Полеміка у спілкуванні

Полеміка – суперечка, переважно під час з'ясування питань у політичній, діловій, літературній чи художній сферах. Це різновид суперечки, що вирізняється тим, що основні зусилля її учасників спрямовані на утвердження свого погляду на обговорюване питання. У полеміці завжди має бути визначена теза, що виступає предметом суперечки, певна змістовна зв'язність, яка передбачає увагу до аргументів протилежної сторони, черговість виступів учасників суперечки.

Полеміка як різновид спілкування, що відбувається у формі інтелектуального двобою, виконує соціальну (механізм прийняття рішень), інформаційну (інтенсивний обмін інформацією) та інтелектуальну (суперечка – єдиний тренажер людського розуму) функції.

Основне завдання полеміки – утвердження однієї з протилежних позицій, проте необхідно пам'ятати, що головним у суперечці є досягнення істини. У полеміці неприпустимі некоректні прийоми (підміна тези, аргумент до сили чи до невігластва, використання хибних і недоведених аргументів). У полеміці важливе значення мають, зокрема, ініціатива, нав'язування свого сценарію обговорення теми, раптовість у використанні доведення, вибір найбільш вдалого часу для викладення вирішальних аргументів.

Полемічні прийоми

Гумор та Іронія посилюють емоційний вплив на слухачів, допомагають "розрядити" напружену атмосферу.

Прийом бумеранга – "бий ворога його ж зброєю": полягає в тому, що теза чи аргумент обертається проти того, хто їх висловив.

Зведення до абсурду. Демонструється хибність тези, оскільки наслідки, що випливають з неї, суперечать дійсності.

Атана запитаннями. У суперечці важливо ставити запитання: відповідати завжди складніше, ніж запитувати. Мета цього прийому – перехопити ініціативу, ускладнити становище опонента.

У багатьох сферах професійної діяльності людини, що проходить у системі "людина – людина", можливе проведення полеміки, учасники якої послуговуються загальноприйнятими полемічними прийомами й дотримуються визначених правил.

Правила проведення полеміки

1. Не слід сперечатися без особливої необхідності. Якщо ε можливість досягти згоди без суперечки, треба її використовувати.
2. Суперечка може виникнути лише за наявності несумісних уявлень про один і той самий об'єкт, явище.
3. Можна обговорювати тільки те питання, яке добре знають обидві сторони.

А. Будь-яка суперечка повинна мати свою чітко визначену тему й предмет.

5. Необхідно узгодити з опонентом предмет суперечки й порядок ведення полеміки.
6. Не відхилятися від обговорюваної теми й не змінювати предмет обговорення.
7. Не допускати переходу "на особистості". Замість обґрунтування тези не намагатися звернутися до почуттів і настрою слухачів: оцінюють не вчинки людини, а її позитивні й негативні риси.
8. Не приписувати опонентові використання некоректних прийомів ведення суперечки.
9. Виявляти принциповість, але не впертість.
10. Дотримуватися етики ведення полеміки: спокій, витримка, доброзичливість, повага й толерантне ставлення опонентів один до одного.

Техніка аргументації

Аргументація – це інтелектуальна діяльність з аналізу і створення доказів, необхідних для усіх подальших суджень.

Аргументи – докази, які учасники суперечки використовують для переконання партнерів у своїй правоті. Аргументи поділяють на такі групи:

• аргументи раціональні – "аргументи до справи";
• аргументи ірраціональні (психологічні) – "аргументи до людини". Л. І. Мацько зауважує, що кожен учасник спілкування повинен знати основні критерії добору аргументів:
• міцний зв'язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;
• істинність, вірогідність доказу;
• орієнтація на обрану аудиторію;
• паралельне використання аргументів "за" і "проти", виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;
• образна форма аргументації, оскільки це сприяє більш інтенсивній активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Сучасні дослідники виділяють такі джерела отримання аргументів: фанти, авторитети, відомі істинні судження

Факти – найбільш надійний вид аргументів. Узагальнюючи факти, слід пам'ятати:

• якщо доповідачеві відомі всі факти, що повністю розкривають аналізоване явище, і він використовує ці фактичні відомості для подальших висновків, то він діє за допомогою так званої "повної" індукції;
• зазвичай учаснику суперечки відомі типові й конкретні випадки, які він узагальнює висновком про всю сукупність таких випадків ("неповна індукція"); доводячи, необхідно аналізувати всі доступні факти. Авторитети. Звернення до авторитетів – один із найбільш поширених видів аргументів у суперечці. Якщо використовувати посилання на авторитети як докази, необхідно пам'ятати про те, що авторитети повинні бути прийнятними в цій аудиторії, тобто вони насправді повинні мати високий статус.

Відомі істинні суджений. Це закони, теорії, аксіоми, традиційно прийняті в певній людській спільноті як беззаперечно правильні.

Дібравши аргументи, необхідно оцінити їхню силу. У риториці суперечки аргументи розрізняють за силою:

• вичерпні: доказ, який повністю доводить правоту певної думки, виявляється рідко; у суперечці його рекомендують висувати як завершальний удар по позиціях супротивника;
• головні: у суперечці висуваються постійно, в найбільш зручній ситуації; допоміжні докази висуваються як доповнення до головних;
• суперечливі: такі факти, які можна використовувати і "за", і "проти" позиції, що доводиться; такі аргументи слід використовувати дуже обережно;
• запасні: рекомендується не всі докази використовувати в процесі суперечки.

Важливо не лише вміло дібрати аргументи в суперечці, але й правильно їх використовувати у структурі доведення. Логічне доведення тричленне:

• теза (судження, істинність якого доводять);
• аргументи;
• логічний зв'язок між ними (демонстрації).

Отже, аргументацій – це майстерний добір переконливих доказів. Основа аргументації – складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доказу: теза – аргумент – демонстрація.