-

вану з центром у курортному містечку Віші. Цією зоною управляв уряд маршала Петена, який співпрацював з Гітлером. Така комбінація була потрібна Німеччині з огляду на французькі колонії та розміщені там частини армії і флоту. Франція з колишнього союзника Англії перетворилася на недружню державу, а її армія та флот формально могли вважатися ворожими Англії. Уряд Англії оголосив про свій розрив з урядом Петена ще 23 червня 1940 р.

У зоні дії петенівського уряду скасовувалися конституційні закони 1875 р. Тим самим у червні 1940 р. Третя республіка де-факто і де- юре припинила своє існування.

У сфері національного законодавства міжвоєнного періоду найпомітнішими змінами стало введення 8-годинного робочого дня та визнання колективних договорів. У 1938 р. була визнана повна дієздатність жінок. Дещо обмежувалося право приватної власності на землю – без дозволу держави власник приватної ділянки більше не міг вільно користуватися гідроресурсами, він позбавлявся можливості скаржитися на порушення повітряного простору будь-якими літальними апаратами.

У 1928 р. вийшов закон, що дозволяв вільно розривати раніше укладений трудовий договір кожній зі сторін-учасниць. На практиці від цього виграли працедавці. Загалом же, за винятком нетривалого періоду перебування при владі уряду Народного фронту, право Франції суттєвих змін не зазнавало.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >