Фашизм в Італії
Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні, вихідця з народних низів, колишнього члена лівого крила Італійської соціалістичної партії і редактора її центрального органу газети "Аванті". Вигнаний з ІСП в листопаді 1914 р., оскільки був прихильником вступу Італії у війну (Італія воювала на боці Антанти з 1915 р.).
У Першій світовій війні країна втратила 700 тис. убитими, 450 тис. стали інвалідами, було знищено 1/3 національного багатства (на 65 млрд лір золотом). На післявоєнній Версапьській конференції ці жертви оплачені дуже скромно: область Трентіно і Пд. Тіроль, півострів Істрія та м. Трієст на Адріатиці. Самі італійці вважали себе "переможеними в таборі переможців".
Усе це закономірно призводило до радикалізацїі суспільства. На виборах 1919 р. перемогли соціалісти, які зібрали 31% голосів. Були розпочаті несміливі реформи – прийнятий закон про соціальне страхування від безробіття, указ про допустимість самовільного захоплення необроблюваної землі.
У 1920 р. в зруйнованій війною Італії відбувся 1881 страйк у промисловості з 1286 тис. учасників, було втрачено 16,4 млн (!) робочих днів. У 1921 р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соціальної революції.
Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від традиційних буржуазних партій мали й власні воєнізовані загони – "чорносорочечників", набраних з люмпенів, "золотої молоді", карних злочинців. Ці загони використовувалися під час розгону лівих мітингів і демонстрацій, для боротьби з пікетами страйкарів тощо.
У листопаді 1921 р. створена Національна фашистська партія, яка практично відразу отримала велику фінансову підтримку крупної буржуазії. На перших же виборах ця партія зібрала 35 з 500 місць у парламенті. Цьому успіху сприяло не лише значне фінансування партії, а й демагогічна пропагандистська кампанія. Отримуючи підтримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти вимагали 8-го-
динного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків і жінок, свободи друку тощо.
28 жовтня 1922 р. відбувся похід фашистських загонів (до 40 тис. чоловік) на Рим. Маршал Бадольо потім стверджував, що вистачило б 15-хвилинної стрілянини, аби розігнати цих "революціонерів", але уряд боягузливо пішов у відставку. 30 жовтня Муссоліні запропонував парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками.
Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925 р. На першому етапі було скасовано право селян захоплювати необроблювані землі, встановлено жорсткий контроль над профспілками, внесено реакційні зміни в робітниче законодавство.
В Італії діяли десятки дрібних партій і груп. Нібито для того, щоб подолати відсутність єдності в суспільстві, фашистами було запропоновано закон, за яким партія, що набрала принаймні 1/4 голосів виборців, отримала б 2/3 місць у парламенті і взяла на себе відповідальність за майбутнє країни. Італійський парламент дав згоду на таке нововведення.
На виборах 1924 р. за Муссоліні і його партію було подано саме 1/4 голосів (з 12 млн виборців). Соціаліст Матеотті спробував розкрити шахрайство на виборах, але був убитий. Опозиція на знак протесту пішла з парламенту і утворила т. зв. Авентінський блок за участю соціалістів, республіканців, католиків, а потім і комуністів. Скориставшись відсутністю парламентської опозиції, в січні 1926 р. уряд Муссоліні присвоїв собі право видавати декрети в обхід парламенту.
У листопаді 1926 р. були опубліковані "Надзвичайні фашистські закони": розпуск офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини; введення надзвичайної юстиції (трибунали) і адміністративної (позасудової) висилки. Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися чиновники з центру (т. зв. подеста). Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні арешти, зокрема, було ув'язнено 12 тис. комуністів.
Одночасно зросла особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем'єр був відповідальний перед королем, а П'ємонтські статути офіційно не скасовувалися, то уже законом 1925 р. "Про повноваження голови уряду" встановлювалася невідповідальність прем'єра перед парламентом, а міністри перетворювалися на чиновників, відповідальних перед головою уряду. Закон 1926 р. "Про право виконавчої влади видавати юридичні норми" не робив жодної фактичної різниці між "законами", що їх видавав парламент, і "декретами-законами", прийнятими урядом.
До 1928 р. Італія досягнула серйозних успіхів у своєму розвитку. Обсяг промислового виробництва зріс на 60% порівняно з 1920 р., а доходи селян підвищилися на 40%. Одночасно було завдано серйоз
ного удару по мафії. Разом з тим фактично був відмінений 8-годинний робочий день, контроль над доходами монополій тощо. Таке поєднання забезпечувало відносну стабільність уряду Муссоліні, дозволило провести "Реформу політичного представництва" (1928 р.).
Подібно до російських більшовиків, які на зміну нібито "гнилій" буржуазній демократії запропонували власну "дійсну демократію" – владу Рад, італійські фашисти замінили традиційну буржуазну демократію своїм квазіпарламентом (Корпоративною палатою). Схожим було те, що у обох випадках правляча тоталітарна партія під зручним приводом вирішувала для себе проблему усунення опозиції.
На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 "найдостойніших" кандидатів. Виборцям надавалося право схвалити ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони відповідали одній з чотирьох вимог:
- а) платили внески у профспілку або
- б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або
- в) тримали цінні папери (державні чи банківські), або
- г) належали до церковного кліру.
Окрім Корпоративної палати, яка по суті слугувала Муссоліні масовкою, де "озвучувалися" і негайно схвалювалися усі законодавчі і політичні ініціативи італійського дуче, цей же принцип корпоративності (тобто співробітництва усіх соціальних груп) був поширений і на економіку.
В Італії протягом 1926-1934 pp. сформувалася т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати "неупереджений арбітраж". Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій.
За законом, саме корпораціям надавалося визначення умов праці (тривалість робочого часу, заробітна плата, відпустки, пенсії тощо) і вирішення трудових спорів. Страйки оголошувалися поза законом і нещадно придушувалися.
Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.
У 1938 р. "Палата фашистських організацій і корпорацій" офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення.
Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління перестали проводитися. Велика рада фашистської партії складалася не з партійних функціонерів, а з вищих чиновників держави. Головою ради став голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра.
Зрозуміло, що навіть за умови швидкого економічного прогресу і вибуху штучно роздмухуваного ентузіазму ця корпоративна система вимагала постійної охорони і підтримки з боку фашистської партії, уряду держави та її карально-репресивних органів. Каральні органи держави ставали усе потужнішими.
До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери – військова жандармерія. З приходом фашистів до влади було створено "організацію охорони від антифашистських виступів" (ОВРА), "особливу службу політичних розслідувань", "добровільну міліцію національної безпеки", додаткові загони карабінерів. Одночасно були створені особливі "поліцейські суди" за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності.
Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально прискореному порядку – за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за "неповагу до закону". Вердикти оскарженню не підлягали, смертний вирок виконувався негайно. Саме такий Особливий трибунал присудив А. Грамші, засновника компартії Італії, до 20 років ув'язнення.
Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеранськими договорами з Пієм XI.
У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку.
Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасні Сомалі та Ефіопію (у 1936 р.) та Албанію (у 1939 р.).
Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах).
Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений. Гітлер ще спромігся визволити свого невдачливого союзника, на Півночі Італії була створена маріонеткова Республіка Сало.
Муссоліні заявив, що у цій республіці ним буде збудований справжній фашизм (нібито хтось не давав йому це робити протягом попередніх десятиріч). У Республіці Сало скасовувалася монархія (король Вікторіо-Емануїл відіграв помітну роль в усуненні Муссоліні), Муссоліні повернувся до демагогічних фашистських лозунгів раннього періоду. Проте згуртувати навколо себе дуче зміг лише тих, кому уже було нічого втрачати. Зрештою італійські партизани стратили колись могутнього диктатора, підвісивши його униз головою на бензозаправні поблизу Мілану.
У 60-70-х роках неофашистські партії і групи, здавалось, могли стати впливовою політичною силою в Італії, однак відродження фашизму в цій країні – не сталося.
