НІМЕЧЧИНА, ІТАЛІЯ ТА ЯПОНІЯ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (до 2000 р.)

У 1991 р. закінчилася третя світова, на щастя, "холодна", війна. Радянський Союз та його сателіти зазнали дошкульної поразки. Мусимо подивитися правді у вічі і визнати – ми живемо у переможеній країні з усіма супутними наслідками. Повинні миритися із засиллям іноземного капіталу (особливо це стосується колишніх країн так званої "народної демократії"). Платимо своєрідну контрибуцію – шкідливими виробництвами, металобрухтом, втечею з країни "мізків", дешевою робочою силою на будівництві у португаліях та іспаніях, повіями, футболістами і боксерами. Песимісти стверджують, що Україна відстала навічно, і цей стан зберігатиметься сотні років. Чи справді утрачено все?

Наполеон якось стверджував, що розбиті армії добре вчаться. Шістдесят років назад німці, італійці, японці були у набагато гіршому становищі. Розповідають, що у 1946 р. американський вояк розплачувався із зголоднілою німкенею однією панчохою, а другу назавтра приносив його товариш по зброї. Як, за рахунок чого стали можливими післявоєнні німецьке, японське, італійське "економічні чуда"? Чому темпи розвитку цих країн у два – три рази перевищували показники переможців?

В історії держави і права цих країн є чимало повчальних моментів й іншого гатунку. Наприклад, досконала соціальна політика у Німеччині, успішна боротьба з мафією в Італії. А Японія, приміром, цікава ще й тим, що її державно-правовий розвиток тривалий час відбувався в умовах монополії на владу однієї партії.

У Другій світовій війні були свої переможці і переможені. Німеччину розчленували на чотири зони окупації, Японія першою у світі зазнала атомного бомбардування, Італія була близькою до початку громадянської війни між лівими (комуністами) та центристами. Зруйновану світовою війною економіку обклали величезними репараціями. Здавалося, ці країни у своєму розвитку відкинуті на багато десятиріч назад, їм загрожує перетворення на напівколонії держав-переможниць. Але трапилося дещо несподіване. Середньорічний приріст промислового виробництва в 1951–1970 pp. складав у Японії 15,2%, у ФРН та Італії – по 7,4%, тоді як у країнах-переможницях були зафіксовані набагато скромніші показники: в Англії – 3,0%, США – 4,0%, і лише Франція мала 6,2% приросту промислового виробництва.

Звичайно, можна знайти виправдання у тому, що "дитина завжди росте швидше за дорослу людину", тобто слабка економіка завжди має можливість нарощування темпів за рахунок екстенсивних методів, неприпустимих для розвинутих економік. Але і в наступний історичний проміжок 1961–1970 pp. середньорічні темпи приросту валового національного продукту становили 11% для Японії, 5,6%-для Італії, 4,9%-для ФРН, що перевищувало показники більшості країн-переможців Другої світової війни (2,8% річних для Великобританії, 4,1% – у США).

Сьогодні, на початку третього тисячоліття Японія та ФРН давно випередили Англію та Францію, разом підпирають США. Високими досягненнями може похвалитися й Італія. Вже банальним став вислів, що "розбиті армії добре вчаться". До певної міри це справедливо також для державно- правових систем. Не підлягає сумніву, що економічний успіх залежить від досконалої системи права, ефективної діяльності апарату державного управління, успішного вирішення соціальних проблем тощо.

У цьому напрямку післявоєнний досвід ФРН, Італії та Японії може виявитися дуже повчальним для України, яка сьогодні опинилася у таборі держав, що зазнали нищівної поразки у Третій світовій – "холодній війні" 1946-1991 pp.

Ще 1984 р. політолог Аренд Лійпгарт довів, що з усіх держав світу лише 21 з 180 країн світу можна назвати стабільними демократіями. До цього списку на цілковито законних підставах можна віднести й Німеччину, Італію та Японію.