Італо-турецька війна

З 1911 р. військова небезпека грізною хмарою безперервно висіла над Європою. Не встигала вирішитися одна криза, як уже виникала інша. Ледве минув найнапруженіший момент марокканського конфлікту, як Італія почала загарбницьку війну проти Туреччини. Ще 1900 р. Італія заручилася згодою Франції на захоплення Триполі й Кіренаїки. Широкий підкуп французької преси немало сприяв забезпеченню доброзичливої позиції Франції. 1909 р. в Ракконіджі Італія добилася того ж і від Росії. Італійські імперіалісти розраховували, що Німеччина й Австро-Угорщина також не стануть ним протидіяти і зрадять інтересам Туреччини, якій вони надавали заступництво.

Італійська дипломатія вичікувала моменту, коли її передбачення перетворяться на повну упевненість в нейтралітеті інших держав. Такий момент наступив при спаласі агадирської кризи. Німеччина, Франція і Англія були поглинені взаємним розбратом. Ясно було, що в цю хвилину їм не до Триполі і що Італія може діяти.

28 вересня італійський уряд майже без попереджень направив Порті ультиматум. То був один з разючих за цинізмом документів. Він починався з заяви, що Туреччина тримає Триполи і Кіренаїку в стані безладу й убогості. Далі йшли скарги на протидію турецьких властей італійським підриємствам у Триполі. Висновок був приголомшливий: "Італійський уряд, вимушений поклопотатися про охорону своєї гідності та своїх інтересів, вирішив приступити до військової окупації Триполі і Кіренаїки". Але останньої межі нахабства італійська дипломатія досягла в завершальних рядках ультиматуму. У них Туреччині пропонувалося не більш і не менш як самій сприяти захопленню своєї території, вживши заходів до того, щоб "попередити всяку протидію" італійським військам! Як не низько опустився у цей час турецький уряд, але прийняти таку вимогу не зміг і він. Почалася війна.

Італійські війська без зусиль справилися з незначними турецьким гарнізонами. Але потім їм довелося вести нелегку війну проти місцевого арабського населення. Війна затягувалася. Туреччина не погоджувалася на мир. Араби продовжували опір. Італія окупувала острови Додеканез, бомбардувала з моря Бейрут та інші турецькі порти, але великого збитку нанести Туреччині не змогла. У квітні 1912 р. італійський флот піддав бомбардуванню гирло Дарданелл. Проте зробити серйозніші дії в протоках Італія не наважувалася.

Справжнє ставлення Німеччини до Туреччини добре розкрив російський повірений у справах у Костянтинополі Свечін: "Коли в боснійському конфлікті Німеччина стала перед необхідністю висловитися недвозначно між Туреччиною і Австро-Угорщиною, вона не змогла не стати на бік останньої. Якби хід подій поставив її перед необхідністю такого ж вибору між Італією і Туреччиною, навряд чи може бути сумнів у тому, що перевага опиниться на боці Італії".

"Демарш Чарикова"

Царська дипломатія вирішила скористатися італо-турецькою війною, щоб ще раз зробити спробу домогтися відкриття проток для російського військового флоту. У жовтні 1911р. російський посол у Костянтинополі Чариков отримав розпорядження почати переговори з Портою. 12 жовтня 1911 р. Чариков вручив великому візиреві Саїд-паші проект російсько-турецької угоди. Російський уряд висловлював готовність відмовитися від протидії залізничному будівництву в значній частині забороненої зони, встановленої російсько-турецькою угодою 1900 р. Це було поступкою не тільки Туреччині. У залізничному будівництві в Північній Анатолії були зацікавлені французькі капіталісти. Росія сподівалася цією поступкою купити згоду Франції на найважливішу умову задуманого договору. Умова ця свідчила: "Російський імператорський уряд зобов'язується, крім того, надавати оттоманському уряду справжню підтримку для збереження існуючого режиму в протоках Босфор і Дарданелли, поширюючи вищезазначену підтримку рівним чином і на прилеглі території, у випадку якщо останні піддалися б загрозі з боку іноземних збройних сил.

З метою полегшити виконання вищезгаданої обмежувальної умови оттоманський уряд зобов'язується, зі свого боку, не противитися проходу російських військових суден через протоки, при умові, що ці судна не зупинятимуться у водах проток, якщо це не буде особливо обумовлено.

Застосування такого тлумачення конвенції, укладеної в Лондоні 13 березня 1871 р., знаходиться залежно від попередньої згоди інших держав, що підписали вищезазначену конвенцію". Російський уряд погоджувався також приступити до переговорів про відміну капітуляцій, що обмежували національну незалежність турецького народу, і вжити заходів до встановлення "міцних добросусідських відносин між Оттоманською імперією і балканськими державами на основі status quo". Ці останні умови, безперечно, представляли для Туреччини велику цінність.

Турецький уряд, що знаходився під впливом Німеччини, поставився до російської пропозиції негативно. Він звернувся до німецького посла барона Маршалля. Той порадив своєму уряду негайно виступити проти Росії. Проте в Берліні розсудили інакше. Там розраховували, що російські плани зірве Англія. Німці не помилилися. Е. Грей дійсно повідомив турецькому послові, що вважав російську пропозицію несприятливою. Таким чином, царський уряд наткнувся на незборимі дипломатичні перепони. На відкриту боротьбу він не наважувався. С. Д. Сазонов не знайшов іншого виходу, як дезавуювати виступ посла Чарикова. В інтерв'ю відомому французькому журналістові Стефану Лозанну він заявив, що з питання про протоки "Росія ні про що не просить, не починала ніяких переговорів, не здійснює ніяких дипломатичних кроків". Був пущений слух, ніби Чариков вийшов за межі даних йому інструкцій. Незабаром після цього, в березні 1912 р., він був відкликаний зі своєї костянтинопольської посади.