Шведська модель соціалізму та її національні варіанти

Велика депресія 1929-1933 pp. поставила перед капіталістичним світом дилему виходу зі, здавалось би, безвихідного становища. Вимагалося примирити класових антагоністів (принаймні, за Марксом) – пролетаріат і буржуазію. Частина буржуазних демократій (Німеччина, Італія, Іспанія) хитнулися в сторону фашизму, інші (США, Англія, Франція) вдалися до спроб державного регулювання економіки.

Цікавий державно-правовий експеримент був проведений у Швеції, де в 1932 р. до влади прийшли соціал-демократи. Успіху їхньої політики сприяло ще й те, що Швеція залишилася осторонь від Другої світової війни, а після її завершення проводила політику нейтралітету (це дозволило уникнути надмірних витрат на оборону). Несоціалістичні партії після 1932 р. перебували при владі в цій країні лише б років (1976-1982).

Отже, соціал-демократи могли розтягнути в часі свою програму побудови омріяного суспільства на кілька десятиріч.

З 1938 р. в країні практикується "солідарна праця", в межах якої об'єднання галузевих професійних спілок спільно з Об'єднанням шведських підприємців вирішують питання збереження класового миру і стабільності на ринку праці, максимально повної зайнятості, рівноправного партнерства робітників і капіталістів.

"Дикі" страйки у цій країні заборонені законом. Страйк може бути оголошений лише з дозволу галузевої професійної спілки, причому виключно не під час дії колективного договору. Було б помилкою розглядати "солідарну працю" як м'яку різновидність фашизму, оскільки державне втручання у це співробітництво не має характеру диктату, мова йде лише про економічну стимуляцію процесу такої кооперації.

З середини 50-х років "солідарна" політика поширюється і на питання оплати праці – шведи за однакову роботу заробляють однакову платню, незалежно від рентабельності конкретного підприємства. 90% підприємств перебуває у приватних руках, економіка – ринкова. Але держава, з свого боку, гарантує професійну перепідготовку (35% дорослого населення постійно охоплено різними формами виробничого навчання) та трудовлаштування працездатного населення (зайнято 82%, безробіття становить 1,6%, решта не переймаються пошуками роботи, оскільки мають інші джерела існування).

Основним досягненням шведської державно-правової системи вважається ефективне і всеохоплююче соціальне законодавство. В цій галузі права Швеція виступає своєрідним орієнтиром для інших розвинутих країн світу.

Найбільша турбота держави припадає на нижчі верстви населення із заробітною платою 12-13 тис. крон на місяць (за курсом – 1,5 тис. доларів). Формально податки на них складають 36% доходу, фактично – з врахуванням субсидії на квартплату – 29%. їм повністю компенсуються витрати на навчання (дитсадок, початкова школа) дитини – 40 тис. крон на рік, перебування в лікарні – 8 тис. крон на добу тощо.

Наступна категорія працюючих – це ті, чия річна заробітна плата починається з 200 тис. крон. Її представники сплачують податок у 37% доходу без права на субсидії.

Чим вищий річний дохід, тим більша сума оподаткування. Для осіб з найвищим рівнем прибутків податки певний час становили навіть понад 80% доходу, але тепер від цього відмовляються.

Така диференціація податків, субсидій і пільг дозволяє суспільству витримувати порівняно невеликий розрив у доходах низів і верхів, приблизно в пропорції 1 до 4. Для порівняння: в сучасній Україні чи Росії це співвідношення, за деякими підрахунками, становить 1 до 18. Соціологи ж вважають, що пропорції, вищі за 1 до 10, загрожують суспільству гострими конфліктами.

Хворий у Швеції одержує від 65 до 90% належної заробітної плати. Після народження дитини її батьки мають право самостійно розділити між собою належну 15-місячну відпустку зі збереженням заробітної плати того члена родини, який доглядає за дитиною. До досягнення дитиною 16 років сім'я отримує на неї солідну допомогу, незалежно від рівня сімейних доходів.

Типовим прикладом "м'якого" втручання держави у вирішення соціальних проблем можна вважати боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом (проблема, яку марно пробували вирішити США в роки "сухого закону" та СРСР в роки горбачовської перебудови). Молоді люди до 21 року не мають юридичного права купувати спиртне зі вмістом алкоголю понад 2,8 градуса (слабкі сорти пива). Горілка продається тільки у спеціалізованих магазинах за ціною 200 крон (25 доларів) за

пляшку. Звичайно, заробітна плата дорослого шведа дозволяє витримувати і не такі затрати, але ці гроші можна використати і розумніше.

Що ж стосується політичної системи, то сучасна Швеція – типова буржуазна демократія. За конституцією 1974 р., король виконує лише представницькі функції. За голоси виборців борються 7 партій (соціал- демократична, поміркована коаліційна, ліва, народна (ліберальна), зелених, центру і стокгольмська). Для того, щоб потрапити до парламенту, потрібно зібрати від 4% голосів на виборах у масштабі усієї країни, або 12 і більше відсотків в межах одного виборчого округу. Парламент однопалатний, налічує 449 депутатів, 47% його складу становлять жінки.

У 70-х роках Швеція за показниками "якості життя" (сюди включають десятки факторів: заробітна плата, доступність медицини, рівень злочинності, тривалість життя, народжуваність і т. д.) впевнено займала перше місце у світі. Для порівняння: у ФРН заробітна плата була удвічі вищою, але 2,5 млн західних німців не мали роботи. Свої мінуси мали США (злочинність, расові проблеми), Японія (тривалість робочого тижня, висока вартість житла тощо), інші капіталістичні флагмани. Швеція виглядала своєрідною оазою повного добробуту – сите, доброзичливе, безконфліктне суспільство.

Це благополуччя не було штучним – шведські монополії "Вольво", "Оріфлейм", "Електролюкс", "Ерікссон" упевнено займали провідні позиції в світовій економіці. Витрати на оборону не перевищували 7 відсотків державного бюджету (вплив позаблокової зовнішньої політики). Розумна соціальна політика підрубувала корені злочинності.

Не дивно, що шведська державно-правова модель була джерелом постійного інтересу та запозичень з боку провідних країн світу. Відзначимо, що економічні радники Горбачова також певний час використовували імідж Швеції як зразка нібито істинного соціалізму, на який мала б орієнтуватися радянська "перебудова".

Обраний Швецією шлях, що дуже важливо, не був якимось чисто національним феноменом. Щось подібне вдало практикувалося й іншими скандинавськими країнами, зокрема Данією, Фінляндією, Норвегією. В Данії соціал-демократи перебувають при владі (з невеликими перервами) ще з 1924 р. Щоправда, країну не обминули втрати Другої світової, її членство в НАТО зумовлювало вищий рівень воєнних витрат. Але й Данія внесла свою лепту в соціальне законодавство, то ж дещо уже з датського досвіду може розглядатися як зразок для наслідування.

Наприклад, ефективна і доступна система охорони здоров'я. На всю країну налічуються усього дві приватні поліклініки, призначені для іноземців. Датчанину ж лікування не коштує ані крони, але лікар заінтересований у надбанні пацієнтів. Половина його платні встановлюється за певне число підопічних, половина – за число візитів до хворих. Звідси й конкуренція між лікарями за хворого. Заохочується

дітонародження – державна субсидія на двох дітей може перевищувати заробітну плату дорослих членів сім'ї.

Зрозуміло, що видатки держави повинні покриватися засобами податкових надходжень, а це вимагає досконалого податкового законодавства.

Тут встановлено три типи податків. Прямий – від половини (!) і вище заробітку. Неоподатковуваний пільговий мінімум – 2700 крон на місяць, при середніх зарплатах 18–20 тис. (податок знімається з різниці доходу і неоподатковуваного мінімуму). Другий – т. зв. момс. Це торгова націнка на дорогі і престижні товари. Скажімо, автомобіль "Форд" коштує 180 тис. крон, а момс складає 135 тис – 75% усієї вартості покупки! У випадку вивозу за межі країни товару, обкладеного цим податком, митники повертають вартість момсу. Нарешті, третій – це податок на алкоголь та тютюн як товари шкідливі для здоров'я. Вартість пачки сигарет середньої якості становить близько 5 американських доларів.

Сукупно усі прямі та непрямі податки можуть видатися захмарними (навіть для українського громадянина, якого тут важко чимось здивувати). Різниця полягає у тому, на що йдуть отримані від оподаткування суми. Датчани фактично переходять до здійснення, здавалось би, утопічного комуністичного принципу: "Від кожного по здібностях, кожному по потребах". Можна відносно пристойно існувати навіть на допомогу по безробіттю (73 крони на годину, для порівняння: некваліфікована праця – приносить робітнику 75 крон, кваліфікована – 100-110) чи допомогу по догляду за дітьми.

Але існують і міркування соціального престижу, суспільного статусу, самовираження, які змушують датчанина працювати справді якнайкраще. При цьому розрив між багатими і бідними з допомогою дотацій скорочується до бажаних пропорцій (надто мала різниця теж небажана – втрачається стимул до підприємництва, збільшується вивіз капіталу). Понад 60% населення країни проживають у власних будівлях, середня сім'я може мати кілька автомобілів чи яхту.

Може видатися дивним, але від середини 80-х років XX ст. шведська модель соціалізму та її національні варіанти переживають певну кризу. Втрачені колишні провідні позиції в світовому рейтингу якості життя (сьогодні на першому місці Канада). Вже у 1988 р. Швецію за темпами економічного росту обійшли відразу 7 розвинутих капіталістичних держав.

Причина полягала у тому, що, разом зі стабілізацією політичної ситуації в світі, загальним поширенням освіти та інших благ цивілізації на колись відсталі регіони, розпочалася втеча капіталів у ті країни, де податковий тиск слабший, а робоча сила – дешевша.

Звичайно, Швеція, Данія, інші "соціальні" суспільства приваблюють вкладника капіталу своєю інфраструктурою, відсутністю класової напруженості в суспільстві, а отже, меншою небезпекою страйків, найвищою кваліфікацією працездатного населення. Але податковий

тиск вимушує ризикувати і вивозити капітали туди, де можна сподіватися вищого прибутку. Звуження ринку праці породжує проблеми, деякі з яких можуть видатися неймовірними. Так, занепокоєння і протести шведських пролетарів викликає той факт, що капіталісти рентабельних підприємств добровільно доплачують своїм робітникам. Це порушує права працюючих, зайнятих на нерентабельних підприємствах, та самі основи "солідарної політики" в галузі оплати праці.

"Соціальні" держави намагаються подолати неприємну для них тенденцію скорочення виробництва та порушення принципів класового співробітництва. Так, у Швеції правляча соціал-демократична партія проголосила програму поступового зниження максимальної ставки прямого оподаткування до межі 50 відсотків індивідуального доходу. Відбувається приватизація державного сектору економіки. Шведські ТНК отримали легальне право створювати дочірні підприємства за межами Швеції. Тим самим відбувається поступове зближення соціального законодавства з тими капіталістичними країнами, де сповідуються більш консервативні моделі суспільного розвитку.

* * *

У світі існують приблизно дві сотні держав і стільки ж державно- правових систем: абсолютні монархії, буржуазні демократії, ісламські держави, північно-корейські та кубинські комуністи тощо.

Ще донедавна був популярним поділ на три світи: розвинуті капіталістичні країни, соціалістичні держави та усі інші – країни третього світу.

Кожний "світ" мав і свої правові системи, в основному подібні в загальних рисах (в найменшій мірі це стосувалося третього світу).

Сьогодні доводиться відмовлятися від цієї схеми. Однак можна легко простежити дві основні тенденції в розвитку держави і права усіх країн світу. Одна з них полягає у тому, що національний законодавець намагається максимально враховувати національні традиції і психологію кожної нації. Так, президент Інгушетії Р. Аушев після десятиріч радянської влади пішов на введення у своїй республіці офіційного багатоженства.

З іншого боку, потреби суспільного розвитку і прогресу вимагають брати до уваги досвід тих країн, які далі за інших просунулися у своєму економічному та соціальному розвитку, т. зв. "золотого мільярду" – п'ятої частини людства, що живе благополучніше за інших. До того ж у дію вступає не лише сила прикладу, а й моральний авторитет, а часом і відчутні санкції. Коли в 1970 р. Саудівська Аравія останньою у світі законодавчо скасувала рабство, причини цього були далеко не економічні і не соціальні: незручно виглядати нецивілізованою країною.

Можна навести і приклад дещо іншого гатунку – Україні погрожу

вали виключенням з Ради Європи, якщо б вона не внесла у національне законодавство зміни, які б скасували застосування смертної кари.

Але переважно запозичення йдуть добровільно, законодавцем керує бажання установити в своїй державі такі правові відносини, які дозволили б їй наблизитися до процвітання.

Досвід останніх років, як ніколи, підтверджує афоризм Черчілля: "Демократія – погана форма державної влади, якщо не брати до уваги усіх інших". Саме демократичні держави сьогодні ведуть перед в економічному змаганні, створюють прорив в технологіях, розвивають культуру. Світовий досвід показує також переваги регульованої ринкової економіки над "диким" ринком та соціалістичною плановістю. Державне втручання в економіку необхідне, але не у формі диктаторського плану, а за допомогою економічних та законодавчих важелів. Очевидно, обидві вказані тенденції діятимуть і у XXI сторіччі.