Повоєнний розвиток Німеччини. Боннська конституція 1949 р. Возз'єднання ФРН та НДР

Післявоєнний устрій Німеччини був темою обговорення на Тегеранській (1943 р.), Ялтинській (лютий, 1945 р.) та Потсдамській (літо, 1945 р.) конференціях США, СРСР та Великобританії. Президент США Ф. Рузвельт якийсь час навіть відстоював ідею розчленування переможеної Німеччини на п'ять територіальних утворень, жодне з яких не могло б самостійно вести агресивну політику в майбутньому. Проти був Й. Сталін, оскільки Кремль серйозно розраховував на те, що післявоєнна Німеччина обере "соціалістичний шлях розвитку". Зрештою, на Потсдамській конференції був узгоджений поділ німецької території на чотири окупаційні зони: радянську, американську, англійську та французьку. Після завершення денацифікації та процесу демократизації суспільного життя передбачалося відновлення німецької державності. Але в 1946 р. між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалася "холодна війна" і поступатися "своєю" Німеччиною на користь супротивника не побажали ані західні демократії, ані тим більше прокомуністична Москва.

Вже в грудні 1946 р. створюється об'єднане англо-американське управління т. зв. Бізонія – зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримала конституцію, названу Боннською – від назви першої столиці ФРН.

Основний закон Німеччини містить 146 статей. Окрім традиційного набору буржуазних свобод німецькі законодавці включили до переліку основних прав статтю, необхідність появи якої диктувалася гірким досвідом Веймарської конституції (як відомо, у 1933 р. А. Гітлер прийшов до влади, не порушивши жодного з її положень). Конституція ФРН проголошує: той, хто скористається основними правами, аби зліквідувати ці основні права, буде позбавлений їх. Тим самим заборонено право вільного висловлювання політичних поглядів для закликів щодо скасування конституційних прав.

* Це не означає принципової неможливості внесення змін до Основного закону (вони відбуваються шляхом голосування в бундестазі більшістю – у дві третини голосів). Але ліквідація чи звуження основних конституційних прав громадян стали неможливими. Громадяни ФРН отримали також конституційне право на опір у випадку, якщо котрийсь із можновладців спробує обійти конституцію.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент.

* Право голосу надано кожному громадянинові держави, котрому виповнилося 18 років і котрий не менше трьох місяців проживає на території, де проводяться вибори, тобто на території ФРН. Він має право не лише обирати, але й бути обраним. Позбавлення виборчих прав можливе у разі судового рішення, коли порушника закону суд позбавляє почесних громадянських прав; тривалого перебування у психіатричній клініці; а також при переїзді на постійне місце проживання до іншої країни (крім випадків, пов'язаних з державною службою). Право делегування депутатів до парламенту має партія, яка зібрала не менше 5% голосів виборців. Партії отримують державні субсидії, розмір яких залежить від набраної кількості голосів виборців.

Більшість законопроектів надходить від федерального уряду, але з законодавчою ініціативою можуть виступати, звичайно ж, і бундестаг (нижня палата) та бундесрат (орган представництва федеральних земель). Свої проекти законів уряд спершу направляє в бундесрат, щоб ознайомитися з точкою зору земель. Після цього відбувається перше читання у бундестазі, обговорення в парламентських фракціях, друге і третє читання. Приймається рішення, як правило, простою більшістю голосів депутатів нижньої палати (крім внесення змін до Конституції, де вимагається дві третини поданих голосів). Бундесрат може опротестувати прийняття закону перед Федеральним конституційним судом. Необхідна також згода бундесрату на введення в країні надзвичайного стану.

Основний закон Німеччини не передбачає ні всенародного опитування, ні референдуму, ні всенародних виборів президента (далися взнаки побоювання переростання сильної президентської влади в авторитарну).

* Виняток становить ст. 29, п. 2. Вона надавала можливість організації народних ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму включені до складу інших держав. Тим самим, наприклад, мешканці Калінінградської обл. РФ мають конституційну можливість у будь-яку мить "попроситися" у ФРН. Всенародне опитування допускається також в разі виявлення ініціативи щодо повторної зміни земельно-територіального поділу (всенародне опитування у Бадені про вихід з новоутвореної землі Баден-Вюртемберг завершилося безрезультатно).

Федеральний президент, перш за все, репрезентує державу, як на внутрішньо-, так і на міждержавному рівні. Враховуючи співвідношення сил у парламенті, він пропонує законодавцям кандидатуру на посаду глави уряду. Президент призначає і звільняє (за поданням канцлера) федеральних міністрів, підписує закони і обнародує їх. Йому ж належить виключне право на помилування. Федеральний президент юридично не має жодної можливості впливати на перебіг політичних подій, але на практиці саме президент негласно діє як посередник, компетентно і делікатно допомагає політикам порадами, політично обгрунтовує внутрішній і зовнішній курс держави. Це – своєрідний символ нації, подібно до конституційного монарха – англійської королеви чи шведського короля.

Конституція посилює повноваження глави уряду, котрий шляхом голосування у парламенті може бути звільнений зі своєї посади.

* У такому разі парламентська опозиція повинна запропонувати свою кандидатуру канцлера (ст. 67). Конструктивний вотум недовір'я за півстоліття історії ФРН застосовувався лише двічі: у 1972 р., коли ХДС/ХСС зробили невдалу спробу скинути В. Брандта, і у 1982 р., коли Г. Коль успішно змінив Г. Шмідта.

Канцлер обирається депутатами бундестагу і бундесрату без обгово

рення кандидатури. Він може бути переобраний – щоправда, лише один раз – на новий термін, як зрештою, й президенти США чи Франції. Міністр канцлерського уряду не може бути відправлений у відставку парламентом, хоча депутати можуть поставити питання про відставку перед канцлером. В уряді діє принцип колегіальності. Незважаючи на розбіжності у позиціях міністерств, рішення ухвалюються від імені всього уряду. Уряд має право виступати з власними законодавчими ініціативами. Німецькі політологи вважають, що у ФРН "уряд має значно більшу вагу, ніж парламент".

Для гарантування прав і свобод громадян створено Федеральний конституційний суд, незалежний від законодавчої та виконавчої влади. Окрім цього, до повноважень Федерального конституційного суду входить: вирішення суперечок між вищими федеральними органами у тлумаченні окремих положень конституції; розгляд правових конфліктів між федерацією і землями; перевірка того, як кожний новоприйнятий закон узгоджується з правовими нормами. На практиці склалося так, що коли політики ФРН не можуть або не хочуть прийняти якесь непопулярне політичне рішення (політик мусить думати про наступні вибори), вони апелюють до Федерального конституційного суду, перекладаючи тим самим на нього обов'язок запасного законодавця.

Саме Федеральний конституційний суд ухвалив цілу низку надзвичайно важливих рішень, зокрема, про фінансування партій, Договір про основи відносин між обома німецькими державами (1974), про захист даних, що не підлягають розголошенню, та про штучне переривання вагітності.

Конституція розмежувала повноваження федерального уряду і земель (Сьогодні налічується 11 "старих" і 5 "нових земель", отже, 16 урядів і парламентів). Землі були наділені "культурним суверенітетом". Вони отримали право самостійно регулювати систему освіти, розробляти закони про організацію служби преси, радіо і телебачення. Не менш важливо й те, що землі виконують федеральні закони. Адже федерація не має власних федеральних органів, які б забезпечували виконання федеральних законів, скажімо, власної федеральної поліції, зате в кожній землі є земельна поліція. Великого значення у цій ситуації набувають вказівки місцевої виконавчої влади (для прикладу, в питанні про розгін поліцією несанкціонованих демонстрацій).

Демократична конституція зумовила швидкий поступальний розвиток країни.

У країні в 1945-1949 pp. була проведена денацифікація. Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер, колишній бургомістр Кельна, вигнаний гітлерівцями зі своєї посади після 1933 р. Аденауер був особистим другом президента Франції Шарля де Голля, і уже одним цим сказано майже усе. Але на середніх та нижніх шаблях державного

управління, в армії, в міністерстві зовнішніх справ, у правоохоронних та судових структурах відчувався настільки гострий брак кадрів поза нацистським минулим, що доводилося буквально закривати очі на "гріхи молодості" багатьох посадовців. Так, генеральним прокурором ФРН став колишній гітлерівський прокурор у Лейпцігу Френкель, розвідку держави очолив абверівський генерал Гелен тощо. Ситуація дещо нагадувала пострадянські республіки, де після 1991 р. на багатьох ключових постах перебувають люди з компартійним минулим і навіть колишні члени Політбюро ЦК КПРС (Єльцин, Шеварднадзе, Алієв) та співробітники КДБ (Путін).

* Зрозуміло, що такий кадровий підбір у подальшому вплинув на певну зміну основ внутрішньої і зовнішньої політики, зафіксованих у Конституції 1949 р. Для прикладу, навіть перший федеральний президент ФРН Теодор Гойсс уже виявляв свою незгоду з деякими основними положеннями Конституції 1949 р., зокрема у питанні про загальну військову повинність: "Ми збираємося створити механізм демократії. А загальна військова повинність є законною дитиною демократії".

У перше десятиріччя прийняття конституції (1950 р.) при владі перебувала партія Християнсько-демократичного Союзу (ХДС). У 1956 р. з ініціативи уряду була внесена перша суттєва зміна до конституції 1949 р- скасована ст. 4, яка забороняла примус щодо несення військової служби. В країні була відновлена військова повинність. Починаючи з 1957 р. у бундесвері відбули службу понад 6 мільйонів молодих чоловіків, що становить могутню потугу резервістів на випадок виникнення воєнної загрози. Канцлер Людвіг Ерхард ще у 60-ті роки вважав, що прийшов кінець повоєнному періоду: "Ми знову ті, хто ми є". Разом з тим, не можна не зазначити й того, що лідер баварського Християнсько-соціального союзу (ХСС) (1945 р.) Й. Штраус (в СРСР він мав репутацію найбільшого західнонімецького "яструба") вже 1966 р. не вірив у можливість "відродження німецької національної держави" у кордонах 1934 р.

На виборах до бундестагу 1969 р. перемогла коаліція соціал- демократичної (СДПН) (1946 р.) та Вільної демократичної партій (1948 р.) (остання називає себе партією інтелігенції). Канцлером країни став соціал-демократ В. Брандт. Були нормалізовані відносини з СРСР, Чехосдоваччиною та Польщею (країнами, які після Другої світової війни розширили свої території за рахунок переможеної Німеччини), в 1974 р. був укладений Договір про відносини між ФРН та НДР. Обидві німецькі країни одночасно (1973 р.) стали членами ООН.

У країні були закладені міцні застави системи соціального забезпечення. У 1970 р. видатки на соціальну допомогу становили 3,3 млрд німецьких марок, але з того часу почався їх стрімкий ріст, продовжений і за правління християнських демократів. У 1988 р. ці видатки складали уже 27 млрд німецьких марок, тобто зросли у 8 разів.

* Для прикладу, в сучасній ФРН побудовано близько 3 млн соціальних квартир для квартиронаймачів з низькими доходами. Для тих, хто мало заробляє, але мусить багато платити за житло, щороку виплачується близько 4 млрд марок допомоги. Право на дотацію мають передусім пенсіонери, безробітні або сім'ї з низькими доходами.

Восени 1982 р. вільні демократи вийшли з коаліції з СДПН та приєдналися в бундестазі до блоку ХДС/ХСС. Тим самим соціал-демократи були змушені перейти в опозицію, а канцлером став християнський демократ Г. Коль. Довгий час майбутньому канцлеру доводилося боротися за впливи і владу зі своїм найближчим союзником по коаліції – лідером Християнсько-соціального союзу (ХСС) та головою земельного уряду Баварії Ф. Штраусом. Останній одразу після виборів 1976 р. оголосив про вихід ХСС з коаліції, намагаючись добитися від ХДС як плати за відновлення партнерства значних політичних поступок. Коль, у свою чергу, заявив про поширення діяльності ХДС на Баварію, і тепер уже на поступки і поновлення коаліції був змушений піти Штраус.

Уже на цьому прикладі німецькі виборці переконалися в тому, що Г. Коль є політиком з нестандартним мисленням, готовим піти до кінця у відстоюванні власної політичної лінії. Цікаво, що за роки перебування Г. Коля при владі чисельність ХДС більш ніж подвоїлася. Саме Німеччина у цей час стає головним рушієм ідеї Об'єднаної Європи – без внутрішніх кордонів і мит, з вільним рухом товарів та робочої сили та спільною валютою євро (цікаво, що майбутній канцлер, за його ж власними спогадами, в молоді роки "виривав прикордонні стовпи" на західнонімецько-французькому кордоні).

* 14 червня 1985 р. була підписана Шенгенська угода, учасниками якої стали Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург, Нідерланди. З 1990 р. до Шенгенської групи приєдналися Іспанія та Португалія, з 1998 р.– Італія, Греція та Австрія. Суть угоди полягає у тому, що між країнами-учасниками існує домовленість з питань вільного безвізового пересування – як туристів, так і найманої робочої сили.

У 1985 р. канцлер Німеччини вперше виступив на одному із з'їздів "Союзу вигнаних" (тобто колишніх жителів німецьких земель, у післявоєнні роки захоплених СРСР, ПНР та ЧССР). В листопаді 1988 р. голова бундестагу і близький друг канцлера Філіпп Єннінгер виступив у парламенті з промовою з приводу 50-річчя "імперської кришталевої ночі", коли по всій Німеччині були розгромлені тисячі єврейських магазинів та убиті десятки євреїв. Ф. Єннінгер, зокрема, сказав: "Хіба не Гітлер втілив у життя те, що тільки обіцяв Вільгельм II, а саме повести німців назустріч прекрасним часам? Чи не був він справді обраний волею провидіння – вождь, якого дарують народу раз на тисячоліття?". Вибухнув гучний скандал. Голова бундестагу був вимушений

подати у відставку, а у світі заговорили про загрозу з боку Західної Німеччини, яка зуміла за чотири повоєнних десятиріччя подолати свою колишню слабкість.

Ось чому майбутнє возз'єднання ФРН та НДР (3 жовтня 1990 р.) не викликало особливого захвату у Вашингтоні, а британський прем'єр М. Тетчер виступила його фактичним противником. Американський посол з особливих доручень Пол Нітце навіть заявив: Сьогодні "німецьке питання" зветься "об'єднана наддержава". Ще відвертіше висловлювання "Time": "Не виключено, що Німеччина буде змушена перебрати на себе ту керівну роль у Східній Європі, яку раніше грав Радянський Союз".

Об'єднання двох Німеччин відбулося відносно спокійно і без особливих емоцій (щоправда, Михайлу Горбачову присвоїли пустий титул "найкращого німця", тим самим відзначивши його найбільший серед ненімецьких політиків внесок у об'єднання ФРН з НДР). Столицю об'єднаної держави знову перенесли до Берліна. Дуже швидко виявилося, що економіка НДР вимагає на модернізацію багатомільярдних капіталовкладень (називалася цифра у півтрильйона марок). Східні німці ("оссі") опинилися у новій державі в якості молодшого брата, своєрідної мішені для кепкування.

* Німецький анекдот початку 90-х років: "Чому "оссі" ходять на роботу з мотком скотчу? Відповідь: – Щоб ним заклеювати помилки на екрані комп'ютера".

Політологи почали із занепокоєнням фіксувати спалах неонацистських проявів на землях колишньої НДР. Це знаходило свій вияв у погромах місць проживання "гастрарбайтерів", особливо турецьких, в актах антисемітизму, в успіху неонацистів на виборах. Своєрідним лакмусовим папірцем настроїв Берліна, як вважають, стала позиція країни в югославському питанні. З одного боку, ФРН поспішила визнати незалежність Хорватії (в роки другої світової війни – союзника Гітлера у його війні проти сербів), що в значній мірі відбилося на процесах розпаду СФРЮ. З іншої сторони, Берлін відмовився надати свої сухопутні сили для використання за межами країни під час спільної акції країн НАТО проти Белграда у 1999 р. Очевидно, можна говорити про бажання ФРН відігравати більш значну роль у світових і особливо європейських справах при бажанні дотримуватися миролюбного зовнішньополітичного курсу.

Об'єднання Німеччини, яке стало, як вважають, "зоряним часом" канцлера Г. Коля, згодом було однією з причин втрати влади ХДС. Західні німці не змогли "пробачити" надто великих, як на думку рядового виборця, федеральних капіталовкладень в економіку східних земель, "оссі" у свою чергу вважали, що їх у чомусь навіть "обманули", якщо виходити із настроїв і сподівань 1990 р.