< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Блок 6. З історії лангобардів

ЛАНГОБАРДИ (латин. Langobardusдовгобородий) – відоме ще Тациту германське плем'я, що жило в нижньому плині Ельби. В 6-му столітті лангобарди влаштувалися в Паннонії на верхньому Дунаї, при імператорі Юстиніані вони займали привілейоване положення як захисники кордонів, беручи активну участь у кампаніях, які вела Візантія проти остготів в Італії. В 568 році лангобарди відвоювали у візантійців долину ріки По. Королі лангобардів мали лише обмежену владу над могутніми місцевими правителями Ломбардії (так згодом стала називатися ця частина північної Італії), крім того, у них не було можливості контролювати своїх вождів, які заснували низку невеликих держав у Тоскані й інших місцях на Апеннінському півострові. У результаті правління Східної Римської імперії Італія скоротилася до невеликих, але стратегічно важливих приморських регіонів (Римський дукат і Равенський екзархат із поєднуючим їх коридором, Калабрія й Бруттій). Лангобарди становили постійну небезпеку для папського престолу в Римі й навіть після їхнього переходу в ортодоксальне християнство загрожували світській владі. Папський престол більше не покладався на недієздатних імператорів у Константинополі й шукав союзу із франками. В 751 році король лангобардів Айстульф взяв Равенну й знищив екзархат. Через три роки він почав загрожувати й Римському дукату, тому папа Стефан II змушений був відправитися за допомогою в Галлію до франків. Королівство Лангобардів збереглося за Айстульфом, але його спадкоємець Дезидерій зазнав поразки й був зміщений Карлом Великим, котрий у 773 році був увінчаний "Залізною короною" лангобардів і включив їхнє королівство у склад імперії франків. На півдні Італії герцогства лангобардів існували ше тривалий час, поки останнє з них не було завойовано в другій половині XI століття норманами.

Енциклопедія Кольера [Електронний ресурс]. – Режим доступу: slovopedia.com>14/203/1015569

На зміну римській етиці, філософським підґрунтям якої була належність громадянина до впорядкованого суспільства, де він користувався певними правами й виконував певні обов'язки, прийшла свідомість "вірного" (fidelis), тобто свідомість належності до диференційованої та привілейованої групи суспільства. Акцентування на особистісних якостях воїна – силі, хоробрості та майстерності; військова мужність покликана була замінити собою почуття боргу.

Імідж українського воїна формувався упродовж сторіч. Окрему сторінку його розвитку становить доба козаччини. Козацьке військо від моменту свого створення було народним: перші козаки були людьми різного походження, і навіть різних народів; "їх об'єднувала тільки жага війни, добування здобичі. Прислів'я "доки жита, доти бита" народилося саме в цей час" (О. Субтельний).

Слово козак (від турец. – відважна, вольна людина, юнак, воївник) вперше згадується в Україні у 1492 році. До другої половини XVI століття козаками називали людей, що ходили в степи, на влови й битися з татарами. "В тих часах великі простори над долішнім Дніпром, Богом і Дністром були безлюдні, останні оселі ішли недалеко поза Кам'янець, Брацлав, Черкаси. Далі аж до Чорного Моря простягалися дикі поля, околиці пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів. Багата рослинність і велике багатство тварин притягали до себе людей із пограничних осель, що йшли туди залюбки на влови та на рибальство. Ці уходники на весну й улітку жили у степу, у шатрах у землянках чи хатинах з хворосту, полювали на звірину, в'ялили й солили м'ясо й рибу, приладжували шкіри, пасічникували та на зиму верталися до своїх осель перепродувати добуте" (О. Субтельний). Таких добичників називали козаками та їх походи в степи мали назву козакування.

Іміджеві риси козацтва змінювалися з роками: з початку це були буйність, самовільність та анархічність. Потім, завдяки гетьманам Дмитру Вишневецькому, Петру Сагайдачному, Михайлу Дорошенку, які зуміли перетворити козацькі ватаги у дисципліноване військо, імідж козацтва став передбачати завзяття й безутримну сміливість у воєнних походах, відданість у боротьбі за Вітчизну, здобування слави і любові народу.

Об'єднання козацького війська йшло, якщо застосовувати сучасну термінологію, на підґрунті правильної комунікативної стратегії: було кинуто козакам нові гасла; сформульовано нові завдання. Серед основних ідей, що об'єднали козацьке військо були такі: інтереси усієї України, єдність із громадянством; захист віри; політична організація. Запорозьке військо стало сприйматися як українське національне. Повстання Богдана Хмельницького надало поштовх новому розвитку козацтву. В Наддніпрянщині було встановлено власний військовий лад, сформовано нові соціальні відносини, розбудовано нові принципи української державності: до козаків приєднуються представники міщанства й селянства; козаки несуть державну службу, приймають участь у політичному та дипломатичному житті. Сильний імідж козацького війська поширюється в світі після війн Б. Хмельницького. Саме у цих війнах розвивається й перетворюється військо: Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сірко, Мазепа створюють усе нові військові формації; розбудовують "сильний" імідж козацтва.

В культурі та історії іміджеве становлення української армії можна простежити за такими образами: віддана й смілива військова дружина князя у давньоруській державі; козацтво як провідна сила в національно-визвольній боротьбі українського народу; військо Української Народної Республіки та Українська Галицька армія; Українська Повстанська Армія, яка відіграла неабияку роль в історії боротьби за незалежність України.

Отже, імідж країн і територій бере витоки з іміджу сектору безпеки, тим самим створюється унікальність історії кожної окремої нації, формуються унікальні риси національного характеру і національної картини світу, – все те, що є "візитною карткою" народу і країни.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >