< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Нормативні акти конститутивного напрямку, які закріплюють визначальні положення щодо забезпечення інформаційної безпеки України

З точки зору подальшого розвитку концептуальних засад нормативно- правового регулювання ЗІБ України важливим нормативним актом є Закон України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" від 9.01.2077 р. №537-V.

Зокрема, у п. 13. "Інформаційна безпека в інформаційному суспільстві" цього Закону визначено, що вирішення проблеми ІБ має здійснюватися шляхом:

  • – створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;
  • – підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;
  • – удосконалення нормативно-правової бази щодо ЗІБ, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп'ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;
  • – розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв'язку як сучасної захищеної транспортної інфраструктури, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Ще одним важливим для ЗІБ України нормативним актом є Закон України "Про інформацію" від 2.10.1999 р. №2657-ХІІ (далі – Закон). Цим Законом було закладено правові основи інформаційної діяльності, утверджується інформаційний суверенітет України, закріплено право на інформацію та на доступ до неї, визначено систему відносин і зобов'язань у цій сфері, прийнятну для демократичної держави, визначено правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Так, зокрема, Закон встановлює загальні засади одержання, використання, поширення, захисту та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного й державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від недостовірної інформації. Дія Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життєдіяльності особи, суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні, захисті та зберіганні інформації.

Окрім того, в ст. 9 Закону закріплене право на інформацію, гарантоване Конституцією України (ст. 34), а також гарантії цього права. Зокрема, всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, виконання завдань і функцій. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Реалізація права на інформацію вказаними суб'єктами не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Стаття 12 Закону дає визначення інформаційної діяльності – "це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави". Для задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави створюються інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних. Порядок їх створення, структура, права та обов'язки визначаються КМ України або іншими органами державної влади, а також органами місцевого і регіонального самоврядування.

Держава зобов'язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності за цими напрямами всім громадянам та юридичним особам в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Відповідно до ст. 13 Закону, основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо. Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення, захист та зберігання документованої або публічно оголошуваної інформації у порядку, передбаченому цим Законом та іншими законодавчими актами в галузі інформації (ст. 14).

Також в Законі розкриваються: 1) галузі, види, джерела інформації, режим доступу до та право власності на неї (Розділ III); 2) учасники інформаційних відносин, їх права та обов'язки (Розділ IV); 3) охорона інформації та загальні положення про відповідальність за порушення законодавства про інформацію (Розділ V) тощо.

Закон України "Про захист персональних даних" від 01.06.2010 р. №2297-VI регулює відносини, пов'язані із захистом персональних даних під час їх обробки.

Відповідно до ст. 2 Закону, персональні дані – відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Відповідно до ст. З Закону, об'єктами захисту є персональні дані, які обробляються в базах таких даних – іменованих сукупностей упорядкованих персональних даних в електронній формі та/або у формі картотек персональних даних.

Персональні дані, крім знеособлених персональних даних, за режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом. Водночас персональні дані фізичної особи, яка займає чи претендує зайняти виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону.

Законом може бути заборонено віднесення персональних даних певних категорій громадян чи їх вичерпного переліку до інформації з обмеженим доступом.

Разом з тим, сфера дії цього Закону не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних, а також обробки у цих базах таких даних: фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб; журналістом – у зв'язку з виконанням ним службових чи професійних обов'язків; професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності.

У ст. 4 Закону визначено перелік суб'єктів відносин, пов'язаних із персональними даними:

  • суб'єкт персональних даних – фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних. Особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід'ємними і непорушними;
  • володілець бази персональних даних – фізична або юридична особа, якій законом або за згодою суб'єкта персональних даних надано право на обробку цих даних, яка затверджує мету обробки персональних даних у цій базі даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом;
  • розпорядник бази персональних даних – фізична чи юридична особа, якій володільцем бази персональних даних або законом надано право обробляти ці дані;
  • третя особа;
  • уповноважений державний орган з питань захисту персональних даних;
  • інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування, до повноважень яких належить здійснення захисту персональних даних.

При цьому володільцем чи розпорядником бази персональних даних можуть бути підприємства, установи і організації усіх форм власності, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, фізичні особи – підприємці, які обробляють персональні дані відповідно до закону. Розпорядником бази персональних даних, володільцем якої є орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, крім цих органів, може бути лише підприємство державної або комунальної форми власності, що належить до сфери управління цього органу.

Закон містить низку положень щодо реєстрації баз персональних даних (ст. 9), використання персональних даних (ст. 10) та їх обробки (ст.ст. 12-13).

Порядок та умови використання персональних даних закріплено у ст. 10 Закону. При цьому підстави виникнення права на використання персональних даних визначено у ст. 11 Закону (згода суб'єкта персональних даних на обробку його персональних даних або визначення такого права володільця бази персональних даних у законі).

Закон також визначає порядок доступу третіх осіб до персональних даних особи, які обробляються або використовуються володільцем бази персональних даних (ст. 16), а також відстрочення або відмову у доступі до персональних даних (ст. 17) та оскарження рішення про це (ст. 18), оплату доступу до персональних даних (ст. 19).

Відповідно до ст. 2 Закону, обробка персональних даних будь-яка дія або сукупність дій, здійснених повністю або частково в інформаційній (автоматизованій) системі та/або в картотеках персональних даних, які пов'язані зі збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням, зміною, поновленням, використанням і поширенням (розповсюдженням, реалізацією, передачею), знеособленням, знищенням відомостей про фізичну особу.

