Монгольські завоювання та їх наслідки
Спочатку удари армії Чингісхана були свідомо спрямовані проти відверто слабіших суперників. Так, в 1205, 1207 та 1210 pp. монголи ходили походами на тунгутську державу Сі-Ся (Західне Ся); в 1207 р. полководець Джучі без особливих труднощів підкорив лісові племена
в долині Єнісею: ойратів, урсутів, тубасів та ін.; а в 1208 р. до держави монголів було приєднано уйгурів.
Кордони держави розширилися на північ і на захід, але підкорені народи були бідні і відсталі, відповідно, військова здобич – мізерна. В 1211 р. монгольські війська почали розграбування Китаю: разом з Чингісханом сили вторгнення очолили його кращі воєначальники Мухалі і Джебе. Поки основна маса війська з боями просувалася на схід, загони під командуванням Чингісханових синів грабували і розоряли Шаньсі. Внутрішня слабкість Цзінської імперії полегшувала завдання завойовників. У 1215 р. вони захопили столицю країни Пекін. Залишивши Мухалі правителем Північного Китаю (йому було надано 23-тисячну окупаційну армію), Чингісхан з багатою здобиччю повернувся в монгольські степи. За якихось кілька років походу його учасники розбагатіли, як за монгольськими мірками, просто фантастично: золото, срібло, вродливі рабині, китайський шовк та порцеляна прикрасили закурені юрти напівдикого народу. Після цього успіху авторитет Чингісхана став незаперечним. Арабські мандрівники стверджували: якби Чингісхан наказав десятку своїх воїнів атакувати тисячу чужих, вони б не роздумуючи кинулися в атаку – їх полководець уже мав репутацію непереможного войовника, який ніколи не помиляється.
Похід у Північний Китай ознайомив монголів з каменометними та стінобитними знаряддями. За наказом Чингісхана до Монголії були вивезені не тільки ці військові машини, але й спеціалісти з їх виготовлення. Надалі цю військову "техніку" виготовлятимуть безпосередньо в орді.
У 1218 р. монголи рушили на захід, до Семиріччя. І тут здобич була неймовірно великою – сучасники писали, що при здобутті Ургенча кожний монгольський воїн отримав у свою частку здобичі по 24 (!) раби. В лютому 1220 р. військо Чингісхана оточило Бухару. Міська верхівка на золотій таці винесла ключі від усіх 11 воріт міста, яке легко могло б витримати принаймні річну осаду. Монголи наказали місцевому населенню вийти за мури – нібито, щоб переписати його для погреби визначення податку. Тут, у полі, стало зрозумілим, що тільки чоловіків у Бухарі набагато більше, ніж монголів. Тоді від основної маси відділили вправних ремісників (їх, подібно до китайських спеціалістів, вивезли в орду) та вродливих жінок, а решту забили залізними палицями та шаблями, економлячи стріли. Місто підпалили, вогонь пожежі був таким сильним, що самим завойовникам довелося з нього втікати. Самарканд, чий гарнізон складав 110 тис. чол., на шостий день облоги відчинив головні "Ворота намазу" під милостиву обіцянку Чингісхана, який "обіцяв їм безпеку від гніву свого і дозволив розійтися по домівках". Тридцятитисячне кіпчацьке військо на чолі з дядьком хорезм-шаха, Тугай-ханом, виявило готовність перейти на бік монголів. їм наказали віддати зброю, нібито для того, щоб заміни
ти її на монгольську. їх навіть примусили обрити півмісяцем голови з монгольським взірцем. Роззброєних наївних кіпчаків разом з членами їхніх сімей на другий ранок, коли пильність притупилася, поголовно знищили. Населення міста вигнали у поле, де чисто розграбували, багатьох убили і обернули в рабство. Жахливий приклад Бухари і Самарканда змусив інші міста захищатися до останнього. Так, уже згаданий Ургенч захищався чотири місяці. В 1221 р. впав Мерв – останнє велике місто Середньої Азії. Квітуча країна Хорезм була спустошена і спалена, а населення обернене на рабів. Її правитель хорезм-шах Мухаммед втік без бою, під приводом необхідності навербувати додаткові сили в Ірані. Переслідуючи Мухаммеда, війська монголів під проводом Джебе і Субетея обігнули з півдня Каспійське море і вторгнися до Азербайджану та Грузії. Проти них спільно виступили алани та кіпчаки. Монголи уклали мир з кіпчаками, розгромивши аланів, а потім розправилися з своїми недавніми союзниками.
Характерна риса "дипломатії" монголів – підступність. Чингісхан міг облудно обіцяти парламентарям обложеного міста сприятливі умови здачі, потім накласти на місто нечувану контрибуцію, а після того, як городяни власними руками віддадуть свої заховані багатства, обернути їх на рабів або фізично винищити. Тобто будь-яка мораль свідомо приносилася у жертву заради доцільності.
У 1223 р. монголи вторглися в південноукраїнські степи, де на той час кочували половці. Половецький хан Котян (до речі, тесть Мстислава Галицького) звернувся по військову допомогу до руських князів. На з'їзді князів у Києві було вирішено надати йому цю допомогу. В численному поході брали участь князі Київський, Чернігівський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, "вигонці галицькі" з Галицького Пониззя. По дорозі до князів кілька раз зверталися монгольські посли, які стверджували, що вони, мовляв, на Русь не зазіхають. Однак цих послів було убито, а військо продовжувало свій шлях далі.
На початку літа 1223 р. (або – 31 травня) на р. Капці половецько- руські сили були розбиті, а ті шість князів, які потрапили до полону, – закатовані. На них зверху поклали дерев'яний поміст, на якому переможці-монголи влаштували свій бенкет. Того ж року монголи увірвалися до Криму і захопили Судак. Потім повернули на Волгу, але зазнали поразки від булгарів – тут далися взнаки виснаженість армії тривалим походом та обезкровлення її рядів. Восени 1225 р. монгольські війська повернулися на батьківщину, і у 1227 р. нарешті довершили розгром китайського Західного Ся. Тобто, навіть після найдальших походів і найбільшої здобичі агресивність і войовничість цього народу не була вичерпана, а жадоба нових багатств залишалася невгамованою.
У 1227 р. на шляху із царства Ся до Монголії помер Чингісхан. На той час монгольські володіння охоплювали Північний Китай, усю
Середню Азію, частину Ірану, найбільш заселені регіони Сибіру (за винятком крайньої півночі). До величезної армії завойовників включалися як допоміжні частини загони з багатьох підкорених народів.
Спадщину Чингісхана ділили на курултаї, що відбувся на р. Керулен у 1229 р. У повній відповідності до заповіту покійного, великим ханом було обрано його третього сина Угедея. Старші – Джучі та Джагатан – не викликали довіри, бо кожного з них батько ще до походу на Хорезм запідозрив у підготовці до заколоту і тому намірено тримав подалі від себе. Цей же курултай визначив напрямок нового удару – ним мала стати та частина Північного Китаю, де ще зберігалася влада чжурчженів. У 1231 р. війська Угедея і Толуя узяли в облогу місто Кайфин (Бянь), куди після падіння Пекіна була перенесена столиця чжурчженів. По допомогу монголи звернулися до правителів Південного Китаю з династії Сун, які ненавиділи своїх північних сусідів. У 1234 р. завоювання Північного Китаю завершилося,-держава чжурчженів перестала існувати.
У 1235 р. на черговому курултаї було вирішено знову піти походом на захід. Вже взимку 1237-1238 pp. війська Бату-хана і Субетея вторглися до руських земель, спалили Рязань і Володимир. У 1240 р. вони захопили Київ і пішли далі до Європи. На початку 1241 р. татари зруйнували Люблін, Краків та Вроцлав. Під Лігніцею вони розбили об'єднане військо польське, прусських хрестоносців, рицарів Шлезька та Моравії. Угорську армію татари винищили у битві при Сайо, в 1242 р. вступили у Хорватію і захопили Загреб. У Європі розпочалася паніка. Але порятунком стало те, що після смерті Угедея (великий хан у 1229-1241 pp.) постало питання про його політичного наступника і Бату, забравши свої війська з Європи, рушив на Волгу, де мав відбутися курултай.
За Угедея монгольська орда набула багатьох рис організованої держави, з її апаратом управління та численними службами. Н. Полонська-Василенко пише: "Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу ... Старе уявлення про примітивність татарської орди доводиться сильно змінити. Навпаки – вона була дуже складною організацією, яка забезпечувала мілітарний успіх і відзначалася високою технікою". Угедей доручив довіреному, ще батьковому раднику, Блюй Чуцаю завідувати фінансовим відомством. Ще трьом темникам-монголам було доручено загальне керівництво іншими військовими і цивільними справами. Особлива увага приділялася пошті.
Відомий італійський мандрівник XIII ст. Марко Поло писав, що така організація поштової служби і ямницьких станцій, їхній порядок не снилися королям та імператорам Європи. На головних шляхах своїх володінь Чингісхан влаштував поштові пости, де завжди були напоготові коні і гінці для перевезення ханських наказів. На поштового коня зодягалися ремінці з бубонцями, щоб зустрічні давали дорогу (навіть така деталь була продумана!). Непогано було налагоджено справу
збору податків. Виданий Угедеєм закон запроваджував подушний податок з усіх чоловіків західних країн, а з кочівників – по одній голові з кожної сотні голів худоби. Це був великий поступ уперед порівняно з часами навіть Чингісхана, коли за свою службу кожний нойон отримував групу аїлів чи завойовану область, які обкладав податками і повинностями на свій розсуд. Спеціальний указ встановлював, які саме збори мали надходити у скарбницю великого хана, а які – залишатися на потреби місцевих управителів. Монголи провели перепис населення (до речі, не набагато пізніше, ніж це було зроблено королями у передовій Європі), всі жителі були приписані до певних адміністративних районів.
У 1252 р. монголи проводять перепис у Китаї, в 1253 р. – в Ірані. На Русі монгольський перепис розпочався в 1257 р., його проводив Менгу-Кітат (охопив Суздальську, Рязанську, Муромську землі). Опір місцевого населення проти перепису, повстання в Новгороді (1259 р.), Ростові, Ярославлі, Суздалі, Володимирі, Устюгу призвели до скасування практики збору податків монгольськими баскаками – цей обов'язок було перекладено на місцевих князів.
Завойовані країни віддавалися в управління місцевим феодалам, подекуди – навіть людям незнатного походження (наприклад, намісником Хорасану був призначений мусульманин-купець Махмуд Ялавач, давній шпигун Чингісхана), а спеціально поставлений монгольський нойон контролював надходження у ординську казну податків. Так, на Русі монголо-татари стали видавати князям "ярлики" – грамоти на князювання. Для цього вони скликали князів до Золотої орди і залежно від довір'я, же викликав той чи інший князь та його подарунків, видавали ярлик на той чи інший престол, особливо не рахуючись ні з його правами на трон, ні з побажаннями місцевого населення. Важливим фактором була лояльність і подарунки – хабарі, отримані від претендента. Так, наприклад, у 1247 р. в Каракорумі Александр Невський отримав ярлик на Київське князівство, а його брат Андрій був призначений великим князем. Крім податків, князь був зобов'язаний нести військову службу у разі потреби. Натомість монголи теж надавали допомогу своїм васалам. Ще до офіційного союзу Русі та Орди, укладеного в 1257 р., ординська кіннота брала участь у визволенні Пскова від німців (див. Рейнгольд Гейденштейн, "Записки про Московську війну"). Новгородський князь Александр Невський навіть був названим сином хана Батия.
Монголи толерантно ставилися до релігій завойованих народів, включаючи християнську. Духовенство було звільнене від данини. Зберігся ярлик хана Менгу-Теміра 1267 р., яким він заборонив усім монгольським збирачам податків та іншим посадовим особам брати з представників руського духовенства "поплужне" (податок з плуга), "корм", "ям" (податок на організацію пошти), вимагати з них підвод, людей на війну, ремісників. Як свідчить посол папи Інокентія IV до монголів
францісканський ченець де Пляно-Карпіні, в самій столиці хана Гаюка (Гуюка) – Каракорумі – відправляли службу Божу за обрядом грецької церкви. Наприкінці XIII ст. в Орді була утворена єпископія (1261 р.) з центром у Сараї. Єпископ сарайський став близькою до хана людиною, переміщався разом з ним під час кочівлі орди і виконував доручення хана. Разом з тим відомий і такий факт, що при взятті монголами грузинського Тбілісі 3 березня 1226 р. християнське населення міста було вирізане, а мусульманське лише "узяте" в полон.
Обзавелася Монгольська імперія і власною столицею. Нею стало місто Каракорум, будівництво якого розпочалося ще за Чингісхана.
Ідеалізувати державний порядок цієї напівварварської держави особливо не доводиться. Податки з населення часто вибивалися насильством і терором, свавілля нойонів щодо не лише підкорених народів, але й єдинокровних монгольських аратів нерідко перевищувало усі допустимі межі.
Курултай 1245 р. обрав великим ханом сина Угедея Гуюка (1245- 1248). На церемонії проголошення великого хана були присутні не лише згаданий папський посол, але й два сини грузинського царя, руський князь Ярослав (батько Александра Невського), посол багдадського каліфа Мустасіма, китайські сановники, посол французького короля Людовіка IX Гільйом де Рубру(к) та ін. Таке широке іноземне представництво свідчило, що Монгольська імперія стала важливим і грізним фактором світової політики того часу, не зважати на яке було неможливо.
Бату-хан, онук Чингісхана і організатор монгольського походу до Європи, відмовився визнати владу Гуюка. В ході усобиці, що почалася після несподіваної смерті Гуюка, нащадки Джучі і Толу я боролися проти нащадків Угедея і Джагатая. В 1252 р. курултай, на якому переважали прихильники Батухана, проголосив великим ханом Мунке, сина Толуя. У нащадків Угедея і Джагатая була відібрана значна частина їхніх володінь, приєднаних згодом до володінь Бату та Мунке.
Мунке продовжував попередню завойовницьку політику. Свого брата Хулагу він відправив на захід, доручивши йому завоювання Ірану і Палестини (т. зв. жовтий хрестовий похід 1254–1260 pp.). У лютому Хулагу захопив Багдад, що означало кінець Багдадського халіфату. В Європі це повідомлення було зустрінуте з великою радістю, на честь хана служили меси. Другий брат Мунке – Хубілай – отримав завдання вторгтися у південний Китай проти Сунської держави, недавнього союзника монголів у боротьбі з північнокитайськими джурчженами. Цей похід був перерваний у 1259 р. у зв'язку зі смертю Мунке.
На цей час Монгольська надімперія представляла собою величезну територію, населену десятками і сотнями племен і народностей, які перебували на різних щабелях суспільного і культурного розвитку,
користовувалися різними релігійними віруваннями, розмовляли на своїх мовах – монгольська не мала навіть власної писемності, завойовникам доводилося покористовуватися уйгурською абеткою. Це було типове військово-адміністративне об'єднання, чиї частини були пов'язані між собою лише силою зброї, а не якимись економічними, політичними чи культурними інтересами, властивими для будь-якої держави.
Центральну частину імперії становив домен великих ханів – Монголія і Північний Китай, його столиця Каракорум вважалася головним містом усієї Монгольської імперії. На схід і захід від Алтайських гір розміщувався улус нащадків Угедея з центром у м. Чугучак. Улус нащадків Джагатая об'єднував області сходу Середньої Азії по р. Амудар'я; центром цього уділу було м. Алмалик на річці Ілі, поблизу суч. Кульджі. Іран, Ірак і Закавказзя входили до улусу Хулагу, з центром у місті Тебріз. Остання, п'ята частина імперії належала нащадкам Джучі і включала усі східноєвропейські володіння монголів з центром в м. Сараї на Волзі, поблизу сучасної Астрахані.
Мунке був останнім володарем цієї імперії, чия влада визнавалася усіма ханами. Після його смерті держава остаточно розпалася.
У 1260 р. в Карокорумі курултай проголосив великим ханом молодшого брата Мунке Аріг-бугу. Одночасно прихильники Хубілая проголосили великим ханом свого провідника. Міжусобна війна чингісхідів тривала чотири роки і закінчилася поразкою Аріг-буги. За той час від держави відпали західні улуси, які перетворилися на самостійні державні утворення. Ослаблений усобицею з Аріг-бугою та іншими нойонами свого улусу, Хубілай не робив жодних зусиль, щоб підпорядкувати собі відпалі улуси на заході. В 1271 р. він переніс свою столицю з Каракорума до Пекіна. Цього ж року він дав своїй династії назву Юань.
Цікаво, що Хубілай запровадив культ свого діда Чингісхана. Міфоподібний Чингісхан вписався в традицію пошанування у монголів духів предків. Чингісхан був проголошений великим предком монгольських каганів (великих ханів), йому було встановлене святилище, відоме під назвою "Вісім білих наметів". Всередині культу Чингісхана існував культ сульде – його військового духу, генія, уособленого в прапорі. Особливо пошановувапися Цаган-сульде ("білий прапор"), Хара-сульде ("чорний прапор"). Для прапорів Чингісхана були збудовані спеціальні святилища, розроблений ритуал жертвоприношень. З культом Чингісхана пов'язаний культ членів його сім'ї: матері, дружин, синів. Тим самим можна говорити про спробу створення державної квазі-релігії, основаної на культі великого завойовника.
До 1279 р. увесь Китай був підкорений монголами. Спроби Хубілая підкорити Японію та Індокитай виявилися невдалими. Таке зосередження Хубілая на загарбанні Китаю (економічно чи не найбагатшого
з усіх потенційних жертв монгольської агресії) були на руку його суперникам з інших частин колись єдиної Монгольської імперії.
В історії монгольського народу XII–XIII ст. вважаються добою утворення феодалізму та встановлення феодального суспільства. Це був особливий феодалізм – феодалізм кочового за своєю природою народу. Монгольське нойонство, яке збагатилося і зміцніло в результаті походів, перетворилося на клас феодалів. Колись вільні арати стали кріпаками цих новоявлених феодалів. На аратство були покладені численні повинності: вносити оброк нойонам, випасати їхні стада, виготовляти своїм коштом і тримати в готовності зброю, виступ ти в разі потреби у військовий похід під проводом свого нойона – в епоху усобних воєн проти таких же монголів, як і сам.
Складання феодальних відносин найшвидше і найповніше відбувалося у центральних районах Монголії і повільніше – на периферії: в районах Прибайкалля, Єнісею та Іртиша. Неможливо заперечувати вплив на ці процеси залученого до монгольського апарату управління місцевого населення загарбаних територій. Воно перебувало не лише на вищому ступені культурного розвитку порівняно зі своїми завойовниками, а й на політичному. Не підлягає сумніву, що монголи, які охоче запозичували у підкорених народів військову техніку, здобутки ремесла, релігію тощо, не могли не зацікавитися успіхами державного будівництва завойованих країн Середньої Азії, Закавказзя і Східної Європи.
