Монгольська ранньофеодальна держава

Створення першої державної організації монголів було здійснено Темучіном, сином батира Єсугея, власника великого улусу, який кочував у долині річки Онон. Після смерті Єсугея (1164 р.) створений ним улус розпався. Темучіну в цей час було 9 років. За переказами, народився він зі згустком крові у руці, а в юності зо два чи три роки перебував у полоні у китайців (за іншою версією – у сусідньому племені, де мусив займатися працею коваля). Високого, як на монгола, зросту – близько двох метрів, з рудим волоссям, Темучін був навіть зовні мало схожий на місцевого жителя, що додавало цій непересічній особистості особливої притягальної сили. В 90-х роках XII ст. Темучін заручився підтримкою володаря кераїтів Ван-хана. До нього почали

сходитися нукери, причому на службу приймалися люди з різних родів і племен, набагато щедрішою від звичайної була і винагорода.

У швидкому часі стало зрозумілим, що Темучін претендує на владу в усій Монголії, що викликало активний спротив сусідніх князьків. Племена меркітів та тайчжуїтів виступили проти Темучіна і Ван-хана, але були розбиті. Разом з Ван-ханом Темучін почав у 1200 р. війну проти татарів які у цей час з великими труднощами відбивали атаки цзінських (китайська династія) військ. Війна була успішною, у ослабленого зовнішнім ворогом противника вдалося захопити багату здобич. У 1202 р. Темучін виступив проти татарів уже самостійно, але перед тим провів у своїй армії одну важливу реформу. Воїнам заборонялося під час бою самостійно переслідувати утікаючого ворога і захоплювати здобич. Начальники повинні були розподіляти захоплене майно тільки після закінчення битви.

Успіхи Темучіна спонукали до об'єднання усіх його ворогів. Утворилася коаліція, до якої входили татари, тайчжіути, меркіти, ойрати та ін. Керівником її став недавній соратник Темучіна – батур Джамуха з роду Джаджіратів. Навесні 1203 р. відбулася битва, яка закінчилася повним розгромом військ Джамухи. Восени того ж 1203 р. були розбиті війська Ван-хана (його на виступ проти надто зміцнілого Темучіна підбили власні сини). Останнім суперником за повну владу у монгольському етносі залишалося плем'я найманів.

Тепер Темучін мусив керувати набагато більшими силами, оскільки переможені улуси перетворилися на унаган-боголів і мусили виступати в похід разом зі своїми завойовниками. Потрібно було зважати на інтереси нойонів – як власних, так і з упокорених племен і родів. Прагнучи забезпечити собі повну підтримку, Темучін влаштував "двір" з численним штатом "придворних" (можливо, за зразок було узято ранньофеодальний Китай). Нойонам з різних родів і племен були роздані почесні і – головне – прибуткові посади завідувачів ханськими табунами, ханськими кибитками, носителів ханського стільця, кравчих (виночерпіїв чи то пак кумисочерпіїв). Ця придворна камарилья перетворилася на найпалкіших прихильників свого володаря. Темучін узаконив інститут т. зв. дарханів – осіб, які за особливі заслуги звільнялися від усіх поборів і повинностей, а також від покарань за будь-які дев'ять перших провин.

Особливу увагу Темучін приділяв війську. Він відмовився від його формування за родовою ознакою – таке військо могло б під проводом своїх родових старшин в будь-яку мить підняти проти нього бунт. Збройні сили були структуровані на десятки, сотні, тисячі і тьми (10 тис.), на чолі яких були розставлені особисто довірені люди, переважно з числа родичів. Якщо у Давньому Римі найдієвішим способом утримання боєздатності війська була т. зв. децимація – страта кожного десятого з тих, хто провинився (наприклад, маніпула або когорта по-

кинула поле бою, утекла), то у війську Темучіна за боягузтво одного воїна життям розплачувався його десяток, за втечу з поля бою десятка – сотня. Високою була дисципліна і мобільність цього війська. За десять хвилин воно знімалося з табору і виступало у похід. Кожний воїн мав по 2-3 змінних коні і при потребі просто пересідав з сідла у сідло. Не потрібно було навіть робити привал для приготування провіанту – смужки нарізаної конини клалися під сідло верхового коня, і за кілька годин їзди верхом м'ясо уминалося до придатності для їжі. Тим самим армія у разі потреби могла здійснювати без зупинки дво-, триденні переходи на сотні кілометрів.

Спеціально сформований загін особистих охоронців – т. зв. кешік (первісно 150 чол.), користувався великими привілеями і призначався в основному для боротьби з особистими ворогами хана. Крім того, був створений особливий загін, який повинен був завжди перебувати в авангарді і вступати у перший бій з ворогом – загін батирів (богатирів). Ворог, зіткнувшись з цим авангардом, навіть не підозрював, що має справу з елітою, таким собі спецназом темучінового війська. До підходу основних сил ворог встигав деморалізуватися, вважаючи, що усі монголи – під стать цим першим. Чудово була налагоджена розвідка, до якої залучалися купці, дервіші й інша мандрівна публіка, часто немонгольського походження.

У 1204 р. на захід від р. Орхон війська Темучіна завдали поразки найманам та їх союзникам. Після цього влада Темучіна поширилася на усі монгольські племена. В 1206 р. у місцевості Делюнь-булдак на правому березі р. Онон на курултаї (з'їзд старійшин) Темучін був проголошений всемонгольським володарем під іменем Чингісхана (значення цього імені не зовсім зрозуміле, і тлумачиться в літературі по- різному). Держава, створена Чингісханом, призначалася передусім для здійснення широкомасштабних загарбницьких походів. Цьому служила й її адміністративна система.

Нижчою адміністративною одиницею була визнана група аїлів, яка могла виставити десять воїнів. Далі йшли групи аїлів, що виставляли по 100, 1000 і тьму (10 тис.) воїнів. Усі дорослі здорові чоловіки вважалися воїнами, які за мирного часу працювали у своєму господарстві. Вважається, що така організація забезпечувала Чингісхану до 95 тис. бійців. Разом з тим власне монгольське військо, за авторитетними оцінками, ніколи не перевищувало 60-70 тис. чоловік, адже хтось завжди мусив залишатися, що називається в тилу. Окремі сотні, тисячі і тьми разом з територією для кочівлі віддавалися у володіння тому чи іншому нойону. Великий хан, вважаючи себе верховним власником землі, роздавав пасовиська і аратів у володіння з умовою, що нойони виконуватимуть певні повинності. Найважливішою з них була військова служба – на першу вимогу великого хана нойон мав виставити обумовлену кількість воїнів. Що ж стосується експлуатації праці

аратів, вирішення якихось спірних питань в тому чи іншому уділі між його мешканцями, то тут нойони були відносно самостійними.

Чингісхан розподілив країну між членами свого роду. У спільне володіння матері і меншому брату він виділив 10 тис. аїлів, другому брату -4 тис. аїлів, третьому – 1,5 тис., чотирьом синам Джучі, Джагатаю, Угедею і Толую – відповідно 9 тис., 8 тис., 5 тис. і 5 тис. аїлів. Такі ж уділи Чингісхан виділив і своїм найближчим сподвижникам. Аратів було по суті закріпачено: їм заборонили самовільно переходити з одного десятка, сотні, тисячі чи тьми до інших. Порушення заборони каралося смертю!

Маленький гвардійський загін (кешік) перетворився на десятитисячний корпус. Його члени зберігали усі ті величезні привілеї, якими первісно користувався цей загін особистих тілоохоронців Великого. Названий гвардійський корпус завжди перебував при особі великого хана, виконував лише його особисті накази і перебував під його безпосереднім командуванням.

На початок XIII ст. припадає складання першого зводу законів Монголії. Ними стали особисті настанови великого хана. В літературі цей документ носить назву Яса (Велика Яса, Яса Чингісхана). Він датується 1206 р., але вносилися і пізніші доповнення. До нашого часу дійшли 36 уривків. У 13 з них санкцією проти порушника виступає смертна кара. Закони Чингісхана карали смертю за вбивство, блуд чоловіка і невірність дружини, крадіжку, грабунок, скупку краденого, приховування раба-утікача, чародійство, що було на шкоду ближньому, трикратне банкрутство, тобто неповернення боргу, та неповернення власнику зброї, випадково загубленої в поході чи у бою.

"Якщо хто-небудь, нападаючи чи відступаючи, впустить свій в'юк, зброю чи частину багажу, то той, хто знаходиться позаду його, повинен зійти з коня і повернути власникові те, що впало; у протилежному випадку він буде підданий смерті".

Смертю карався і той, хто відмовив подорожньому у воді чи їжі. Ненадання допомоги бойовому товаришу прирівнювалося до найтяжчих злочинів. Більш того, Яса забороняла будь-кому їсти в присутності іншого, не розділяючи з ним їжу. В спільній трапезі ніхто не повинен був їсти більше за іншого.

Якщо за тяжкі злочини карою була смерть, то за дрібні – тілесні покарання або заслання у віддалені місця (Сибір). Інколи за конокрадство та вбивство на монгола накладалася пеня: за мусульманина більша, ніж за китайця.

Чингісхан справедливо гордився цим документом, заявляючи, що до встановлення його одноосібної влади над усіма монголами: "їхні діти не слухалися порад батьків, молодші брати не звертали уваги на слова старших, чоловік не вірив дружині, а дружина не слухалася чо

ловіка ... Через це (були) вороги, злодії, підбурювачі і розбійники", і лише він, Чингісхан, дав монголам бажаний порядок і закон.

Чингісхан розділив країну на два "крила" – на чолі правого він поставив свого соратника Боорчу, на чолі лівого – Мухалі. Посади темників, тисяцьких, сотників стали спадковими для тих родів, хто своєю вірною службою допоміг йому здобути ханський престол.

Оскільки монголи не мали власної писемності, її запозичили у споріднених уйгурів. Чингісхану довелося добирати кадри писарів з уйгурів, які свого часу подібним же чином обслуговували плем'я найманів. На службу до Чингісхана перейшов уйгур Таттатунга, який почав навчати монгольську знать уйгурської грамоти. Це теж було однією з ознак монгольської імперії часів Чингісхана: завойовники не соромилися переймати у завойованих народів усе краще – стінобитні знаряддя у народів Середньої Азії, порох – у китайців (для піротехніки, але ще не вогнепальної зброї) тощо, а також вільно запозичувати їхні релігійні вірування.

У Монголії XII ст. уживалися різноманітні релігії. Кераїти були несторіанами, наймами – несторіанами і буддистами, татари та чжурчжені – шаманістами, тангути сповідували т. зв. "червоний" буддизм, уйгури – буддизм Хінаяни та несторіанство, лісові народи Сибіру мали свої родові культи, а древні монголи сповідували релігію бон – східний варіант мітраїзму. Ця релігія мала свої регіональні особливості. Наприклад, в Римі мітраїзм сприймався як культ Непереможного Сонця і поширювався головним чином поміж легіонерів. Але "світову справедливість" (основний постулат цієї релігії) мітраїзм зберігав повсюдно, отже, і в Монголії. І оскільки найстрашнішим непрощуваним гріхом мітраїсти вважали зраду, в тому числі убивство гостя, убивство монгольського посла (річ абсолютно нормальна у поняттях практично усіх тогочасних ближніх і дальніх монгольських сусідів – якщо принесені послами пропозиції були неприйнятні, їх убивали) завжди тягнуло за собою каральний похід. Населення міста, де був убитий посол, винищувалося повністю.

Релігія була особистою справою кожного монгола, в яку держава майже не втручалася. Проте навіть запозичення мусульманства чи християнства не змінювало ставлення монголів до давньої традиції гостинності та недоторканності послів – санкції до порушника в усіх випадках були найтяжчими.