Загальні вимоги до обробки персональних даних викладено у ст. 6 Закону:

  • – чітка, нормативно визначена мета їх обробки (сформульована в законах, підзаконних нормативно-правових актах, інших документах, які регулюють діяльність володільця бази персональних даних), яка відповідає законодавству про захист персональних даних;
  • – точність, достовірність та оновлюваність.

У разі зміни визначеної мети обробки персональних даних суб'єктом персональних даних має бути надана згода на обробку його даних відповідно до зміненої мети.

Забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, а також даних, що стосуються здоров'я чи статевого життя особи (ст. 7 Закону).

Окрім того, Закон передбачає порядок внесення змін і доповнень до песональних даних (ст. 20), а також повідомлення суб'єктів про дії з їх персональними даними за виключенням передбачених випадків (ст. 21).

Контроль за додержанням законодавства про захист персональних даних у межах повноважень, передбачених законом, здійснюють такі органи: 1) уповноважений державний орган з питань захисту персональних даних; 2) інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування; 3) Уповноважений ВР України з прав людини відповідно до закону здійснює парламентський контроль за додержанням прав людини на захист персональних даних (ст. 22 Закону). Завдання уповноваженого державного органу з питань захисту персональних даних, які визначає ст. 23 Закону, будуть розкриті у розділі "Система державних органів забезпечення інформаційної безпеки України".

Окремо в Законі визначено державні гарантії забезпечення захисту персональних даних у базах таких даних (ст. 24), випадки обмеження прав суб'єктів персональних даних, які захищені законом (ст. 25), відповідальність за порушення законодавства про захист персональних даних (ст. 28), а також порядок фінансування робіт із захисту персональних даних (ст. 26), застосування норм цього Закону (ст. 27) та міжнародне співробітництво (ст. 29).

Іншим важливим законодавчим актом, що регулює інформаційну діяльність у сфері державної таємниці є Закон України "Про державну таємницю" від 21.01.1994 р. №3855-ХІІ (далі – Закон), який регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням матеріальних носіїв та її охороною з метою захисту національної безпеки України.

Дія цього Закону поширюється на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи прокуратури України, інші органи державної влади, Верховну Раду та Раду міністрів АР Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, об'єднання громадян, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встановленому порядку наданий доступ до державної таємниці (ст. 3).

Відповідно до ст. 4 Закону, державну політику щодо державної таємниці як складову засад внутрішньої та зовнішньої політики визначає Верховна Рада України. Окрім того, Законом визначено компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці (ст. 5), здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії (ст. 6), а також порядок фінансування витрат на здійснення діяльності, пов'язаної з державною таємницею (ст. 7).

У розділі II Закону розкрито низку положень щодо віднесення інформації до державної таємниці. Зокрема, відповідно до ст. 8 Закону, до державної таємниці у встановленому Законом порядку відноситься інформація: 1) у сфері оборони; 2) у сфері економіки, науки і техники; 3) у сфері зовнішніх відносин; 4) у сфері державної безпеки та охорони правопорядку.

Також у розділі II Закону містяться положення, які визначають відомості, які не може бути віднесено до державної таємниці (їх зміст розкрито у Розділі 4. Свобода слова та інформація з обмеженим доступом).

Положення щодо засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації детально розкриті в Законі у Розділі III.

Окремою нормою (ст. 12) в Законі визначено положення щодо Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Ці положення конкретизовані в наказі СБ України №440 від 12.08.2005 р., яким затверджено Звід відомостей, що становлять державну таємницю.

Відповідним розділом в Законі виділено положення щодо охорони державної таємниці (Розділ IV). При цьому в ст. 18 Закону розкриті основні організаційно-правові заходи щодо охорони державної таємниці.

Зокрема, з метою охорони державної таємниці впроваджуються:

  • – єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації;
  • – дозвільний порядок провадження державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями діяльності, пов'язаної з державною таємницею;
  • – обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;
  • – обмеження щодо перебування та діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, їх доступу до державної таємниці, а також розташування і переміщення об'єктів і технічних засобів, що їм належать;
  • – особливості здійснення державними органами їх функцій щодо державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов'язана з державною таємницею;
  • – режим секретності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею;
  • – спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці;
  • – технічний та криптографічний захисти секретної інформації.

У Законі врегульовані обов'язки громадян України щодо збереження державної таємниці (ст. 28), обмеження їх прав у зв'язку з допуском та доступом до державної таємниці (ст. 29), а також положення щодо компенсації у зв'язку з виконанням робіт, які передбачають доступ до неї (ст. 30).

Окрім того, Закон України "Про державну таємницю" містить низку важливих положень щодо встановлення обмежень на оприлюднення секретної інформації (ст. 31), щодо передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації (ст. 32), а також обмежень, пов'язаних з державною таємницею, щодо перебування і діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, а також розташування та переміщення об'єктів і технічних засобів, що їм належать (ст. 33).

Технічний та криптографічний захисти секретної інформації здійснюються в порядку, встановленому нормативними актами Президента України. Контррозвідувальні та оперативно-розшукові заходи щодо охорони державної таємниці здійснюються СБ України відповідно до законів України "Про контррозвідувальну діяльність" та "Про оперативно-розшукову діяльність".

Положення щодо контролю за забезпеченням охорони державної таємниці та нагляду за додержанням законодавства про державну таємницю виділено в Законі в окремий Розділ V. Зокрема, відповідно до ст. 37 Закону, керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані здійснювати постійний контроль за забезпеченням охорони державної таємниці. СБ України має право контролювати стан охорони державної таємниці в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, а також у зв'язку з виконанням цих повноважень одержувати безоплатно від них інформацію з питань забезпечення охорони державної таємниці.

Окрім висвітлених вище положень, в Законі України "Про державну таємницю" також розкриваються загальні положення про відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю (Розділ VI).

Закон України "Про доступ до публічної інформації" від 5.05.2011 р. №2939-VI (далі – Закон) визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Відповідно до ст. 1 Закону публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, окрім випадків, встановлених законом.

Закон встановлює гарантії забезпечення права на доступ до публічної інформації (ст. 3) та принципи забезпечення доступу до публічної інформації: прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень; вільного отримання та поширення інформації; рівноправності (ст. 4).

Відповідно до ст. 5 Закону, доступ до публічної інформації забезпечується шляхом:

  • 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом;
  • 2) надання інформації за запитами на інформацію.

Закон у ст. 6 визначає публічну інформацію з обмеженим доступом: (конфіденційна, таємна та службова інформація), порядок надання доступу до неї, а також вказує на інформацію, яка не може бути віднесена до публічної інформації з обмеженим доступом.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності вимог, визначених у ч. 2 ст. 6 Закону: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, для підтримання авторитету і неупередженості правосудця; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Окремо у ст. 10 Закон визначає порядок доступу до інформації про особу (у т.ч. права особи щодо інформації про неї, обов'язки розпорядників інформації, які володіють інформацією про особу, а також терміни зберігання такої інформації).

У ч. 1 ст. 10-1 закону з метою забезпечення функціонування в Україні системи електронного врядування законодавець ввів поняття публічної інформації у формі відкритих даних: це "публічна інформація у форматі, що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання". Розпорядники інформації зобов'язані надавати публічну інформацію у формі відкритих даних на запит, оприлюднювати і регулярно оновлювати її на єдиному державному веб-порталі відкритих даних та на своїх веб-сайтах.

Публічна інформація у формі відкритих даних є дозволеною для її подальшого вільного використання та поширення будь-якою особою (копіювання, опублікування, поширення, використання, у т.ч. в комерційних цілях, у поєднанні з іншою інформацією або шляхом включення до складу власного продукту, з обов'язковим посиланням на джерело отримання такої інформації).

Відповідно до ч. З ст. 10-1 публічна інформація, що містить персональні дані фізичної особи, оприлюднюється та надається на запит у формі відкритих даних у разі додержання однієї з наступних умов:

  • 1) персональні дані знеособлені та захищені відповідно до Закону України "Про захист персональних даних";
  • 2) фізичні особи (суб'єкти даних), персональні дані яких містяться в інформації у формі відкритих даних, надали свою згоду на поширення таких даних відповідно до Закону України "Про захист персональних даних";
  • 3) надання чи оприлюднення такої інформації передбачено законом;
  • 4) обмеження доступу до такої інформації (віднесення її до інформації з обмеженим доступом) заборонено законом.

Перелік наборів даних, що підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, вимоги до формату і структури таких наборів даних, періодичність їх оновлення визначаються КМ України. До такого переліку КМ України обов'язково включає інформацію, доступ до якої у формі відкритих даних передбачено законом.

Створення та забезпечення функціонування єдиного державного веб- порталу відкритих даних здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері електронного урядування.

Закон передбачає звільнення від юридичної відповідальності посадових та службових осіб за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю (ст. 11).

Перелік суб'єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації визначено у ст. 12 Закону:

  • 1) запитувачі інформації – фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень;
  • 2) розпорядники інформації – суб'єкти, визначені у ст. 13 цього Закону – суб'єкти владних повноважень, юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету, особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень, суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями;
  • 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

Окрім визначених вище розпорядників публічної інформації, до них прирівнюються суб'єкти господарювання, зобов'язані оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, та які володіють інформацією про:

  • – стан довкілля;
  • – якість харчових продуктів і предметів побуту;
  • – аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян;
  • – іншою суспільно необхідною інформацією.

Обов'язки розпорядників інформації визначено у ст. 14 Закону.

У ст. 16 Закону визначено повноваження відповідальних осіб з питань доступу до публічної інформації.

Зокрема, розпорядник інформації відповідає за визначення завдань та забезпечення діяльності структурного підрозділу (відповідальної особи) з питань доступу до публічної інформації її розпорядників, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз та контроль щодо задоволення запиту на інформацію, надання консультацій під час оформлення запиту, а також за оприлюднення інформації, передбаченої цим законом. Запит, що пройшов реєстрацію в установленому розпорядником інформації порядку, обробляється відповідальними особами з питань доступу до публічної інформації.

Відповідно до ст. 17 Закону, за забезпеченням доступу до публічної інформації здійснюються наступні види контролю:

  • парламентський контроль – здійснюється Уповноваженим ВР України з прав людини, тимчасовими слідчими комісіями ВР України, народними депутатами України.
  • громадський контроль – здійснюється депутатами місцевих рад, громадськими організаціями, громадськими радами, безпосередньо громадянами шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи;
  • державний контроль – здійснюється відповідно до закону.

Окремо у Розділі IV Закону розкрито положення щодо реалізації права на доступ до інформації за інформаційним запитом (ст.ст. 19-22), а оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації розкрито у Розділ V Закону (ст.ст. 23-24).

Закон України "Про Національну програму інформатизації" від 4.02.1998 р. №74/98-ВР (далі – Закон), є базовим у сфері інформатизації, однією із двох головних цілей якої проголошене ЗІБ держави.

У ст. 1 Закону визначено, що інформатизація – це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Врегульована цим Законом Національна програма інформатизації (далі – Програма) визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення (ст. 2 Закону).

Відповідно до Закону, метою Програми є створення умов, необхідних для забезпечення громадян, суспільства та держави своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання новітніх інформаційних технологій, ЗІБ держави (ч. 1 ст. 5 Закону).

Програма включає положення про: Концепцію Національної програми інформатизації; сукупність державних програм з інформатизації; галузеві програми та проекти інформатизації; регіональні програми та проекти інформатизації; програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 2 Закону).

Програма спрямована на вирішення таких основних завдань:

  • – формування правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних передумов розвитку інформатизації;
  • – застосування та розвиток сучасних інформаційних технологій у відповідних сферах суспільного життя України;
  • – формування системи національних інформаційних ресурсів;
  • – створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури, охорони здоров'я тощо;
  • – створення загальнодержавних систем інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
  • – підвищення ефективності вітчизняного виробництва на основі широкого використання інформаційних технологій;
  • – формування та підтримка ринку інформаційних продуктів і послуг;
  • – інтеграція України у світовий інформаційний простір (ч. 2 ст. 5 Закону).

У законі визначено етапи формування і виконання, порядок здійснення

експертизи, механізм контролю за виконанням Програми, замовників, науково-технічну раду та виконавців програми, їх права та обов'язки.

В свою чергу, в Законі України "Про Концепцію Національної програми інформатизації" від 4.02.1998р. №75/98 (далі – Закон) важливим фактором подолання відставання України в області інформатизації названа ефективна державна політика інформатизації. Окрім того в цьому законі закріплено принципи державної політики у сфері інформатизації, визначено основні завдання, напрями, порядок формування та виконання основних етапів програми, очікувані результати.

Зокрема, у п. 1 Розділу VI Закону визначено такі основні напрями інформатизації:

  • – вироблення державної політики у сфері інформатизації та організаційно-правове забезпечення інформатизації;
  • – формування національної інфраструктури інформатизації, яка включає: міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп'ютерні мережі; систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня; інформаційні ресурси; інформаційні технології; систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації; виробництво та обслуговування технічних засобів інформатизації;
  • – створення системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері інформатизації;
  • – інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони (із ЗІБ);
  • – інформатизація процесів соціально-економічного розвитку;
  • – інформатизація пріоритетних галузей економіки, фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю;
  • – інформатизація соціальної сфери, науки, освіти і культури, а також в галузі екології та використання природних ресурсів;

Окрім того, в Законі визначено також низку інших важливих положень щодо Національної програми інформатизації в Україні.

Поряд з наведеними вище базовими нормативно-правовими актами, що визначають правові засади ЗІБ України, існує низка нормативних актів, які безпосередньо регулюють суспільні відносини у вітчизняній телекомунікаційній сфері. Тому далі коротко розглянемо положення основних нормативних актів, які визначають зміст правового регулювання телекомунікацій в Україні.

Закон України "Про радіочастотний ресурс України" від 01.06.2000р. №1770-ПІ визначає правову основу користування радіочастотним ресурсом України, повноваження держави щодо визначення умов користування радіочастотним ресурсом України, права, обов'язки і відповідальність органів державної влади, що здійснюють управління і регулювання в цій сфері, та фізичних і юридичних осіб, які користуються та/або мають намір користуватися радіочастотним ресурсом.

Метою цього Закону є створення правових засад для ефективного та раціонального використання радіочастотного ресурсу України для забезпечення державної безпеки, обороноздатності, економічного, соціального, інформаційного та культурного розвитку, виконання міжнародних зобов'язань. Дія Закону поширюється на відносини між органами державної влади України, фізичними та юридичними особами щодо розподілу, виділення смуг радіочастот, присвоєння радіочастот радіоелектронним засобам, користування радіочастотним ресурсом України, забезпечення його конверсії, електромагнітної сумісності.

Закон визначає категорії користувачів радіочастотного ресурсу (ст. 5), їх права й обов'язки (ст. 6) та відповідальність (ст. 7). Користувачі радіочастотного ресурсу України залежно від напрямів його використання поділяються на спеціальні і загальні.

До спеціальних користувачів радіочастотного ресурсу України відносяться підрозділи і організації Міноборони України, СБ України, СЗРУ, ДССЗЗІ України, МВС України, МнС України, Адміністрації ДПС України, Управління державної охорони, Держдепартаменту з питань виконання покарань, Податкової міліції ДПА України, якщо їх діяльність пов'язана з використанням радіоелектронних засобів виключно для виконання функціональних обов'язків і за умови їх фінансування виключно за рахунок державного бюджету, а також Мінтрансзв'язку України в частині застосування радіоелектронних засобів об'єднаної цивільно-військової системи організації повітряного руху України та забезпечення польотів і в частині застосування радіоелектронних засобів Державною спецслужбою транспорту.

