АЛЬТЕРНАТИВНІ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО РОЗВИТКУ

Тема цікава, у першу чергу, тим, що з'ясовує питання: як намагалися розв'язувати свої проблеми держави, так би мовити, другого ешелону. На фоні протистояння двох світових наддержав – СРСР та США – інші державно-правові моделі ніби відступали у тінь. Втім, саме Швеція у 70- 80-х роках, тобто в апогеї згаданого протистояння, досягла найвищої у світі якості життя. Маючи відносно несприятливі природо-кліматичні умови, бідні північні ґрунти, ця держава, з її оригінальною державно-правовою моделлю, зуміла випередити визнаних лідерів.

Досвід європейських країн "народної демократії" цікавий уже тим, що за якихось півтора десятиріччя вони зуміли повністю розпрощатися з ко-

муністичною спадщиною і увійти до структур НАТО і Європейського Співтовариства – шлях, який, сподіваємося, Україні ще належить пройти у майбутньому. Проте згадані процеси мали і свою тіньову сторону – значна частина національних багатств та виробничих потужностей цих країн була на пні скуплена іноземним капіталом, що негативно сприймалося і сприймається суспільною думкою згаданих держав.

Комуністичний Китай у 80-х роках минулого століття також став на шлях фактичного демонтажу державно-капіталістичного "соціалізму". Зумівши досягнути високих темпів економічного розвитку, залучивши серйозні зарубіжні капіталовкладення, власті цієї країни, однак, зуміли зберегти національний характер власної економіки, а отже, і економічну самостійність держави.

Можна з упевненістю сказати, що розглянуті у даній темі питання становлять особливий інтерес для українського читача.

Світове змагання двох систем – капіталістичної і соціалістичної, всупереч прогнозам Маркса, завершилося політичним крахом останньої. Однак говорити про те, що все в соціалізмі було неправильним і нелогічним, не доводиться. Тривалий час на Заході популярною була теорія конвергенції, тобто зближення двох соціальних систем – при збереженні переваг кожної системи і подоланні недоліків. Було б цікаво простежити цю конвергенцію в дії – форми і наслідки – на прикладі не флагманів капіталізму і соціалізму (відповідно – США і СРСР), а тих держав, що стояли дещо осторонь.

Європейські держави "народної демократії"

Союзники з антигітлерівської коаліції сформулювали своє бачення післявоєнного світу в Атлантичній хартії. Цей документ схвалили президент США Рузвельт та прем'єр Англії Черчілль 14 серпня 1941 р. У вересні того ж року до нього приєднався СРСР (з обмовками, що дозволяли в майбутньому відстоювати територіальні надбання 1939- 1940 pp.) та емігрантські уряди окупованих Гітлером країн Європи.

Атлантична хартія зобов'язувала її учасників не прагнути до територіальних надбань у ході війни та поважати право усіх народів обирати свою власну форму правління. Насправді ж, післявоєнні європейські кордони та політичні режими стали результатом балансу сил, що склався на той час. Військова могутність та міжнародний авторитет СРСР дозволили йому перекроїти на свій огляд кордони Східної Європи, утвердити дружні режими в сусідніх країнах і нав'язати цим країнам прорадянську внутрішню і зовнішню політику.

Водночас СРСР практично не втручався у справи тих країн, які потрапили до західної сфери впливу – Туреччини, Греції, Італії та ін., незважаючи на те, що в деяких з них діяли потужні комуністичні партії з власними військовими формуваннями.

У липні 1944 р. у звільненому радянськими військами польському м. Хелм самопроголосився Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ) – маріонетковий прорадянський уряд Польщі. В мані

фесті цього Комітету вперше був використаний термін народно- демократична держава.

Пізніше, в першій післявоєнній польській Конституції 1932 р., політичний режим у країні дістав назву "держава народної демократії".

1 лише в Конституції 1976 р. було, нарешті, записано, що "ПНР є соціалістичною державою".

У період від кінця 40-х – до середини 70-х років – (аж до отримання "соціалістичних" Конституцій) державами народної демократії називали себе європейські сателіти СРСР – Польща, НДР, Чехословаччина, Болгарія, Румунія, Угорщина та деякий час Албанія. За формою державного устрою це були республіки. В Румунії та Болгарії якийсь час ще зберігалися формально монархії, а румунський король був навіть одним з небагатьох іноземців, нагороджених найвищим радянським військовим орденом "Перемоги".

Якщо говорити про суттєві відмінності "народних демократій" від класичного радянського зразка, то їх було небагато, але мапи вони досить суттєвий характер.

По-перше, допускалася багатопартійність. Щоправда, партії селян, дрібної буржуазії та інтелігенції не були масовими. їх "добровільно" втягували в блоки з правлячими комуністичними партіями.

По-друге, в деяких країнах зберігалася приватна власність на землю, а кооперативно-колгоспне будівництво не мало брутально-примусового характеру, як у СРСР. У ПНР, наприклад, колективізація у сільському господарстві так ніколи навіть і не розпочиналася.

По-третє, в обмежених масштабах допускалася приватна власність на засоби виробництва та нерухомість. Скажімо, в Німецькій Демократичній Республіці приватному власникові міг належати будинок з десятком чи більше квартир, населених жильцями. Але такий власник мусив самостійно підтримувати житло в робочому стані, сплачувати податки та утримувати квартирну плату на рівні ставок державних житлових помешкань. По суті, він ставав заручником своєї власності і часто писав добровільну відмову від неї на користь держави за чисто символічну компенсацію. У приватних руках угорців, поляків, чехів, словаків, східних німців могли перебувати невеликі ресторани, пансіонати відпочинку, зубопротезні кабінети, ремісничі майстерні тощо.

По-четверте, "залізна завіса", характерна для СРСР ще навіть в середині 80-х років, для східноєвропейських мешканців соцтабору була більш прозорою, найактивніші навіть могли виїжджати на заробітки до розвинутих капіталістичних країн. Менші обмеження накладалися і на туристичні, наукові, господарські контакти.

По-п'яте, більш вільно почувала себе церква, переслідування якої ніколи не набирало характеру масових кампаній.

Особливо відчутною стала ця різниця після XX з'їзду КПРС

(1956 р.), коли у країнах Східної Європи розпочалася демонтація сталінських режимів – Ракоші в Угорщині, Червенкова в Болгарії.

Водночас радянський контроль над цими країнами існував завжди – радянська військова, економічна, дипломатична підтримка дозволяла вирішувати численні внутрішні проблеми, наприклад, потавок дешевої сировини та енергоносіїв, збуту власної продукції невисокої якості тощо.

"Пряник" у критичній ситуації легко замінювався на "кийок" – двічі війська Варшавського Договору приходили на виручку прорадянським маріонетковим клікам, що зверталися за "допомогою" проти антикомуністичної контрреволюції – у 1956 р. в Угорщині та у 1968 р. – в Чехословаччині. Тільки введення генералом Ярузельським військового становища у грудні 1979 р. дозволило Польщі уникнути такої ж інтервенції (на ній, зокрема, наполягав румунський диктатор Чаушеску).

Зрозуміло, що така політика Союзу РСР вимушувала уряди народно-демократичних країн приймати такі політичні рішення, що йшли врозріз з національними інтересами. Прикладом можуть служити солідарний розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем, бойкот Олімпіади 1984 р. в США (утримувалася лише Румунія) та тому подібні демарші.

Намагання вирватися з-під радянської опіки оберталося значними проблемами: спершу йшла пропагандистська кампанія, далі – розрив налагоджених економічних зв'язків, відмова поставляти озброєння та комплектуючі до нього, що вело до необхідності радикального переозброєння. Але деякі політичні лідери свідомо йшли на ці кроки.

Першою, ще в кінці 40-х років, відкололася Югославія. Йосип Броз Тіто, керівник СФРЮ, не задумуючись використовував сталінські методи для боротьби з власною прорадянською опозицією – тисячі колишніх соратників були кинуті у концтабори.

Але збудована у цій країні модель "соціалізму" різко відрізнялася не лише від радянського зразка, а й від народно-демократичного аналогу. Основна відмінність полягала у тому, що підприємства передавалися у власність та управління трудових колективів. Самі робітники власною працею могли довести свій завод чи фабрику до процвітання чи до банкрутства. Відповідно і економічна стимуляція їхньої праці коливалася у широкому діапазоні. Держава заохочувала трудову еміграцію – зароблені в Італії чи ФРМ гроші живили економіку країни: щось емігрант пересилав на прожиток сім'ї, щось вкладав у будівництво та сферу обслуговування, повернувшись додому.

Цікаво, що у військовій галузі СФРІО співробітничала з США та НАТО. В Югославії була збудована відносно ефективна економіка, високі прибутки приносив міжнародний туризм. Після смерті Й. Тіто в країні розпочалося відродження національних рухів, давніше жорстоко придушених колишнім керівником держави, до речі, хорватом за національністю.

Зрештою країна розпалася на окремі суб'єкти міжнародного права -

Словенію, Хорватію, Македонію, Боснію і Герцеговину. Назва Югославія збереглася за федерацією Сербії і Чорногорії. У цій останній обидва суб'єкти федерації зберігають високий ступінь автономії, обирають власні парламенти та формують уряди.

Після початку кампанії "критики культу особи" в СРСР про свою особливу позицію оголосила Албанія. У 1968 р. після інтервенції ОВД в Чехословаччині Албанія заявила про свій вихід з цієї організації. Надалі Албанія, керована Енвером Ходжа та Мехметом Шеху, перебудувала зовнішньополітичний курс на соціалістичний Китай. В країні зберігався класичний "сталінський" соціалізм. Албанія постійно готувалася до війни з іноземними загарбниками. Зрештою ця європейська країна ортодоксального комунізму на рубежі 90-х років опинилася в такій глибокій економічній прірві, що мало чим відрізнялася від слаборозвинутих країн Африки чи Азії. Соціалістична Албанія може слугувати своєрідною ілюстрацією того, що значить будувати соціалізм з опорою на власні сили і без багатих природних ресурсів СРСР – економічний результат самоізоляції та придушення приватної ініціативи був жахливим.

Свій особливий курс стосовно Радянського Союзу в Європі мала і Румунська Соціалістична Республіка під проводом Н. Чаушеску.

Провал горбачовської "перебудови" в СРСР означав крах прора- дянських режимів у країнах Східної Європи. В одних випадках зміни мали характер "оксамитової революції", як це було в Чехословаччині, в інших – була пролита кров тисяч людей (Румунія).

V жодній з європейських країн соціалізм не зберігся, що загалом було невипадковим. Економічне змагання ринкової та планової економіки демонструвало переваги капіталізму в сфері матеріального життя: ефективніше виробництво, економія ресурсів, швидше впровадження досягнень НТР, вищий життєвий рівень, якісніші товари, житло і медичне обслуговування тощо.

Розгорнута адміністрацією американського президента Р. Рейгана кампанія "захисту прав людини" несла в собі раціональне зерно – соціалізм не зумів забезпечити своїм громадянам реальні демократичні свободи слова, друку, зібрань. Негаразди в економіці вимушували закривати рот критиці, боротися з політичними опонентами не силою переконань, а засобами терору.

Після 1990 р. усі європейські постсоціалістичні країни пішли на масштабні економічні та демократичні реформи, що означали демонтаж "соціалізму". В різних державах цей процес йшов з різною швидкістю, але генеральний напрям був очевидним.

На прикладі Угорщини можна простежити деякі загальні закономірності (ця країна уже практично пройшла шлях перебудови економіки та соціальної політики, вступила до НАТО та стала членом Європейського Співтовариства).

На перших демократичних виборах 1990 р. у цій країні закономірно перемогли демократичні партії. Вони зуміли поламати стару систему, але далі творча робота залишала бажати кращого. Економіка звикла орієнтуватися на загалом невисокі вимоги радянського ринку та необмежені енергетичні ресурси СРСР, якість продукції була загалом не конкурентоспроможною, ціна – не відповідною якості. Розвал економіки вдалося зупинити вже у 1993 р., коли уперше був досягнутий навіть деякий приріст ВВП. Але кожний процент цього приросту збільшував зовнішній борг на 500 млн доларів. Тобто успіх досягався не на власній основі, а залученням іноземного капіталу.

На других демократичних виборах 1994 р. демократи з тріском програли соціалістам. Незважаючи на те, що соціалісти були політичними спадкоємцями ВСРП, партією в цілому керували прагматики. Вони розуміли, що повернення до планової економіки неможливе, тому вимушено будували інфраструктуру капіталізму.

По-перше, уже в 1998 р. була завершена денаціоналізація, включаючи стратегічні об'єкти економіки. Приватизація проходила в першу чергу завдяки іноземному капіталу. По-друге, був здійснений остаточний – без будь-яких винятків – перехід від планового господарства до ринкової економіки. По-третє, в житті країни багатопартійність стала реальністю. Різниця економічних інтересів породжує різницю інтересів політичних. Із становленням нової економіки політичні партії перетворилися зі своєрідних клубів за інтересами в організовані структури з налагодженими джерелами самофінансування та відпрацьованими навиками лобіювання своїх програмних цілей та тактичних завдань. По-четверте, була проведена корекція політичної орієнтації зі Сходу на Захід. Угорщина вступила у НАТО, оголосила про намір стати в майбутньому членом Європейського співтовариства.

Здійснення цих завдань пов'язане з перебудовою національного законодавства з метою його уніфікації з європейськими стандартами. Соціалістичний уряд був вимушений власними руками демонтувати усю соціальну сферу: скасувати безплатне навчання, охорону здоров'я, скоротити соціальні виплати тощо. Були суттєво скорочені державні витрати. Серед надзвичайних заходів уряду відзначимо введення 8-відсоткового мита на всі ввізні товари, крім енергоносіїв, а також запровадження щомісячної планової девальвації національної валюти. Уже в 1997 р. Угорщина забезпечила собі 4,5% росту ВВП.

Однак подібно до своїх попередників-демократів, уряд досягнув цього показника завдяки створенню привабливих умов для іноземного капіталу. З п'ятдесяти найбільших світових ТНК на угорському ринку присутні 47. Заводи і фабрики належать переважно іноземному капіталу, який приваблюють кваліфікація і відносна дешевизна робочої сили, вигідне географічне розташування Угорщини, політична стабільність. З іншого боку, усі ці підприємства забезпечують

роботою угорських громадян та вносять відчислення до національного бюджету.

Психологічний дискомфорт рядового угорця, на чиїх очах загальнодержавна соціалістична власність була розкуплена переважно іноземцями, мав вирішальне значення для результатів парламентських виборів у травні 1998 р. Успіху добилися ті політичні сили, що обіцяли підтримку національного капіталу та національного виробника. До влади дещо несподівано прийшла коаліція з п'яти правих партій, в якій провідну роль посідала партія, створена на початку 90-х років студентами, т. зв. Партія Молодих Демократів.

Парадоксально, але соціалісти, які зуміли врятувати економіку Угорщини від розвалу, забезпечили країні відносно стабільні позиції в Європі та світі, а її населенню – пристойний життєвий рівень, ці вибори програли. Але різкого перегляду орієнтирів у внутрішній та зовнішній політиці не відбулося, мова йшла, швидше, про якісь тактичні зміни і ходи. Нова влада розуміла, що іноземний капітал швидко покидає ті країни, де для нього погіршуються умови функціонування.

Загалом можна констатувати, що соціалістичний експеримент не вдався не лише в СРСР, де правляча комуністична партія була обтяжена важкою історичною спадщиною (голодомор, Великий терор 1937– 1938 pp., депортації населення, ГУЛАГ тощо). Навіть там, де правлячі партії комуністів не мали на своїй совісті неоголошеної війни проти власного народу, де допускався певний плюралізм економічного і, навіть, політичного життя, де "завоювання соціалізму" були найвагомішими (в НДР молода сім'я в день одруження отримувала ключі від однокімнатної квартири), протягом якихось одного – двох років відбулись безповоротні зміни.