Розвиток феодальних відносин у Візантії. Боротьба із зовнішніми ворогами

Невдачі зовнішньої політики разом з громадянською війною зумовили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство перебудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином змінюється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюються новими військово-адміністративними округами – фемами. З розселених в кордонах імперії слов'ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок – т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке землеволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім поземельного (подібно до церковного землеволодіння).

Сформувалася ціла структура воїнських володінь, яка гарантувала наступність передачі військової професії з покоління у покоління. Візантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місцевих жителів, а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська – стратиги, у чиїх руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація. Такий устрій означав відступ від начал суворої централізації, притаманних Візантії в перші століття її існування. І разом з тим сила центральної влади в країні навіть у цей час була набагато відчутнішою, ніж у варварських королівствах Європи.

У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога. Він, зокрема, закріпив зміни в процесуальному праві: проголошувався принцип рівності усіх громадян перед судом, звільнення сторін тяжби від сплати судових мит тощо. Були також скорочені законні приводи для розлучення. В переліку покарань за карні злочини домінували жорсткі заходи: відрізання носа і язика, осліплення, відрубування кінцівок. За кровозмішання, навмисний підпал, отруєння, розбій передбачалася смертна кара. В ряді випадків допускалася заміна членоушкодження високими грошовими штрафами.

Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифікований у VIII ст. "Землеробський закон". Подібно до варварських правд, цей закон став записом норм звичаєвого права. Верховним власником землі проголошувалася вільна сусідська община. Орні землі, сади, ви-

ноградники перебувають у приватному володінні общинників. Луги, вигони, ліси тощо – у спільному користуванні. Община в цілому платить податки державі. Поряд з основною категорією вільних общинників – георгів – з'являються неімущі бідняки – опори, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають їх. На селі є і наймити – містії (головним чином пастухи) та раби. "Землеробський закон" не дозволяв продавати землю не членам общини; її можна було здавати в оренду або обмінювати лише односельчанам.

Отже, можна говорити, що у VII-VIII ст. у Візантії розпочинається процес феодалізації, який в основному завершується в XI ст.

Така перебудова суспільного ладу дозволила відтворити боєздатне військо. Візантія не лише зуміла відбити у 718 р. натиск величезної армії арабського халіфа, але й у 740 р. завдати арабам відчутного удару. За Константина V (741-775) візантійці самі вторгаються у володіння Халіфату в Сирії, доходять до берегів Євфрату та кордонів Вірменії. Успішні бойові дії в цей час веде візантійська армія і проти північного ворога – Першого Болгарського царства. Цей імператор почав конфіскацію церковних багатств та секуляризацію монастирських земель, які роздавав військово-служилій знаті у виді пожалувань. Примирення імператорської влади з церквою настало аж у середині іХ ст. і було зумовлене появою спільного ворога – єресі павликіан. Павликіани не лише вимагали спрощення богослужіння, знищення церковної ієрархії та шанування ікон, ліквідації монастирів, але й виступили проти центральної влади (повстання Фоми Слов'янина 820-823 pp.), і навіть створили в Малій Азії свою республіку, яка проіснувала до 872 р.

Прискорення майнового розшарування на селі призвело до розорення частини селянства, перетворення його на залежних, т. зв париків. Інколи в залежність від крупних землевласників потрапляли цілі села. Дінати (так називали можновладців – багатіїв, від "діна" – сила) нерідко самовільно захоплювали общинні землі і силою примушували вільних общинників перетворюватися на париків. Збіднілі селяни не могли платити державні податки, цим зменшувалася чисельність стратіотського ополчення, що занепокоювало імператорську владу. Імператори Македонської династії (867-1056) видали ряд законів (новел) про землю.

У 872 р. була створена ще одна юридична пам'ятка – Прохірон. Звід законів був викладений простою мовою для розуміння широкими народними верствами. Між 884 і 886 pp. Василем І було видано посібник із застосування діючих правових норм – Епанагога. В ньому, зокрема, регулювалися взаємовідносини православної церкви з державою. За імператора Лева VI (886-912) на зміну Дигестам Юстиніана вводилися т. зв. "Базилики", що складалися з 8 томів у 60 книгах. Після імператорів македонської династії візантійське право зазнало відносно невеликих змін, переважно непринципового характеру. На початку 20-х років

X ст. було відновлено право общинників на першочергову купівлю земель своїх односельчан. Далі таке ж право отримали общини і на купівлю дінатських земель. Продані ж за останні 30 років селянські наділи підлягали поверненню колишнім власникам – селянам. Цю ж лінію продовжив імператор Василь II, який у 996 р. оголосив дінатами тих розбагатілих общинників, які користуючись правом першочергової купівлі, зосереджували в своїх руках землі розорених сусідів; віднині общини мали право вимагати повернення своїх земель, незалежно від того, коли ці землі були утрачені!

Така турбота влади щодо збіднілих общинників пояснювалася військовими потребами: з селянської ділянки певної цінності виставлявся воїн-вершник, меншої цінності – військовий моряк або піхотинець. Якщо ж ділянка дробилася (наприклад, в результаті успадкування), військовослужбовця виставляли "у складчину". Але зміни у військовій справі потягнули за собою і соціальну перебудову суспільства. У війську зросла роль важкоозброєної кінноти. Разом з підвищенням вартості спорядження вершника, зростали і розміри (та вартість) ділянки, від якої виставлявся вершник-стратіот. Власник такої ділянки по суті ставав дрібним вотчинником, чиє становище в загальній селянській масі суттєво вирізнялося. Втрата колишнього значення на полі бою піхоти, навербованої з бідніших вільних селян, вела до того, що ця категорія населення втрачала підтримку держави і швидко почала закабалятися.

Для того, щоб поставити собі на службу церкву і монастирі, а також високопоставлених сановників, імператори в Х-ХІ ст. починають практикувати роздачу т. зв. солемніїв – права залишати собі частину чи навіть усі державні податки з сіл чи округів. У XI ст. з'явився особливий вид солемнія – т. зв. пронія, яка крім права пожиттєвого збору податків на свою користь з певної території включала в себе і право управляти цією територією.

Тим самим у Візантії наприкінці XI – на початку XII ст. (тобто дещо пізніше, ніж у Західній Європі) завершується оформлення основ феодальних відносин та становлення основних класів феодального суспільства.

Водночас проходить подальше удосконалення державного апарату. Кількість відомств досягнула шістдесяти. Найважливішим з них було податкове. Велику роль відігравало відомство державної пошти та зовнішніх зносин, яке славилося мистецтвом дипломатії та розвідки. Кожній посадовій особі присвоювався відповідний титул. Ієрархія титулів була узаконена табелем про ранги. Імператорський синкліт (сенат, в якому переважали вищі чиновники) був повністю підпорядкований главі імперії. Церква була міцно підпорядкована державній владі, патріарх повністю залежав від імператора. Єпископи особистих володінь не мали. Прибутки церкви визначалися в основному милістю

імператора. Лише наприкінці X ст. добровільні піднесення населення були узаконені як особливий церковний податок (канонікон), що сплачувався подвірно грошима і натурою.

У 1054 р. відбувся офіційний розкол церков на православну (східний обряд) та римо-католицьку (західний обряд).

Македонській династії доводилося вести безперервні війни з арабами та слов'янами. В середині X ст. міжнародне становище Візантії дещо покращилося, що пояснювалося ослабленням Болгарії та розпадом Багдадського халіфату. У арабів було відвойовано частину Месопотамії та Малої Азії, Крит та Кіпр. У 1018 р. була завойована Болгарія, і знову під владою Візантії опинився весь Балканський півострів по Дунай включно. Але з 30-х років XI ст. кордони імперії стали скорочуватися: Візантія зіткнулася з новим могутнім ворогом – турками-сельджуками.

Київська Русь також здійснила ряд походів проти Візантії: у 860 р. (закінчився мирною угодою), у 907 р. (вигідний для Русі торговельний договір 911 р.), у 941 р. (флот Ігоря, спалений "грецьким вогнем" – речовиною на зразок сучасного напалму, секрет виробництва якої утрачений), у 969-971 pp. (кілька походів Святослава, які загалом не принесли успіху) та у 1043 р. (останній, вкрай невдалий для Русі похід). У 1047 р. руський загін вже допомагав Константину IX Мономаху придушити заколот знаті. Тим самим торговельні, дипломатичні та культурні зв'язки Візантії з Київською Руссю були встановлені за правління Македонської династії візантійських імператорів, головними представниками якої були Василій І Македонянин (867-886), Константан VII Баїрянородний (913– 959) Іоанн І Цимісхій (969-976), Василій II Болгаробійця (976-1025).