ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ ТА НАРОДИ БАЛКАН У XIV–XIX ст.

Починаючи від пізнього Середньовіччя, Османська імперія відігравала роль великої держави, імперії у повному розумінні цього слова. Однак протягом століть колишня велич була втрачена, турецький народ поступово повернувся у свої етнічні кордони. Втрата позицій багато у чому була пов'язана не лише з військовою міццю безпосередніх сусідів – Росії та Австрії, але й з внутрішніми причинами. Влада постійно запізнювалася з реформами, негнучкою і закостенілою була й національна політика щодо підкорених народів. Проте недаремно кажуть, що негативний досвід – теж досвід.

Сучасна Туреччина є близьким, хоч і заморським сусідом України. Окрім суто економічних зв'язків, існує ще один фактор, що становить неабиякий політичний інтерес. Мова йде про той вплив, який мають окремі турецькі структури на кримських татар, зокрема на процеси пробудження у частини кримсько-татарського населення ідей панісламізму.

З іншого боку, саме Туреччина на сьогодні є єдиною мусульманською країною, яка небезуспішно прагне інтегруватися у європейські структури. Туреччина – багатолітній член НАТО, один із найреальніших кандидатів на вступ до Європейського Співтовариства. Досвід державно-правового розвитку модерної Туреччини показує, що непримиренних протиріч між християнським та ісламським світом не існує, дві цивілізації можуть мирно уживатися поруч, взаємно доповнюючи одна одну.

Туреччина (Османська імперія) в XIV-XV ст.

Турецька держава, названа Османською в ім'я свого засновника Осман-бея, виникла наприкінці XIII ст. у західній частині Малої Азії. Там, в колишній візантійській провінції Фрігії, осіло кочове плем'я кайї, яке входило до союзу тюркомовних огузьких племен.

Ще в 70-х роках XI ст. на території Малої Азії утворився Кенійський (або Румський) султанат сельджукідів. У XIII ст. він був підкорений монголами і на початку наступного століття розпався на десять ворогуючих між собою еміратів. Воєначальники-беї, які стояли на чолі цих державних утворень, надали їм свої імена: Айдин, Караман,

Кераси, Керміян, Осман, Хамід та ін. Емірат Османа, розташований в найбільш західній частині малоазійського півострова, на кордоні з візантійською провінцією Віфінією, мав ряд геополітичних переваг. Несучи прикордонну службу, Осман І (1300-1326) і його син Орхан (1326– 1339) користувалися особливими правами і привілеями, наданими монгольськими ханами. В своїй агресії проти Візантії вони завжди могли розраховувати на монгольську підтримку. За Орхана були захоплені візантійські міста Бурса і Нікея, підкорено сусідній емірат Кераси.

Внутрішній лад Турецького (Османського) емірату на початку XIV ст. базувався на давніх нормах, встановлених ще у Конійському султанаті. Глава цієї держави (бей, потім султан) самостійно розпоряджався земельним фондом, який називався хас. З нього у ленні володіння військових і духовних феодалів надавалися землі, які мали не лише утримувати цього феодала, але й приносити в державну казну певні податки. Законодавством султана Мурада І були затверджені дві форми феодального володіння, які відрізнялися одна від одної за розмірами податків, що сплачувалися селянами,- тимар і зеамет.

Поруч із загальним для усіх мусульманських народів шаріатом, діяло і місцеве звичаєве право т. зв. тюре. Внаслідок розкладу племінної організації суспільства норми тюре своє значення втрачали, шаріатське ж законодавство навпаки посилювало свої позиції.

На думку К. Маркса, на початках свого існування держава турків була зорганізована на демократичних началах (!?) і навіть становила собою "єдину справжньо військову державу середньовіччя". Успіхи завойовницької політики цієї держави визначалися кращою організацією збройних сил. Основою армії були т. зв. "єн чері" – нові солдати (звідки, до речі, походить назва яничари). Спочатку їх чисельність була невеликою – від 5 до 10 тис. чоловік. Це професійні військові, чия підготовка починалася ще в дитинстві, під наглядом мусульманських дервішів з напіввійськового ордену бекташів. З часом поповнення яничарів почало набиратися з хлопчиків підкорених народів (сербів, болгар, затим – із примусово наверненого до ісламу християнського населення). Такий податок людьми має назву іспендж. Яничари дотримувалися обітниці безшлюбності, з дитинства звикали до походів та суворої дисципліни, не мали кровних зв'язків з турецьким населенням та місцевою знаттю. З допомогою яничарів султани тримали у покорі не лише завойовані народи, але й бунтівних турецьких феодалів. Військова здобич (найбільше земля і нерухомість), здобута яничарами, становила важливе джерело політичної та економічної влади султанів.

Земля роздавалася феодалам у тимчасове володіння на умовах відбування військової служби. Частина землі виділялася в спадкове тримання безпосередніх виробників – селян (райя). З райя збиралися податки на користь держави і феодала.

За третього правителя, султана Мурада I (1359-1389), розпочалися турецькі завоювання на Балканах, куди незабаром був перенесений центр держави. Скориставшись розпадом монгольської держави Хула- гідів, Мурад проголосив себе султаном, тобто незалежним правителем.

Залишивши в тилу Візантію, турецькі завойовники рушили на Захід. У 1389 р. вони завдали на Косовому полі поразки війську, зібраному сербським королем з сербів, босняків, албанців, валахів та угорців. День св. Вітовта (Відовдан), 28 червня, вважається у сербів днем національного трауру, оскільки ним датується початок багатовікової втрати незалежності (убивство в 1914 р. ерцгерцога Австро-Угорщини Фердінанда, який прибув цього дня на провокаційні маневри у Сараєво, послужило приводом до Першої світової війни). В 1393 р. турки захопили столицю Болгарії Тирново. Турецький султан і полководець Баязид І (1389-1402), який дістав за свої швидкі військові дії прізвисько Йилдирим (Блискавичний), уже розпочав підготовку до взяття Константинополя. Проте падіння Візантії було відстрочене ще на півстоліття через появу в Малій Азії полчищ Тамерлана (Тімура (1370-1405), на прізвисько Залізний кульга) середньоазіатського правителя й полководця, чиї походи відзначалися нищівними руйнуваннями й надзвичайною жорстокістю. В битві під Анкарою 1402 р. війська Тамерлана розгромили армію турків, Баязид потрапив до полону. Тамерланова кіннота переслідувала рештки турецького війська і могла б його повністю знищити, якби греки і генуезці не переправили баязидових недобитків на західний берег Босфору. Хоч у Тамерлана була домовленість з Візантією та Генуєю про спільні дії проти турків, але вони свого слова не дотримали: укріплення нових могутніх завойовників в Малій Азії розцінювалося ними як більше лихо порівняно з уже звичними турками.

Тамерлан в Малій Азії відновив емірати, знищені турецькими султанами. Він всіляко розпалював ворожнечу між чотирма синами султана Баязида, кожний з яких прагнув посісти місце померлого у полоні батька. Переможцем у цій боротьбі став Мухаммед, якому вдалося у 1413 р. зосередити у своїх руках владу над рештками турецької держави. Зміцнення Османського султанату у цей час відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів: впорядкування військово-ленної системи володіння землею, удосконалення податкової системи тощо.

Ленники на той час поділялися на дві категорії – дрібніших тимаріотів (їх доходи з наданої ділянки складали від 3 до 20 тис. акне) та поважніших затіє (від 20 до 100 тис. акче прибутку). Як правило, ні ті, ні інші самостійного господарства не вели. Селяни, які цю землю обробляли, не вважалися власниками плодів своєї праці – врожаєм розпоряджався феодал, який на власний розсуд віддавав землеробу на прожиття якусь частину отриманого продукту. Щоб примусити селянина працювати і віддавати врожай, феодали встановили власність, хоч і не повну, на особу безпосереднього виробника. Тримач

лену мав забезпечити і надходження податків до державної казни. За Мухаммеда надходження цих податків було упорядковане.

Частина селянства працювала (практично на тих самих умовах, що й на феодала) на землях, які безпосередньо належали державі або перебували у вакфі – земельному володінні, доходи з якого йшли на мусульманську церкву: будівництво і ремонт мечетей, утримання духовенства, школи, лікарні тощо.

Селяни, ремісники і торгівці-мусульмани платили одні податки і судові штрафи та виконували визначені повинності, немусульмани – інші. Зокрема, мусульмани брали участь у феодальному ополченні і будівництві фортець, шляхів, мостів, мечетей, палаців тощо. Немусульмани: греки, вірмени, болгари, серби та ін. відчували значно важчий податковий гніт. Зокрема, вони платили джизію, подушний грошовий податок на "невірних". У певних випадках їх не приймали на державну службу; вони не могли у суді свідчити проти мусульман і т. д. і т. п. Ослаблення державної влади, викликане навалою Тамерлана та тимчасовим розпадом Османського султанату, спричинило масові народні повстання 1413-1419 pp. як підкорених народів, так і власне турецьких селян. Завданням Мухаммеда стало придушення цих повстань.

Успіхи державного будівництва дозволили туркам знову відновити загарбницькі походи. Так, уже в 1422 р. була зроблена невдала спроба захопити Константинополь, в наступному році турки успішно вторгайся до Албанії і т. д. Новий султан Мухаммед II (1451-1481) прагнув остаточно підкорити Балканський півострів. У 1452 р. він зібрав усі наявні сили – близько 100 тис. чол. для захоплення Константинополя. Захисників міста було чи не у десять раз менше, в т. ч. 4 тис. італійців- союзників. 29 травня 1453 р. після 50-денної облоги Константинополь впав, загарбання міста турками означало кінець Візантійської імперії.

Цю дату історики вважають рубіжною при визначенні т. зв. Середніх віків (від падіння Риму в 476 р. до падіння Візантії у 1453 р.). Мухаммед II прийняв звання Фатих – Завойовник. Свою столицю він переніс до Константинополя, перейменувавши його на Істанбул. Турки ще в 1463 р. підкорили Боснію. В 1468 р. після смерті албанського правителя Скандербега під турецьке іго потрапила Албанія. У Волощині (Румунії) боротьбу проти турків проводив господар (феодальний титул) Влад Дракула. Останнього підтримували Угорщина й Польща. Розправи Дракули над полоненими турками потрясали навіть уяву звичного до усього пізнього середньовіччя (згодом вони стануть основою для виникнення легенди про графа-вампіра). Але й Дракула у цій боротьбі зазнав поразки.

У 60-70-х роках XV ст. були знищені усі торговельні привілеї італійців (яких вони сторіччями домагалися від слабнучої Візантії), ліквідовані їхні колонії на чорноморському узбережжі. Торгівля немусульман обкладалася подвійним митом. Прагнучи відновити своє становище, Венеція і Генуя вели у 1463-1479 pp. війну проти Туреччини.

Одним з важливих наслідків цієї безуспішної для італійських міст боротьби стала втрата генуезцями їхніх володінь у Криму. Зокрема, центр цих володінь м. Кафа (Феодосія) в 1475 р. потрапив під турецький контроль і перетворився на міцний осередок турецького панування на Кримському півострові. В 1475 р. султан оголосив про свій протекторат щодо Криму, де правила татарська династія Гіреїв.

За Мухаммеда II були закладені не лише основи військової могутності Турецької (Османської) імперії, але й проведена перша кодифікація турецького феодального права, відома як Канун-наме. У цій збірці були, зокрема, узаконені умови існування, права і обов'язки релігійних общин, у тому числі і православної церкви, очолюваної константинопольським патріархом.