УТВОРЕННЯ МОНГОЛЬСЬКОЇ ФЕОДАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ. ОСНОВНІ РИСИ СУСПІЛЬНОГО І ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ*

Історики держави І права Радянського Союзу та й сучасної України чомусь дуже скупо зверталися до вказаної теми. Можливо, давалася взнаки та обставина, що національна гордість нащадків і спадкоємців Київської Русі не дозволяла об'єктивно поставитися до її могильщиків. При ближчому розгляді мусимо зазначити, що тріумф Чингісхана і його нащадків пояснювався не лише досконалою організацією армії, але й іншими факторами. Наприклад, монголи чи не вперше у світі успішно застосовували використання ресурсів переможених народів для підсилення своєї військової мо

гутності. При цьому бралися на використання не лише новинки військової техніки, але й пряме залучення армій переможеного супротивника у військові дії проти чергового нового ворога у якості допоміжних частин.

Саме монголи зуміли провести перші в історії сучасного людства переписи (і тим самим налагодити досконалу фіскальну систему), створити досконалу мережу поштового зв'язку. Становить інтерес і правова думка цього, здавалось би, зовсім нерозвиненого народу. Наприклад, монголи з особливою жорстокістю розправлялися з тими правителями, які дозволили собі підняти руку на монгольського посла. Розуміння недоторканності фігури дипломатичного представника прийшло до багатьох європейських і особливо азійських народів із значним запізненням, тривалий час звичною була практика розправи над послами, які приносили неприйнятні пропозиції чи й просто небажані звістки.

Монголи, схоже, досягнули неабияких успіхів у вельми специфічній політиці державного терору, ефективного придушення опору підкорених народів засобами залякування. Ці ж методи використовувалися для підтримання зразкової дисципліни у власному війську – якщо у Римі застосовувалася до дезертирів децимація, то Чингісхан за втечу одного воїна страчував його десяток, а за втечу десятка – усю сотню.

Підтверджується та істина, що не один якийсь фактор, а лише сукупність засобів держави і права дозволяє проводити справді ефективну політику.

Виникнення феодальних взаємовідносин у Монголії

У XI–XIII ст. монголи були розселені на величезному просторі між озером Байкал на сході і верхів'ями Єнісею та Іртиша на заході, між Великим китайським муром на півдні та районами Південного Сибіру на півночі. Перші писемні згадки щодо монголів трапляються в X ст. в китайських джерелах. Монголи поділялися на велику кількість родових, племінних та міжплемінних об'єднань. Мова, хоч і розпадалася на декілька діалектів, все ж була спільною. Спільною була і релігія – шаманізм.

Монголи, які жили в лісах, займалися головним чином полюванням і рибальством, степові – кочовим скотарством. Вважається, що скотарські племена перебували на вищій стадії розвитку, оскільки мисливські племена, тільки-но навчившись розводити приручених тварин, неминуче ставали скотарськими – це дозволяло гарантувати запаси їжі. В XII ст. багато первісно лісових племен були вже напівмисливцями-напівкочівниками. Житлом монголам слугувала юрта, що легко збиралася і розбиралася. Тим самим ці племена були високомо- більними, їх мало що прив'язувало до певної місцини.

Основними племінними об'єднаннями, на які поділялися монголи, були: татари, тайчжіути, кераїти, наймани і меркіти. Центром кочування татар було озеро Буїр-нор, а їхні кочовища простягалися вздовж Великого китайського муру на південь від пустелі Гобі. Тайчжіути насе-

ляли степ поблизу річок Керулен і Онон. Кераїти кочували в долинах рік Орхон і Тола. Меркіти жили в лісах і степах, повздовж річки Селенги. Наймани проживали в передгір'ях Алтаю і вздовж нього.

За первіснообщинного ладу худоба і пасовищні угіддя були колективною власністю родових общин. На стоянках кожна община розташовувала свої юрти навколо юрти старійшини. Такий табір називався курінь. Виділення багатих общинників вело до їх виокремлення з куреня – їм частіше потрібно було змінювати пасовиська для своїх стад, більше кочувати. Наприкінці XII ст. монголи кочували вже, як правило, не куренями, а силами, тобто сім'ями або невеликими групами сімей. Кожне плем'я мало в своєму складі групу багатих і знатних скотарів, які привласнювали собі почесні звання і титули: батир (богатир), мерген (вправний) і т. д. Глави племен і племінна знать мала назву нойонів. Ця верхівка намагалася закріпити за собою у монопольну власність і користування найбагатші пасовиська, не допускаючи сюди бідніші і менш впливові сім'ї монголів-кочівників. Кожний рід і плем'я кочували на належній йому території, але ніколи не випускали нагоди збільшити її за рахунок ослаблених сусідів. І навпаки – сусід охоче нападав на ослаблене чи надто миролюбне плем'я. Захист пасовиськ від конкурентів вимушував нойонів брати до рук зброю, перетворюватися на професійних воїнів. Натомість безпосереднє випасання стад передоручалося незнатним аратам. При цьому на них покладалася повна відповідальність за збереження цих стад і своєчасне здавання отриманої продукції – шкір, вовни, кумису тощо.

Дуже обмежену роль у житті монгольського суспільства відігравали раби, головним чином військовополонені. Хоча рабів було відносно багато, "довірити" їм догляд за стадами було неможливо – такий раб сам потребував би постійного наглядача, що робило подібну затію економічно невигідною. На долю рабів відводилося прислужування в побуті, іноді – заняття ремеслом і практично ніколи – участь у суспільному (скотарському) виробництві.

У XII ст. основним виробником усе ще залишалися арати – вільні кочівники, які провадили самостійне дрібне скотарське господарство або потрапляли на службу до нойонів. Становлення феодалізму в Монголії привело до появи нукерів. Нукери – це озброєні дружинники на службі у нойонів. їх завданням був не тільки контроль за аратами, намагання добитися від них беззастережного послуху нойонам, але й боротьба за збільшення сили і впливу свого нойона проти всіх його суперників і ворогів. За нерозвинутих товарно-грошових відносин оплата послуг нукера здійснювалася у натуральній формі: нойон надавав своєму воїнові за його службу певну частину земель для кочівлі та кілька аратських сімей для догляду за його худобою. Обов'язки нукера щодо нойона оформлювалися усною угодою і клятвою у вірності.

Збройні сили монголів у той час складалися з представників родових

общин. На полі бою військо шикувалося за родами, командирами загонів виступали родові воєначальники.

Худоба роду таврувалася окремим тамгою – особливим тавром, що був символом роду і відрізняв його від інших.

Основним соціальним осередком була сім'я (піл). Жінки користувалися значними правами і свободою. Арабський мандрівник XIV ст. Ібн-Баттута писав: "У цій країні я побачив дива у ставленні до жінок, яким вони виявляють велику шану. Жінки користуються більшою пошаною, ніж чоловіки". Оскільки шлюби всередині роду у монголів не дозволялися, звичною була практика викрадення майбутніх дружин у сусідньому чи дальньому аїлі.

Як уже вказувалося, між аїлами та племенами точилася постійна боротьба за кращі пасовиська та угіддя. Поступово переможці починають цікавитися не лише територіями, але й ресурсами сусідів – економічними та людськими. З часом між племенами – переможцями і переможеними – встановлюються відносини залежності, за яких переможені ставали "унаган-боголами", тобто своєрідними васалами. Згодом зміцнення окремих племен призвело до зростання їх загарбницьких апетитів. Не задовольняючись більше скромними ресурсами своїх близьких по крові сусідів, такі племена починали здійснювати масштабні завойовницькі походи проти цивілізованіших і багатших народів, в першу чергу китайців. Це, однак, не припиняло міжусобної боротьби.

Арабський мандрівник Рашід-ад-Дін писав: "... у кожного племені був государ і князь якийсь, і більшу частину часу вони один з одним воювали, ворогували, сварилися і суперечничали, один одного грабували". Зрозуміло, що на певному етапі розвитку суспільства інтереси переважної маси населення почали потребувати виникнення міцної централізованої держави, яка б поклала край міжусобицям, гарантувала збереженість майна, змогла б переключити агресивну пожадливість нойонів та нукерів на багату зовнішню жертву.