До загальних користувачів радіочастотного ресурсу України відносяться всі інші користувачі, які не внесені до переліку, визначеного ч. 2 ст. 6 Закону:

  • 1) суб'єкти господарювання, які користуються радіочастотним ресурсом України для надання телекомунікаційних послуг (окрім телерадіотрансляції);
  • 2) суб'єкти господарювання, які здійснюють телерадіотрансляцію із застосуванням власних або орендованих радіоелектронних засобів;
  • 3) технологічні користувачі і радіоаматори – особи, які користуються радіочастотним ресурсом України без надання телекомунікаційних послуг.

Радіочастотний ресурс України використовується відповідно до Плану використання радіочастотного ресурсу України (ст. 21 Закону). Відповідно до цього Плану також здійснюється присвоєння радіочастот (смуг радіочастот) (ст. 23 Закону).

Розподіл смуг радіочастот радіослужбам в Україні та визначення смуг радіочастот спеціального та загального користування закрплює Національна таблиця розподілу смуг радіочастот України (ст. 20 Закону). Періодично, з метою вивільнення частини радіочастотного ресурсу України (радіочастот та/або смуг радіочастот) для подальшого її використання користувачами інших категорій та/або впровадження інших стандартів і технологій здійснюється конверсія радіочастотного ресурсу України (ст. 22 Закону)

Конверсія радіочастотного ресурсу України здійснюється на виконання та відповідно до Плану використання радіочастотного ресурсу України, а також згідно із стратегічними завданнями держави щодо впровадження сучасних телекомунікаційних та інформаційних технологій.

Державне управління у сфері користування радіочастотним ресурсом України здійснюють: КМ України та центральний орган виконавчої влади у галузі зв'язку (далі – ЦОВЗ). Повноваження КМ України у цій сфері визначає ст. 10, а повноваження ЦОВЗ – ст. 11 Закону.

Користування радіочастотним ресурсом України підлягає державному регулюванню. Органом регулювання у сфері користування радіочастотним ресурсом України є Національна комісія з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), яка утворюється та діє відповідно до Закону України "Про телекомунікації" (ст. 12). Повноваження НКРЗ щодо регулювання у сфері користування радіочастотним ресурсом України визначені у ст. 14. Також НКРЗ затверджує Порядок здійснення державного нагляду щодо смуг радіочастот загального користування (ст. 18 Закону).

Функції контролюючого органу у галузі звязку виконує Державна інспекція зв'язку (ДІЗ), яка утворюється відповідно до Закону України "Про телекомунікації" та цього Закону. Повноваження та сфера відповідальності ДІЗ визначені у ст. 15 Закону. Низку повноважень щодо регулювання у сфері користування радіочастотним ресурсом України відповідно до ст. 17 Закону має Генштаб ЗС України.

ДІЗ та Генштаб ЗС України спільно здійснюють державний нагляд за користуванням радіочастотним ресурсом України в межах компетенції та в порядку, визначених законом. Державний нагляд за користуванням радіочастотним ресурсом України – комплекс заходів, які забезпечують використання радіочастотного ресурсу України відповідно до вимог законодавства. Порядок здійснення державного нагляду щодо смуг радіочастот загального користування затверджується НКРЗ. (ст. 18 Закону).

Окремо слід звернути на Державне підприємство "Український державний центр радіочастот" (УДЦР), повноваження якого поширюються на користувачів радіочастотного ресурсу України, які діють у смугах радіочастот загального користування (ст. 16 Закону). УДЦР спільно з Генштабом ЗС України здійснюють радіочастотний моніторинг у смугах радіочастот загального та спеціального користування відповідно (ст. 19 Закону).

Окрім того, УДЦР здійснює присвоєння радіочастот (смуг радіочастот) радіоелектронним засобам і випромінювальним пристроям у смугах радіочастот загального користування, тоді як Генштаб ЗС України – у смугах радіочастот спеціального користування (ст. 23 Закону).

Повноваження Нацради України з питань телебачення і радіомовлення щодо регулювання у сфері користування радіочастотним ресурсом України визначає ст. 24 Закону.

Можливість та умови застосування радіоелектронних засобів і випромінювальних пристроїв на території України, метрологічне забезпечення у сфері користування радіочастотним ресурсом України, порядок ввезення з-за кордону, реалізації та експлуатації радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв визначає Розділ V Закону (ст.ст. 23 – 29).

Порядок користування радіочастотним ресурсом України (засади і принципи, ліцензування, отримання висновків щодо електромагнітної сумісності та дозволів на експлуатацію), особливості регулювання у сфері використання радіочастотного ресурсу України загальними користувачами визначає Розділ VI Закону.

Особливості регулювання у сфері використання радіочастотного ресурсу України загальними користувачами, оплати за користування радіочастотним ресурсом України, питання захисту інтересів держави, використання радіочастотного ресурсу України в умовах надзвичайного або воєнного стану, а також відповідальність за порушення законодавства про радіочастотний ресурс України закріплює Розділ VII Закону. Питання міжнародного співробітництва у цій сфері регулює Розділ VIII Закону.

Правову основу діяльності у телекомунікаційній сфері встановлює Закон України "Про телекомунікації" від 18.11.2003 р. №1280-ГУ (далі – Закон). У Законі телекомунікаційна сфера визначена як складова частина галузі зв'язку України. При цьому телекомунікації визначено як: "передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах". В свою чергу Інтернет – це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.

Нормами Закону встановлюються умови застосування технічних засобів телекомунікації, зокрема, необхідність забезпечення їх відповідності стандартам і технічним регламентам згідно із Законом України "Про підтвердження відповідності", державним і галузевим стандартам, іншим нормативним документам щодо технічних засобів телекомунікації тощо (ст. 24).

Сфера дії Закону поширюється на відносини суб'єктів ринку телекомунікацій щодо надання та отримання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування: 1) державних органів, уповноважених управляти телекомунікаціями та регулювати їх використання; 2) юридичних осіб, які надають телекомунікаційні послуги; 3) фізичних і юридичних осіб, які користуються телекомунікаційними послугами.

В якості органів державного управління у телекомунікаційній сфері Законом визначено (ст. 13): КМ України, центральний орган виконавчої влади в галузі зв'язку, а також інші органи виконавчої влади відповідно до Закону. Органом регулювання відносин у телекомунікаційній сфері є Національна комісія з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), яка є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, підконтрольним Президенту України.

У Законі встановлюються правові основи діяльності операторів і провайдерів телекомунікацій, передбачена обов'язковість захисту інформації про споживача з їх боку та відповідальність за порушення вимог Закону.

Закон встановлює порядок доступу суб'єктів підприємництва до ринку телекомунікацій, ліцензовані види діяльності у телекомунікаційній сфері, порядок видачі, переоформлення, анулювання ліцензії. Визначається механізм адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет, порядок надання та отримання телекомунікаційних послуг.

Також Законом встановлюється право операторів та провайдерів телекомунікацій самостійно визначати тарифи на телекомунікаційні послуги, за винятком тарифів на загальнодоступні послуги та послуги на надання в користування каналів електрозв'язку операторів телекомунікацій, які займають монопольне становище на ринку цих послуг і підлягають державному регулюванню шляхом встановлення граничних або фіксованих тарифів.

Окрім того, у ст.ст. 32 та 34 Закону окреслюються права споживачів телекомунікаційних послуг (державний захист прав споживача; вільний доступ до телекомунікаційних послуг; безпеку телекомунікаційних послуг; захист інформації про споживача тощо) та їх обов'язки (використовувати кінцеве обладнання, що має документ про підтвердження відповідності; не допускати використання кінцевого обладнання для вчинення протиправних дій; періодично здійснювати метрологічну перевірку лічильників як засобів вимірювальної техніки та ніші).

Відповідно в ст.ст. 38 та 39 Закону визначені права операторів і провайдерів телекомунікацій (скорочувати перелік або припиняти надання телекомунікаційних послуг, відключати кінцеве обладнання у визначених Законом випадках) та їх обов'язки (надавати щорічно інформацію про свої телекомунікаційні мережі до Центрального органу виконавчої влади в галузі зв'язку (ЦОВЗ); вести облікову та іншу документацію щодо телекомунікаційних мереж та взаємоз'єднання з іншими мережами; оприлюднювати тарифи на телекомунікаційні послуги; забезпечувати використання наданого номерного ресурсу; попереджати споживачів про скорочення переліку телекомунікаційних послуг чи відключення кінцевого обладнання; вживати заходів для недопущення несанкціонованого доступу до телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами тощо).

Законом передбачено першочерговий порядок надання телекомунікаційних послуг підрозділам МО України, СБ України, МВС України, МНС України, ДПС України та особливий, встановлений КМ України, порядок відключення кінцевого обладнання, належного цим державним органам, а також з'єднувальних ліній служб екстреного виклику.

У Законі також передбачено, що оператори, провайдери телекомунікацій зобов'язані забезпечувати готовність своїх телекомунікаційних мереж до роботи в умовах надзвичайних ситуацій, надзвичайного та воєнного стану, в тому числі можливість оповіщення своїх споживачів у цих умовах. Вони зобов'язані зупинити свою діяльність у сфері телекомунікацій відповідно до Закону і в порядку встановленому ЦОВЗ та узгодженому з НКРЗ, а також здійснювати інші законні вимоги уповноважених державних органів.

Також Законом передбачено відповідні нормативні положення щодо порядку адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет (ст. 56), міжнародне співробітництво та взаємодію у сфері телекомунікацій (ст.ст. 72-74).

Закон України "Про захист інформації в інформаційно- телекомунікаційних системах" від 31.05.2005 р. № 2594-IV (далі – Закон) регулює відносини у сфері захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах.

Зокрема, об'єктами захисту в таких системах відповідно до Закону є інформація, що обробляється, та програмне забезпечення, яке призначене для обробки цієї інформації (ст. 2 Закону). В якості суб'єктів відносин, пов'язаних із захистом інформації в системах ст. З Закону визначає: власників інформації та інформаційно-телекомунікаційних систем, користувачів інформації та систем, а також спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань організації спеціального зв'язку та захисту інформації і підпорядковані йому регіональні органи.

У Законі зазначається, що порядок доступу до інформації, перелік користувачів та їх повноваження стосовно цієї інформації визначається власником інформації. Порядок доступу до інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, перелік користувачів та їх повноваження щодо цієї інформації визначаються законодавством України. У передбачених Законом випадках та у встановленому ним порядку, доступ до інформації в системі може здійснюватися і без дозволу її власника в порядку, встановленому законом (ст. 4 Закону).

Відповідно до ст. 5 Закону, власник системи забезпечує захист інформації в системі в порядку та на умовах, визначених у договорі, який укладається ним із власником інформації, якщо інше не передбачено законом. Власник системи на вимогу власника інформації надає відомості щодо захисту інформації в системі.

Окрім того, власник системи надає користувачеві відомості про правила і режим роботи системи та забезпечує йому доступ до інформації в системі відповідно до визначеного порядку доступу (ст. 6 Закону).

Відносини між власником інформації та власником системи визначаються договором. Умови обробки інформації в системі визначаються власником системи відповідно до договору з власником інформації (ст. 8 Закону). Інформація, що є власністю держави, або інформація з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, повинна оброблятися в системі із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю. Відповідальність за забезпечення захисту інформації в системі покладається на власника системи (ст. 9 Закону).

Закон визначає повноваження уповноваженого органу у сфері захисту інформації в системах, відповідальність за порушення законодавства про захист інформації в системах (ст. 10 Закону).

Окрім зазначених нормативно-правових актів, існує низка нормативних актів, які безпосередньо регулюють суспільні відносини у сфері електронного документообігу та електронного урядування. Тому далі коротко розглянемо положення основних нормативних актів, які визначають зміст правового регулювання електронного документообігу в Україні.

Закон України "Про електронні документи та електронний документообіг" від 22.05.2003 р. №851 -IV встановлює основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів.

Дія Закону поширюється на відносини, що виникають у процесі створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів (ст. 2).

КМ України та інші органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом, реалізують державну політику електронного документообігу. Державне регулювання у сфері електронного документообігу (ст. 4) спрямовано на: реалізацію єдиної державної політики електронного документообігу; забезпечення прав і законних інтересів суб'єктів електронного документообігу; нормативно-правове забезпечення технології оброблення, створення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів.

Закон визначає електронний документ як документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа (ст. 5). Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

Для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис (ст. 6), накладанням якого завершується створення електронного документа. Відносини, пов'язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються законом.

Відповідно до ст. 9 Закону, електронний документообіг – сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів. Порядок електронного документообігу визначається державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності згідно з законодавством.

Електронний документообіг організовується та здійснюється відповідно до законодавства України або на підставі договорів, що визначають взаємовідносини суб'єктів електронного документообігу (ст. 14). Використання електронного документа у цивільних відносинах здійснюється згідно із загальними вимогами вчинення правочинів, встановлених цивільним законодавством.

Стаття 15 Закону визначає порядок обігу електронних документів, що містять інформацію з обмеженим доступом: суб'єкти електронного документообігу, які здійснюють його на договірних засадах, самостійно визначають режим доступу до електронних документів, що містять конфіденційну інформацію, та встановлюють для них систему (способи) захисту. При цьому Закон визначає потребу захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних системах, які забезпечують обмін електронними документами, що містять державні інформаційні ресурси або інформацію з обмеженим доступом.

За порушення законодавства про електронні документи та електронний документообіг Законом передбачено відповідальність (ст. 18) для винних у цьому осіб.

Закон України "Про електронний цифровий підпис" від 22.05.2003 р. №852-1V визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису. Дія цього Закону не поширюється на відносини, що виникають під час використання інших видів електронного підпису, в тому числі переведеного у цифрову форму зображення власноручного підпису.

Електронний цифровий підпис (ЕЦП) – вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувана. ЕЦП накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа (ст. 1).

Відповідно до ст. 2 Закону суб'єктами правових відносин у сфері послуг ЕЦП є: підписувач; користувач; центр сертифікації ключів; акредитований центр сертифікації ключів; центральний засвідчувальний орган; контролюючий орган.

При цьому, центр сертифікації ключів – юридична особа незалежно від форми власності або фізична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, що надає послуги ЕЦП та засвідчила свій відкритий ключ у центральному засвідчувальному органі або засвідчувальному центрі з дотриманням вимог ст. 6 цього Закону. Центр сертифікації ключів, акредитований в установленому порядку, визнається акредитованим центром сертифікації ключів.

Центральний засвідчувальний орган визначається КМ України. Та виконує наступні функції: формує і видає посилені сертифікати ключів засвідчувальним центрам та центрам сертифікації ключів з дотриманням вимог ст. 6 цього Закону; блокує, скасовує та поновлює посилені сертифікати ключів засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів у випадках, передбачених Законом; веде електронні реєстри чинних, блокованих та скасованих посилених сертифікатів ключів засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів; веде акредитацію центрів сертифікації ключів, отримує та перевіряє інформацію, необхідну для їх акредитації; забезпечує цілодобово доступ засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів до посилених сертифікатів ключів та відповідних електронних реєстрів через загальнодоступні телекомунікаційні канали; зберігає посилені сертифікати ключів засвідчувальних центрів та центрів сертифікації ключів; надає засвідчувальним центрам та центрам сертифікації ключів консультації з питань, пов'язаних з використанням ЕЦП.

КМ України за необхідності визначає засвідчувальний центр центрального органу виконавчої влади або іншого державного органу для забезпечення реєстрації, засвідчення чинності відкритих ключів та акредитації групи центрів сертифікації ключів, які надають послуги ЕЦП цьому органу і підпорядкованим йому підприємствам, установам та організаціям.

Контролюючий орган перевіряє дотримання вимог цього Закону центральним засвідчувальним органом, засвідчувальними центрами та центрами сертифікації ключів. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язків та виявлення порушень вимог, встановлених законодавством для центру сертифікації ключів, засвідчувального центру, контролюючий орган дає розпорядження центральному засвідчувальному органу про негайне вжиття заходів, передбачених законом. Функції контролюючого органу здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань організації спеціального зв'язку та захисту інформації (ДССЗЗІ України).

Правовий статус ЕЦП визначено у ст. 3 Закону: ЕЦП прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення ЕЦП; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не грунтується на посиленому сертифікаті ключа.

ЕЦП призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів (ст. 4). ЕЦП використовується фізичними та юридичними особами – суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі.

У ст. 5 Закону визначено особливості застосування електронного цифрового підпису: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної форми власності для засвідчення чинності відкритого ключа використовують лише посилений сертифікат ключа. Інші юридичні та фізичні особи можуть на договірних засадах засвідчувати чинність відкритого ключа його сертифікатом, сформованим центром сертифікації ключів, а також використовувати ЕЦП без такого сертифіката.

Порядок застосування ЕЦП органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності визначається КМ України. Порядок застосування електронного підпису, у т.ч. ЕЦП в банківській системі України та суб'єктами переказу коштів визначається Нацбанком України.

Закон передбачає відповідальність за порушення законодавства про електронний цифровий підпис (ст. 15) для осіб, винних у порушенні законодавства про електронний цифровий підпис.

Положення нормативних актів, які визначають зміст правового регулювання електронного урядування в Україні, будуть розглянуті нами далі у відповідному підрозділі щодо актів вищих та центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України.

Окремо в числі нормативних актів, які регулюють сферу ЗІБ держави, слід виділити Закон України "Про захист суспільної моралі" від 20.11.2003 р. №1296-1V (далі – Закон), який встановив правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що пропагує культ насильства, жорстокості, порнографії та негативно впливає на суспільну мораль.

Закон забороняє виробництво та обіг у будь-якій формі продукції порнографічного характеру в Україні. Критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер, встановлюються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері культури та мистецтв.

Також забороняються виробництво та розповсюдження продукції, яка:

  • – пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України, а також фашизм і неофашизм;
  • – принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою, принижує особистість або є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей;
  • – пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь, а також невігластво, неповагу до батьків;
  • – пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Сфера дії Закону поширюється на діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування у частині державного регулювання і контролю за обігом продукції сексуального чи еротичного характеру, на діяльність установ та організацій усіх форм власності, юридичних осіб та громадян у сфері обігу відповідної продукції на території України, а також за її межами, якщо суб'єктами правовідносин є громадяни України та юридичні особи, зареєстровані відповідно до чинного законодавства України (ст. 4).

Основними напрямами державного регулювання обігу інформаційної продукції, що впливає на суспільну мораль, є:

  • – формування єдиної комплексної системи забезпечення захисту моральних засад і утвердження здорового способу життя у сфері інформаційної діяльності, освіти та культури;
  • – недопущення пропаганди в електронних та інших засобах масової інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії;
  • – впровадження експертної оцінки відео-, аудіо-, друкованої інформації та інформації на електронних носіях, розроблення механізмів і методик віднесення її до такої, що завдає шкоди суспільній моралі;
  • – підтримка національної культури, мистецтва, кінематографії, книговидання, поліпшення системи пропаганди кращих зразків світової літератури, культури та мистецтва;
  • – заборона демонстрації неліцензійної аудіо-, відеопродукції на всіх національних телерадіокомпаніях;
  • – встановлення контролю за обігом продукції, що становить загрозу суспільній моралі;
  • – приєднання до міжнародних договорів з питання захисту суспільної моралі.

Закон окрім встановлення порядку та обмежень на виробництво та обіг продукції і видовищних заходів сексуального (еротичного) характеру (ст.ст 8 – 9, 11 – 14) також передбачає у ст. 7 здійснення захисту морального та фізичного життя неповнолітніх від негативного впливу.

Окремо Закон регламентує експертну діяльність органів державної влади та реєстрацію продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру (у ст. 10), а також порядок проведення експертизи продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру (ст. 20).

Відповідно до ст. 15 Закону, контроль за додержанням вимог цього та інших законів у сфері захисту суспільної моралі в межах своєї компетенції здійснюють МВС України, ДФС України, ДМС України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України та Нацрада України з питань телебачення і радіомовлення, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері культури, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері кінематографії. Виключні повноваження у цій сфері донедавна мала Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі (ліквідована постановою КМ України від 27.05.2015 р. №333).

Громадський контроль за додержанням вимог законодавства у сфері захисту суспільної моралі здійснюють творчі спілки, які діють у сфері культури та мистецтв, журналістики. Держава забезпечує фінансову підтримку здійснення громадського контролю за додержанням вимог законодавства у сфері захисту суспільної моралі в порядку, визначеному КМ.

Закон визначає повноваження вищих органів державної влади України – Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України (ст. 16) у сфері захисту суспільної моралі та обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру. Більш детально правовий статус та повноваження цих органів буде розкрито у розділі "Система державних органів забезпечення інформаційної безпеки України".

Окремим блоком в Законі виділено питання відповідальності за порушення законодавства про захист суспільної моралі. Порушення норм законодавства України про захист суспільної моралі, умов обігу продукції, порядку проведення видовищних заходів сексуального характеру та розповсюдження продукції, яка містить елементи порнографії, тягне за собою цивільно-правову, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України (ст. 21).

Положення законів України, в яких законодавчо закріплені завдання, функції та основні форми діяльності державних органів у процесі забезпечення національної безпеки в інформаційній та інших сферах життєдіяльності особи, суспільства та держави ("Про Збройні Сили України", "Про Службу безпеки України", "Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації", "Про міліцію", "Про прокуратуру" тощо) будуть розкриті нами у підрозділі "Система державних органів, які забезпечують інформаційну безпеку України".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >