Традиційні мусульманські правові системи

Коран складається з 114 різних за характером та обсяг розділів – т. зв. сур. Якщо виключити першу з них, невелику молитву, що відіграє в ісламі роль своєрідного "Отче наш", решта 113 згруповані в порядку зменшення обсягу, так що останні з них, найменші, складаються з кількох рядків, а перші представляють собою цілі трактати, розділені на сотні невеликих абзаців-аятів. Така хаотична композиція (за показниками обсяг сур) робить сам твір дещо непослідовним: до одного й того ж релігійного чи правового питання автори (прийнято вважати, що перший запис Корану був здійснений близько 650 р. за третього наступника Мухаммеда – Османа, а його остаточний текст склався аж у VIII ст., тобто за багато років після смерті пророка) повертаються по кілька разів, більш важливі догмати можуть йти за менш важливими тощо. За часом їх виголошення Мухаммедом усі сури поділяють на 90 "мекканських" (більш ранніх) та 24 "медінських" (пізніших, так би мовити, "відшліфованіших"); у тексті "мекканські" та "медінські" сури йдуть впереміж.

Більша частина Корану – полеміка у формі діалогу між Аллахом та противниками ісламу чи тими, що вагаються. Коран містить релігійно-правові приписи, що визначають "угодний Аллаху" стиль життя і поведінки, деякі правила обрядовості та відправлення культу. Багато місця приділяє Коран основам мусульманського права.

За деякими підрахунками, в Корані налічується 225 протиріч, причому початок їм був покладений самим Мухаммедом, який посиланнями на змінену волю Аллаха виправдовував суперечні місця у своїх проповідях. Усунення цих протиріч, а також зміни в суспільному житті халіфату вимагали появи коментарів і тлумачень Корану – т. зв. тафсіру. Тим самим Коран не був чимось догматично закостенілим,

а сама мусульманська доктрина (включаючи важливі положення права) постійно розвивалася і удосконалювалася. Усні перекази (хадиси) про життя і діяльність пророка, спогади про розмови з ним та про його висловлювання з тих чи інших питань були ретельно зібрані сучасниками, нащадками та послідовниками Мухаммеда.

У IX ст. шість подібних збірників склали Сунну, тобто переказ, що стосувався різноманітних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк.

Як і інші релігії, іслам не закликає до активної перебудови світу. Навпаки, він вчить смиренності і послуху. Раби повинні підкорятися панам, але й пани повинні по-батьківськи ставитися до рабів. Приватна власність недоторканна – з цього приводу вказівки Корану суворі і недвозначні, а закони шаріату жорстоко карають злочинців, наприклад, крадіїв – відрубуванням руки. Усі мусульмани рівні перед Богом, але майнові відмінності, багатство і бідність визнаються природним фактом, встановленим самим Аллахом. Торговельний прибуток оголошується цілком законним, лихварство засуджується: "Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст" (2:276). Цікава деталь: в сучасних арабських монархіях Аравійського півострова королівські банки надають кредити під нульовий процент (держава виграє на оподаткуванні налагодженого виробництва).

Існують чотири школи ісламського права (мазхаби), створені в рамках ортодоксального суннітського ісламу ще у VIII-IX ст. Вони зберігають свій вплив по сьогодні. Для того, щоб зрозуміти відмінності між ними, слід взяти до уваги, що для вирішення спірних правових питань ісламське право застосовує такі методи:

- рай, тобто індивідуальне тлумачення того чи іншого з авторитетів мусульманського богослов'я. Роль цього методу завжди була обмеженою;
- іджма, тобто узгоджена думка багатьох або й усіх авторитетів на даний час. Цей метод широко визнавався усіма;
- кіяс (кияс), тобто висновок за аналогією;
- істіслах (істіхсан), тобто визнання можливості зміни деяких хадисів Сунни, якщо їх зміст суперечить визнаному благу.

Система Абу-Ханіфа (помер у 767 р.), т. зв. ханіфізм, найбільшу увагу надає методам індивідуального тлумачення – рая і вирішення спірних питань шляхом аналогії – кияса, з посиланням на відповідні сури Корана та на Сунну. Саме ханіфізму належить висунення наперед методу істіслах (істіхсан). Ханіфізм багато уваги надає і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів – адату, норми якого гнучко пов'язуються з ісламом. З усіх шкіл мусульманського права ханіфізм є найбільш гнучкою системою, яка вміло пристосовується до нових віянь та змін у етно-культурному середовищі. Ханіфізм став переважною системою ісламського права в Османській

імперії. До його прибічників дотепер належать не менше третини сучасних мусульман-суннітів, що проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 р.), маликізм, визнає в якості основ права Коран, Сунну, спирається на ханіфізм та на методику істіхсана. Але з усіх решти методів послідовники цієї системи віддають перевагу т. зв. іджму, тобто узгодженню. Маликіти близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше схильні довіряти спекулятивним умовисновкам. Поширення ця система набула першочергово в країнах Магрібу, і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані.

Система Аш-Шафії (помер у 820 р.), шафіїзм, визнає як основу ісламського права Коран і Сунну, не допускає індивідуальних тлумачень авторитетів богослов'я (метод рая) та застосування методу істіслах. Система в сфері своїх правових норм значно жорсткіша від ханіфізму і ближча до маликітів з їх нетерпимістю до правових спекуляцій. Поширений шафіїзм в Сирії, частково в Єгипті та східній Африці, Пакистані та Індонезії.

Система Ібн-Ханбала (помер у 855 р.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси і дуже обмежено використовує методи рая, іджми та кияса. Ця школа відрізняється нетерпимістю та начотництвом, має найменше поширення, в основному у найбільш консервативних країнах ісламу, перш за все в Аравії, а також у сучасному Афганістані.

В цілому ж, на думку С. А. Токарева, школа ханбалітів "просякнута духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів ... близька до неї і школа маликитів ... Дві інші школи, що поширилися в більш культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення учення. Особливої ворожнечі між представниками цих чотирьох богословських шкіл немає".

Усі чотири мазхаби, хоча й сперечаються між собою з окремих питань права, методики та обрядності, практично мирно співіснують, нерідко в межах однієї держави. Очолюється кожна школа групою високоосвічених (в ісламському розумінні) спеціалістів – законознавців та богословів – муджтахідів. Усім чотирьом школам сунніти надають рівного значення; кожний мусульманин має право змінювати свої симпатії на користь того чи іншого мазхаба, користуватися навчальними посібниками різних шкіл.

Богословські школи включені до зведеної системи мусульманського права – шаріату. Мусульманське право цілісне: воно не поділяється на цивільне, карне, релігійне. Шаріат (тобто "намічений", "приписаний" шлях) опирається на Коран та Сунну, а також на збірники т. зв. Фікха, тобто своєрідні зводи та кодекси ісламського законодавства, вироблені названими вище школами, які мають реальний правовий авторитет і силу закону.

Кодекс шаріату підрозділяється на три основні частини – ібадат

(обов'язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) та укубат (система покарань).

Шаріат суворо регламентує майже усі сторони побуту, сімейних взаємин тощо. Разом із звичаєвим правом, адатом, шаріат створює густу мережу обов'язкових приписів, що практично детермінують поведінку мусульманина на суспільному і побутовому рівні.

Система законодавства грунтується на визнанні приватної власності на засоби виробництва. Вона встановлює правила спадкування майна, за якими майно повинно переходити лише до законних спадкоємців (тобто тих, яких такими визнає Коран), особливо підкреслювалося, що "чоловікові виділяється частка, що дорівнює частці двох жінок". Забороняється входити у чужий будинок, коли в ньому немає господарів, але в той самий час дозволяється присвоювати майно з виморочних будинків. Злодії жорстоко караються за вчинену ними крадіжку: "Злодію і злодійці відрубуйте руку в покарання за те, що вони вчинили",- говориться в Корані. Менш жорстко переслідується убивство – тут багато речей дозволялося за законами адата з його традиційними інститутами кровної помсти. Коран дозволяє правовірним помститися, але у межах еквіваленту: вільного за вільного, жінку за жінку, раба за раба. Він серед іншого забороняє убивати новонароджених дівчаток (звичай, широко поширений в доісламській Аравії). За вбивство чи тілесні пошкодження можна було відкупитися, але розмір викупу був непосильним для простої людини: 100 верблюдів та 12 тис. дирхемів. Убивство немусульманина або жінки тягнуло меншу відповідальність. Коран врегулював також сімейні стосунки, виробив правила шлюбу і розлучення, установив правила опікунства тощо.

Шаріат регулює цивільні правовідносини, порядок вирішення майнових суперечок, стягнень і покарань. Дуже важливо, що при оцінці того чи іншого діяння береться до уваги намір, часто оцінка здійсненого діяння враховує не так сам доконаний факт, як суб'єктивні наміри людини.

Слідкували за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови. Мусульманське духовенство виконувало (а подекуди і до сьогодні виконує) більше світські, ніж суто релігійні функції. Мулла, який перебуває при мечеті,- це, власне, вчитель у церковній школі. Каді – це судця, знавець шаріату. У лем – учений богослов, викладач у вищій релігійній школі, рада улемів давала свій висновок з питань релігії і права. Специфіка шаріатського процесу полягає у тому, що не існує поділу справ на цивільні та кримінальні, не робиться процесуальної різниці між позивачем і відповідачем. При розгляді справ не було ні прокурора, ні адвоката. Справу починали на прохання потерпілого чи його родичів.

Офіційна процесуальна норма шаріату прирівнює двох жінок до одного мужчини (зокрема, при наданні свідчень).

Правовірні мають право узяти до чотирьох законних дружин (якщо

мають засоби для їх утримання, зокрема кожній дружині має бути збудований окремий будинок) та необмежене число наложниць. Чоловік завжди має право на розлучення і тим самим на поповнення числа дружин. Жінка права на розлучення не має. Подружня зрада дружини чи наложниці жорстоко карається – за нормами адату зрадниця піддається каменуванню (тобто забиванню камінням). Офіційний шаріат також допускає подібну розправу з невірною жінкою, але для цього вимагаються свідчення кількох сторонніх свідків. Однак Коран фіксує і певні права дружини. При розлученні дружину і навіть рабиню не можна позбавити дитини, якщо вона ще потребує материнського догляду. На практиці, діти до семирічного віку зостаються з матерями, а потім можуть бути узяті батьком, але лише за певних умов. Зберігаються за жінкою права при розподілі майна, спадкуванні, розлученні. Дружина не приносить приданого, хоча калим – норма швидше адату, ніж шаріату. Жінок, в тому числі малолітніх дівчат, родичі часто використовували як товар – продавали, вимінювали, дарували.

Мусульманину забороняється вживати вино. Відповідальність за вживання вина для правовірного – 40 ударів батогом. У цьому є своє логіка Іслам приписує правовірному п'ять обов'язкових щоденних молитов, а спілкування з Аллахом нетверезого повинно вважатися блюзнірством.

Треба сказати, що подібно до представників християнського світу, і правовірні мусульмани часто доволі легко пристосовуються до змін в обстановці, формально не порушуючи приписів шаріату. Наприклад, комічно було спостерігати, як в львівських гуртожитках студенти з Сирії чи Лівану буквально через місяць починали пити горілку нарівні з місцевими студентами. Пояснення було більш, ніж просте, але оригінальне: "Пророк запретить піть "сок лози", а про водку нічево нє гаваріль".

Цікаво відзначити, що у багатовікових зіткненнях з християнством, брахманізмом, буддизмом, маздеїзмом та іншими релігіями іслам майже незмінно виходив переможцем. Він витіснив раніше панівне християнство в Північній Африці, Єгипті, Сирії, Малій Азії. На Кавказі до поширення мусульманства більшість народів сповідували християнство, але були ісламізовані (черкеси, кабардини, аджарці, частина осетинів та абхазів). На Балканах в іслам обернено деякі групи болгар, македонців, боснійців, албанців. Зворотних прикладів масового обернення будь-якого мусульманського народу в християнство історія не знає. Щоправда, з Піренейського півострова мусульмани були вигнані в результаті Реконкісти (XII-XV ст.), але тут витіснення ісламу відбулося шляхом насильного вигнання, а не ідейної перемоги однієї релігії над іншою. Науковці пояснюють цей факт тими міркуваннями, що релігія Мухаммеда була внаслідок своєї простоти і доступності більш зрозуміла народним масам країн, де переважали патріархальні суспільні відносини. Очевидно, що правова система шаріату більш тонко враховувала особливості суспільного і культурного життя цих народів.