Формування нових засад європейського красномовства в епоху середньовіччя

Середньовічна риторика набуває рис гомілетики (від грецького слова гомілія – промова перед аудиторією). Християнська гомілетика – тлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду. Розвиток гомілетики привів до виникнення патристики – сукупності літературних творів Отців Церкви.

Історія залишила нам імена і доробки цілої низки середньовічних ораторів – Отців Церкви. Найвідоміші серед них – Амвросій, Августин, Григорій Двоєслов, Василь Великий, Іван Золотоуст. Значним явищем

у проповідництві була також постать Фоми Аквінського, який посилив догматизацію риторики, словесну аргументацію, суперечки заради суперечки.

Середньовіччя вважають другим основним періодом всесвітньої історії красномовства. Традиції античної риторики переважно були забуті або втрачені.

Прийняття християнства в Київській Русі збіглося з виникненням власної писемності, відкриттям шкіл рідною мовою і просвітницькою діяльністю. Проповідник і просвітитель поєднувались в одній особі. Така людина була найтиповішим ритором Середньовіччя.

Початок формування в Україні наукової думки про спілкування

Красномовство слов'ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. У риториці Київської Русі переважають різні типи проповідей (проповідь повчання, похвала), що називались одним терміном – Слово. Наприклад: "Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича чи "Повчання" Володимира Мономаха.

Відповіддю на утиски, яких зазнавала православна церква з боку католицизму, стали твори Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Лазаря Барановича, Йосипа Галятовського, які разом склали скарбницю полемічної літератури.

На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні. З цього часу до нас дійшли численні підручники з поетики й риторики, розроблені переважно професорами Києво-Могилянської академії. Тривалий час вона була єдиним осередком просвіти й культури для України, Білорусії, Росії. Академія мала статус одного з найкращих європейських навчальних закладів.

Далі в історії вітчизняного ораторського красномовства провідне місце також посідають проповіді та проповідницька література, які існували в церкві з початку християнства (кінець X ст.). Проповіді в Українській церкві були пов'язані з закріпленням нової віри з Візантії.

Відродження церковного проповідування почалося у другій половині XVI ст. у зв'язку з реформаційними процесами, які із Західної Європи проникали в Україну.

Православні проповіді XVII ст. традиційно пояснювали євангельські тексти та свята, моралізували, навчали християнських чеснот та вихваляли церковних добродіїв, застосовуючи для цього (залежно від освіченості, чесності й темпераменту проповідника) штучну церковнослов'янську мову або живу народну мову. Із середини XVII ст. проповідництво набуває особливого розвитку завдяки зміцненню панівного становища православної церкви на Гетьманщині й розвитку духовного шкільництва в Києві. Братства. монастирі й кафедри мали у своєму штаті красномовних проповідників.

Ораторське мистецтво особливо поціновувалося в козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері-України, що для нього є вірність товариству.

Зразком ораторського мистецтва стало переяславське слово Богдана Хмельницького (1654).

Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у скарбницю слов'янської риторичної спадщини. Вивчення й осмислення досягнень риторичної науки у стінах цього закладу створюють духовно-інтелектуальні підвалини відродження риторичних традицій України на сучасному етапі, ім'я академії прославили видатні ритори-гуманісти Ф. Прокопович, Г. Сковорода, І. Галятовський.

Український просвітник, учитель-ритор, поет-красномовець Г. Сковорода мріяв про духовну розкуту особистість. Він подарував нащадкам безсмертну спадщину, в якій осмислено також і роль громадянина-оратора, патріота у суспільному житті.

Розвиток риторики II половини XVIII – початку XX ст. пов'язаний із фактичним припиненням творення теорії ораторського мистецтва рідною мовою. На початку XVIII ст. вийшов відомий указ Петра І (1720 р.), яким заборонялося видавати книги українською мовою. Творення науки українською мовою загальмувалося, підручники з теорії ораторського мистецтва створювалися або російською мовою (у Наддніпрянській Україні), або латиною чи польською (в Наддністрянській Україні).

Першою після козаччини відомою трибуною для відвертої розмови про долю українців і всіх слов'янських народів було Кирило-Мефодіївське братство.

Кроком до розвитку ораторського мистецтва був твір "Голос однієї російської ув'язненої" Лесі Українки, брошура "Самостійна Україна" (1900) Миколи Міхновського, виступи діячів під час встановлення пам'ятника Іванові Котляревському 12 вересня 1903 року в Полтаві.

Професори Микола Сумцов, Михайло Грушевський та інші почали викладати в університетах українською мовою, доводячи цим її широкі можливості в царині науки. Депутати-українці Державної Думи створювали свої парламентські групи, полум'яними виступами вимагали автономії України. Це також були приклади красномовства.