< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ІМІДЖЕЛОГІЇ ІНСТИТУТІВ СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ ТА ЇХ ФАХІВЦІВ: ФІЛОСОФІЯ, ІСТОРІЯ, КУЛЬТУРА

Категорія "імідж" уже давно вийшла за рамки індивідуальності й у світовій практиці цілком легітимно застосовується до широкого кола об'єктів і суб'єктів. Геополітичний імідж, імідж держави, територіальний іміджбіпдинг і брендинг – це далеко не повний перелік нових напрямів в іміджелогії. Але ж іміджбілдинг держави, її керівників і силових інститутів має давню історію та філософське осмислення. У всі епохи вміння комунікувати вважалося однією з найважливіших складових іміджу. "Той, хто вміє крокувати, не залишає слідів. Той, хто вміє рахувати, не користується інструментом для рахунку. Той, хто вміє говорити, не допускає помилок" (Лао-Цзи. Даодецзин. Фрагмент 27). "Держава являє собою свого роду спілкування..., яке є найбільш важливим з усіх і охоплює собою усі інші спілкування" (Аристотель). "У спілкуванні слід триматися так, щоб друзів не робити ворогами, а ворогів друзями" (Піфагор).

Імідж: соціально-філософські джерела

Феномен іміджу (від латин, imago і англ, imageлик, образ, зображення, ікона, картина, прояв) виник ще в давні часи й був важливим поняттям християнського віровчення, у старослов'янській мові цьому слову відповідає слово образ або лик (від грецьк. – ікона).

Образотворчість має серйозний маніпулятивний потенціал, тому вченню про образи в Християнстві приділяється велика увага. Наприклад, один із християнських символів віри – три іпостасі (образи) Всевишнього; історія Спасителя у Св. Писанні – теж яскравий приклад роботи з іміджем: Всевишній став перед людьми не в тім образі, якого вони очікували (образі Творця, Володаря світу, всесильного й всемогутнього), а в образі звичайної людини. Цей сюжет Святого Писання отримав осмислення у роботах філософів різних країн. Так, М. Бахтін вважав, що Христос стає "голосом серед голосів", "людиною серед людей"; Б. Лонерган відзначав, що "у тому факті, що Бог став людиною для того, щоб виконати місію Спасителя, міститься маніфестація любові".

Ставлення до образотворчості – системоутворювальний параметр всіх культур: так, у східній Римській імперії було створено рух іконоборства, язичники почитали ідолів, у мусульманському віровченні, навпаки, будь-які зображення живих істот було заборонено.

Блок 1. Іконоборство у Візаитії

VII століття не було щасливим для візантійської великодержавность Зазнавши поразки на Сході від арабів і на Заході від лангобардів та остготів, імперія втратила Месопотамію, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, Іспанію.

Мрія рівнятися могутністю з римськими цезарями померкла в Константинополі, однак не зникло сяйво візантійської культури, що як і раніше викликало заздрість сусідніх, і навіть далеких народів. Для всього середньовічного світу Константинополь слугуватиме до кінця "золотим мостом між Сходом і Заходом".

Однак у VII ст. у візантійській культурі настала криза, що тривала понад століття. Іконоборство виникло як рух народних мас проти гніту церкви, зокрема проти багатства монастирів, які заволоділи величезними земельними угіддями. Цей рух вилився в запеклу боротьбу проти культу ікон та реліквій, відігравав значну роль у збагаченні монастирів.

Спочатку демократичний, навіть плебейський, цей рух був імператорською владою і вищим духовенством, що викликало конфлікт у самих надрах нового феодального ладу, тим часом як народні маси в подальшому відвернулися від підтримуваного двором іконоборства. Іконоборці вважали, що не можна зображувати бога в людському вигляді, що таке зображення є профанація релігії. Іконошанування нерідко перетворювалося в фетишизм, нове ідолопоклонство. Проте іконошанувальники, котрі засіли в монастирях, і придворна знать, що жила в розкоші, хоч самі проповідували аскетизм і верховенство духовного початку, заперечували іконоборцям, що народу важко вірити в бога, позбавленого фізичного образу.

Завжди сильне у східних областях імперії прагнення звести мистецтво до чистого орнаменту або абстрактної символіки підкріплювалося тепер арабським впливом, прикладом мистецтва ісламу, що забороняли зображення людини. Імператорська влада, на догоду провінційній військово-землевласницькій знаті очолила цю течію, заборонила поклоніння іконам. В результаті масове знищувалися твори мистецтва, що зображали Христа і християнських святих. Натомість церкви прикрасилися декоративними мотивами з рослинами і птахами, перетворившись, за образним висловом сучасника, у "городи й пташники". Перемогли іконошанувальники, які знищили ці розписи та мозаїки, не зважаючи на їхні художні достоїнства.

Матеріали сайту "Христиаская архетиктура: храмы церкви часовни" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: wwv. icone. tv/?pageci=4

Давні держави, що мали складну суспільну структуру, залишили у своїй культурній спадщині не тільки величні твори мистецтва й літературних пам'ятників, але й нарочито створені, ретельно продумані образи правителів. Французький історик М. Матьє відзначав, що соціальна визначеність образу є найважливішою особливістю культури Древнього Єгипту. В основу царського портрета було покладено образ свідомо звеличений, із чітко відібраними й ретельно проробленими рисами. У ошатному одязі фараона кожна деталь, символ, колір працюють на створення ідеї божественної влади: золота маска фараона, що має риси портретної подібності, царський плат, інкрустований вставками із суміші блакитного скла й лазуриту, нагрудна прикраса у вигляді сокола з розпростертими крильми й золотою діадемою у вигляді змія – все це знаки царської відмінності, що ототожнюють царя із сонячним світлом. "Тексти пірамід" і "Тексти саркофагів", що зберегли опис досить складного палацового етикету й коронаційних торжеств, не залишають сумнівів у тім, що значущість іміджу правителя було чітко усвідомлено, а процес створення іміджу мав цілеспрямований характер.

Античне суспільство внесло величезний вклад у подання людини про важливість власного вигляду. Природно, що проблеми іміджу, у сучасному розумінні цього слова, не були, та й не могли бути предметом спеціального дослідження мислителів минулого. Філософи стародавності – Сократ, Платон, Аристотель – створили струнку теорію гармонічного розвитку особистості, порушили питання про співвідношення природного й соціального в людині, про зв'язок душі й тіла, питання про те, яке виховання робить людину досконалою. Ці проблеми розглядаються у зв'язку з такими ґрунтовними філософськими категоріями, як "людина", "держава", "суспільство", "душа" і "тіло", "краса" і "гармонія", "почуттєве сприйняття". Античні філософи сформулювали низку загальних положень і зауважень, які й сьогодні є основою позитивного іміджу й етики суспільних відносин. Так, Аристотель радив "при обходженні з людьми тримати себе як рівний з рівними ... і відплачувати кожному по достоїнству". Він засуджував "надмірність" і "показний блиск", називаючи його "несмачною пишністю", і ввів поняття "належного" як основного критерію оцінювання поводження й зовнішнього вигляду. "Належне, стало бути, співвідноситься з особою, умовами й предметом". Людина ж, "бажаюча бути шановною за свою вдачу {ethos) повинна дотримувати середини" і мати почуття міри.

Платон надавав поняттю "гармонія" соціальний зміст, визначив її "його сукупність достоїнств людини-громадянина", що проявляється "в фізичному вигляді, учинках, мові і створюваних нею добутках". Таким чином, підґрунтям формування іміджу давні філософи вважали не тільки зовнішній вигляд людини, але і її внутрішню сутність (достоїнства людини й громадянина).

Поняття "образ" і "подоба" були надзвичайно важливі для філософії середньовіччя. Цей час створив масу образів, типових іміджів, що стали символами епохи: лицар-хрестоносець, чернець, цеховий ремісник, купець, бюргер, дама серця. Саме для середньовіччя характерні навмисне підкреслення соціального статусу й актуалізація критерію "знатності й шляхетності", застосованого не тільки до людей, але й до всіх предметів.

Епоха Відродження висунула ідеал гармонічно розвинутої людини, який почасти збігався з тим, що описував Платон. Цей ідеал став ознакою гуманізму: людина почала розглядатися як справжня "міра всіх речей". Відмова від середньовічного аскетизму, звільнення всього природного, почуттєвого від обвинувачень у первородному гріху приводить до відновлення у всіх сферах життя, не тільки суспільній, але й особистісний.

Естетика Відродження бачила гармонію в ідеальній пластичній організації людського тіла, у взаємопроникненні зовнішнього й внутрішнього, у поєднанні частин і цілого. На думку Леонардо да Вінчі, "...гармонія складається не інакше, як загальний контур, охоплює окремі члени, із чого породжується людська краса". Відомий лікар, містик і діагност Парацельс, що займався зціленням душевнохворих, у діагностиці використовував багато даних із фізіогномики.

Особливий інтерес в історії становлення іміджу представляють роботи мислителів М. Макіавеллі "Государ" і "Історія Флоренції", Г. Лебона "Психологія соціалізму", де подання про роль іміджу в системі суспільних зв'язків отримали найбільш закінчений і послідовний характер. Саме М. Макіавеллі зафіксував той момент в історії, коли процес створення іміджу був перетворений у свідомо регульований процес, а його роль осмислена в успішній соціальній адаптації. М. Макіавеллі переконливо показав, яке значення для державної особи має володіння відповідною "личиною" (маскою). М. Лебон інтерпретував зміст іміджбілдингу як досягнення політичного успіху завдяки ефекту "особистісній чарівності".

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >