Китайська Народна Республіка

Перемога СРСР над фашистською Німеччиною та її союзниками змінила баланс сил не лише в Європі, а й на Далекому Сході. Дотримуючись Ялтинських угод 1945 р., Радянський Союз "не пізніше як через три місяці після завершення військових дій в Європі" вступив у війну проти Японії (остання з грудня 1941 р. воювала проти США).

Після розгрому майже мільйонної Квантунської армії СРСР охоче поділився трофейною зброєю з китайськими комуністами. На кінець 1945 р. під контролем китайської компартії (КПК) перебувала територія Північного Китаю з населенням в 1 млн чол.

Користуючись відвертою слабкістю центрального китайського уряду, а також початком "холодної війни" в стані колишніх союзників з антигітлерівської коаліції, влітку 1947 р. Народно-визвольна армія Китаю перейшла у наступ. Союзником компартії виступили роз

кольники з правлячої партії гоміндану (т. зв. Революційний гоміндан), а також нечисленної Демократичної ліги.

Підтримку китайським комуністам надавав Радянський Союз, гомінданівському уряду Чан Кайші – Сполучені Штати Америки. Після двох років запеклих боїв у континентальному Китаї гомінданівська армія зазнала поразки.

1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. Під контролем колишнього уряду залишався великий острів Тайвань. Символіка нового китайського прапора – одна велика і чотири маленькі зірочки на червоному тлі (за задумом) мала означати єдність чотирьох класів – робітничого, селянства, ремісників та патріотичної буржуазії.

Програма нового уряду проголошувала швидше демократичні, ніж чисто комуністичні завдання і цілі: звільнення Китаю з-під гніту колоніалістів, індустріалізація країни, розвиток державної і кооперативної власності за одночасної підтримки національно-патріотичної буржуазії.

У межах цієї демократичної програми в 1950 р. був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідував феодальне землеволодіння. Приблизно тоді ж була здійснена націоналізація банків та великої промисловості. В 1954 р. вступила у дію Конституція КНР (згодом вона була замінена на Конституцію 1975 р.).

Поступальний розвиток КНР в 1958 р. був перерваний кампанією "трьох червоних знамен". Під ними розумілися "великий стрибок уперед", "народні комуни", "культурна революція". Висунуте гасло "Три роки впертої праці – десять тисяч років процвітання" обернулося нечуваною авантюрою в економіці. Так, у відповідь на поставлене завдання – випередити США з виробництва чавуну – мало не в кожному дворі були збудовані примітивні плавильні печі в півтора метри висотою, що виплавляли неякісний чавун. З метою зменшення втрат врожаю ... винищувалися горобці, уночі посіви рису освітлювалися електричними лампами тощо. Наслідок – відомий. Промислове виробництво у 1962 р., порівняно з 1960 р., скоротилося майже удвічі, збір зерна упав нижче рівня 1952 р. Провал авантюристичних починань поставив під загрозу особистий авторитет Голови КНР Мао Цзедуна.

З метою збереження своєї влади в 1966 р. Мао висуває гасло "Вогонь по штабах". Починається т. зв. культурна революція (1966– 1976). Головними ворогами нації оголосили заступника голови КПК, Голову КНР Лю Шаоци та члена Політбюро Ден Сяопіна.

З легкої руки Мао Цзедуна в країні створені багатомільйонні загони хунвейбінів (дослівно – червоних охоронців), які почали вишукувати "ревізіоністів" і "догматиків" у штабах контрреволюції, під якими розумілися... міські та губернські комітети компартії.

Закони перестали діяти – їх замінив виданий багатомільйонним

тиражем цитатник Мао та "революційна свідомість" хунвейбінів. Професорів, інженерів, партійних керівників різних рангів відправляли на перевиховання у села, нерідкими були випадки фізичної розправи з "ревізіоністами" і "догматиками".

Політологам важко пояснити цей феномен безумства цілої нації, у чомусь схожий з радянським масовим засліпленням уявною геніальністю Сталіна чи німецьким – Гітлера.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. нове керівництво країни дістало важку спадщину. 250 млн чоловік, тобто чверть населення Китаю, перебували в абсолютній бідності (тобто мали дохід менший за 50 доларів на рік). Водночас, кілька мільйонний робітничий клас державних промислових підприємств користувався нечуваними, за китайськими поняттями, пільгами (доволі скромними навіть на наші мірки) і не бажав жодних змін, які могли б погіршити його виключне становище.

Першим сигналом перемін став арешт "банди чотирьох", до якої входила і вдова вождя Мао – Цзян Цін. їх було звинувачено у всіх негараздах попередніх десятиріч, фігура Мао залишалася недоторканною.

У 1978 р. Китай прийняв нову Конституцію (хоча попередня була прийнята лише трьома роками раніше). Нова Конституція дещо обмежила повноваження Всекитайських Зборів Народних Представників (ВЗНП), ліквідувала прокуратуру і увела призначення суддів місцевими властями. Сам факт поспішної зміни основного закону свідчив, що Китай стоїть на порозі перемін.

Ідеологом реформ став Ден Сяопін, один з легендарних засновників КНР, репресований в роки культурної революції. Йому належить афоризм: "Не важливо, якого кольору кішка – білого чи чорного, важливо, щоб вона ловила мишей".

Перші реформи зводилися до введення сімейного підряду в сільському господарстві та створення вільних економічних зон. Для китайського села з його народними комунами, створеними в роки правління Мао, характерною була зрівнялівка в оплаті праці. До речі, остання сприймалася як благо – гарантована "миска рису" була соціальним досягненням, бо вона вже не допускала раніше поширеної голодної смерті селян. З іншого боку, зрівнялівка абсолютно не сприяла продуктивності селянської праці (згадайте "ентузіазм" радянських колгоспників).

Сімейний підряд означав спадкове право користування землею (спочатку на 20, а згодом і на 50 років). Спалах трудової активності селян дозволив легко збільшити валовий збір зерна з 300 до 400 млн тонн у рік. Відзначимо, що й тут не обійшлося без труднощів. Так, селяни масово переключалися з виробництва рису на більш вигідні ранні овочі, що вело до дефіциту зерна на ринку.

Але не це становило основну проблему. Швидкий приріст населення вимагав подолання нової планки у 500 млн тонн. Вирішити проблему шляхом самої лише інтенсифікації праці було неможливо, віднайти потрібні кошти на техніку та добрива – проблематично.

Тоді 900 млн китайському селянству було запропоновано розвивати малий бізнес, т. зв. селищно-волосні підприємства. В окремих регіонах ці напівкустарні, фактично кооперативні (в нашому розумінні) та приватні підприємства дають до 70 відсотків усієї промислової продукції. Якість її часто нижча будь-яких стандартів – линяючі "пуховики", "протікаючі" чорнильні ручки, кишенькові ножі з "розтягуваним" штопором.

Ринком збуту цього товару стали "човники" з колишнього СРСР. Зрозуміло, що з часом окремі майстерні перетворилися на солідні заводи і фабрики, інші занепали. Тим самим з'явилися і "нові китайці", і розорений люмпенський елемент, тобто йшло класове розшарування.

Другим стратегічним напрямом реформ стали вільні економічні зони. Перші чотири спеціалізовані економічні зони (Шеньчжень, Чжухай, Шаньтоу, Сяминь) були створені ще в 1980 р. в безпосередній близькості від Гонконгу та Тайваню. Вони стали своєрідним полігоном залучення іноземного капіталу в китайську економіку. їхній досвід був суттєво врахований у новому економічному районі Пудун з тим, щоб обмежити пінко-знімальний характер експортно-орієнтованих виробництв, коли інвестор ввозить устаткування і технології, а продукцію продає в третіх країнах, наживаючись на фантастичній дешевизні місцевої робочої сили.

У квітні 1990 р. китайський уряд дав згоду на масштабний проект – 100 кв. км території поблизу Шанхаю були здані в оренду іноземному капіталу. Китай тільки в 1990-1995 pp. інвестував в зону Пудун 28 млрд юанів (1 долар – 8 юанів) – на будівництво інфраструктури, перш за все зразкових доріг, метро, водопостачання, енергетичних потужностей. Був збудований найсучасніший аеропорт, водні порти. Дев'яти зареєстрованим у зоні Пудун іноземним банкам було надано право проводити операції з юанями. Число підприємств за участю іноземного капіталу в новому районі Пудун досягнуло 5400, а загальна сума інвестицій – 28 млрд доларів.

За перших 8 років розвитку лише в цю ВЕЗ залучено іноземних капіталовкладень на 40 млрд доларів (для порівняння, у всю Україну в 1991–1998 р.– близько 2 млрд). Інвесторів приваблюють пільгами. Повністю звільнюється від податку імпорт устаткування для виробництва. Перші два роки господарювання іноземні підприємства вивільнюються від прибуткового податку, з другого по п'ятий рік – від 50% податку, з шостого року – від 15%. Підприємства, що працюють у високотехнологічних галузях, платять 50% податку навіть упродовж восьми років.

Існують й інші пільги – наприклад, передбачене повернення частини

сплаченого податку у випадку реінвестування коштів. Крім того, для відкриття звичайної фірми потрібно 49 різноманітних платежів, іноземної – лише 7. Водночас, на Шанхайській фондовій біржі (до речі, найкрупнішій в Азії) іноземний капітал допускається виключно під довгострокові проекти. І у цьому чи не основна відмінність китайського шляху від східноєвропейського, де віталися будь-які капіталовкладення (в Україні, наприклад, в першій половині 90-х років найпопулярнішим ходом утечі від оподаткування було відкриття торгових та інших СП, де іноземний інвестор вкладав смішну суму в 50- 100 доларів).

Другою серйозною відмінністю стало те, що замість поспішної приватизації власної економіки Китай спершу відкрив дорогу іноземним інвесторам. Керуючись при цьому не розпродажем іноземному капіталісту китайських державних підприємств, а створенням умов для побудови цим капіталістом заводів і фабрик на китайській території. За останні п'ять років XX ст. у країну надійшло 285 млрд доларів прямих інвестицій. Тільки в 1997 р. іноземні інвестори виплатили в державний бюджет 12 млрд доларів податку.

У 1998 р., незважаючи на азіатську економічну і фінансову кризу, економіка Китаю процвітала – ріст валового внутрішнього продукту (ВВП) в цілому по країні склав близько 8-10%, а у зоні Пудун – 16- 17. За два десятиріччя реформ (на поч. III тис. н. е.) Китай збільшив свій ВВП у порівнянних цінах у 5,6 раза, особисте споживання в розрахунку на душу населення – в 3,5 раза. За сукупним економічним потенціалом Китай вийшов на сьоме місце у світі, випередивши Росію. Він став світовим лідером з виплавки сталі, видобутку вугілля, виробництва цементу, зерна, м'яса, бавовни.

Серйозною проблемою досі залишаються державні підприємства. Вирішено зосередити зусилля на фінансовому оздоровленні найбільших 500, що дають 85% продукції держсектору. Перспектива інших – банкрутство, злиття. Але ворушити мурашник, що дає роботу і забезпечує соціальними пільгами (разом з членами сімей) 100 млн чол., ніхто не поспішає. Реформи не повинні загрожувати стабільності суспільства.

Цікавим, специфічно китайським явищем стало проведення політики "одна країна – дві системи". Після завершення 99-річного терміну англійської оренди Гонконгу (Сянган) в липні 1997 р. цей капіталістичний острівець возз'єднався з КНР. У житті мешканців Гонконгу змінився тільки прапор – червоне полотнище замість "Юніон Джек" – та військова присутність.

Як бачимо, Китай також виходить на шлях ринкової економіки. Тут виникла власна буржуазія. Поряд з тим, китайське суспільство залишається недемократичним. Непорушною зберігається монополія комуністичної партії на владу. І далі переслідуються дисиденти.

Спроби китайської молоді вийти на центральну площу столиці Таньаньминь з вимогами лібералізації суспільного життя були придушені танками.

Китай займає перше місце у світі за числом страт. До 1980 р. в карному кодексі налічувалося 32 статті, переважно політичного характеру, які передбачали смертну кару.

Десятиріччя економічних реформ розширили число "розстрільних" статей за рахунок економічних злочинів. Наприклад, у 1998 р. були скарані на смерть виробники фальсифікованої горілки. А загалом, за деякими підрахунками, щорічно в Китаї страчують понад три тисячі осіб. Страта виконується публічно, ще донедавна – на стадіонах, як правило, перед святами, партійними з'їздами, в день проголошення КНР. У великих містах (Пекін, Шанхай, Гуанчжоу) – щосуботи вранці.