Міжнародний поділ праці як базис розвитку всесвітнього господарства

У межах світового господарства як цілісної системи здійснюється, по- перше, обмін засобами виробництва й технологічними знаннями, а також міжнародна спеціалізація та кооперація, створюються виробничі й наукові комплекси; по-друге, міжнародна міграція виробничих ресурсів; по-третє, формується глобальна матеріальна, інформаційна, організаційно-економічна інфраструктура, що забезпечує здійснення міжнародного обміну. В основі об'єднання національних господарств у єдине всесвітнє господарство лежить міжнародний поділ праці.

Міжнародний поділ праці (МПП) – це вищий рівень розвитку суспільного поділу праці між країнами, що передбачає стійку, економічно вигідну спеціалізацію та концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах та взаємний обмін результатами цієї діяльності між країнами в конкретних пропорціях і якісних співвідношеннях.

В процесі формування МПП на першому етапі (з XV ст.) спостерігається в основному обмін готовими товарами, з середини XIX ст. – до нього долучаються міжнародні виробничі зв'язки, міграція капіталу, й на сучасному етапі трансформація міжнародного поділу праці відбувається під впливом НТР, що, в свою чергу, призводить до інтернаціоналізації виробництва.

Головними причинами розширення та поглиблення МПП в результаті еволюції стали: промисловий переворот й розвиток машинного виробництва, зростання потреби промислово розвинених країн у ресурсах, індустріалізація, стрімке зростання випуску промислової продукції, підвищення попиту на продовольство, НТП. В результаті, міжнародний поділ праці переростає межі національних господарств, сприяє спеціалізації окремих держав на виготовленні конкретної продукції, що створює базу для розвитку взаємного обміну між державами.

Міжнародний поділ праці розвивається на основі розвитку внутрішньодержавного, але на відміну від нього обмін результатами праці здійснюється не всередині окремої країни, а між незалежними державами. В той же час, МПП не є продовженням внутрішньо національного. Якщо для останньої розвиток супроводжується прямою перебудовою структури національної економіки відповідно наявним потребам і ресурсам, то при МПП опосередковано – шляхом пристосування національних економік до потреб інших країн-учасниць міжнародного поділу праці.

Теоретичною основою для обгрунтування переваг міжнародного поділу праці є теорія абсолютної й порівняльної переваги [15].

Абсолютна перевага – це здатність країни виробляти товари та надавати послуги з найменшими витратами порівняно з іншими країнами. Основоположником цієї теорії є А. Сміт, який вперше обґрунтував проблему ефективності міжнародного поділу праці у вигляді теорії абсолютних переваг. Відповідно до принципу абсолютних переваг кожний розсудливий суб'єкт господарювання ніколи не повинен виробляти того, що вигідніше купити. Тому необхідно імпортувати товари з країн, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, витрати яких нижчі в експортерів. Для того щоб такий обмін був взаємовигідним, ціна будь-якого товару на зовнішньому ринку має бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країн і – експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

У співвідношенні цін завжди є хоча б незначні відмінності між країнами. Тому кожна з них незалежно від рівня соціально-економічного розвитку матиме порівняльні переваги, тобто в країні завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим, ніж виробництво інших товарів. Згідно з теорією порівняльних переваг Д. Рікардо, кожній країні доцільно виробляти й експортувати ті товари та послуги, які обходяться їй порівняно дешевше, тобто на які витрачається менше праці та капіталу, а імпортувати дешевші товари, що виробляються за кордоном. Завдяки дотриманню принципів порівняльних переваг світове господарство досягло більш ефективного розміщення й використання виробничих ресурсів, більш високого добробуту населення. Згідно з цією теорією дотримання зазначених принципів стимулює конкуренцію у сфері міжнародних економічних зв'язків та обмежує монополію. Однак, принципи порівняльних переваг економічно доцільні щодо країн, близьких за рівнем соціально-економічного розвитку, структурою національних економік. И викликає сумніви, що економічно розвинені країни-лідери у використанні досягнень науково-технічної революції та монополісти у багатьох виробництвах – створять сприятливі умови для використання порівняльних переваг іншими країнами світового господарства.

Участь країни у міжнародному поділі праці визначається такими факторами [8, с. 88]:

• 1. національні фактори МРП:
  • а) природно-географічні відмінності окремих країн:
    • – природно-кліматичні умови:
    • – природні ресурси;
    • – розмір території;
    • – чисельність населення;
    • – економіко-географічне положення країни й ін.
  • б) соціально-економічні особливості окремих країн:
    • – місце країни у світовій економіці;
    • – особливості історичного розвитку, виробничі традиції й традиції зовнішньоекономічних зв'язків;
    • – досягнутий рівень економіки й науково-технічного розвитку;
    • – тип господарювання;
    • – законодавча база зовнішніх зв'язків й ін.
• 2. міжнародні фактори МПП:
  • а) рівень НТП у світі;
  • б) попит на світовому ринку;
  • в) система міжнародних розрахунків;
  • г) екологічні проблеми.

Історично сформувались три типи (рівні) міжнародного поділу праці:

• 1) Загальний – це поділ праці між країнами світу по сферах виробництва і галузям народного господарства: галузева спеціалізація. Це дозволяє поділити країни-експортери на індустріальні, сировинні, аграрні й ін.
• 2) Частковий – це поділ праці між країнами усередині однієї сфери суспільного виробництва або галузі економіки: предметна спеціалізація. Наприклад, Швейцарія – годинники, Франція – парфуми, косметика, Росія – нафта.
• 3) Одиничний – це поділ праці між суб'єктами світового господарства в рамках однієї відособленої господарської одиниці (спільне підприємство), спеціалізація на виготовленні окремих деталей, вузлів, агрегатів, компонентів, а також на стадіях технологічного процесу (технологічна спеціалізація). Це найбільш складна, але й найбільш перспективна система взаємодії суб'єктів МЕВ.

Основними показниками міжнародного поділу праці є експортна та імпортна квоти.

Експортна (імпортна) квота = обсяг експорту (імпорту) даної країни/ ВВП (ВНП)*100%.

Сутність МПП проявляється в двох процесах: розділення процесу виробництва й подальше його об'єднання. Ці два процеси реалізуються в двох формах МПП – міжнародна спеціалізація й кооперація виробництва.

Міжнародна спеціалізація – це спеціалізація країни на виробництві та обміні товарів і послуг, виготовлений з найбільшою економічною ефективністю. Вона, як правило, розвивається по двом напрямам: виробничому й територіальному. В свою чергу, виробнича поділяється на:

• – міжгалузеву – спеціалізація країни на окремих галузях суспільного виробництва (наприклад, Україні – чорна металургія);
• – галузеву – спеціалізація країн усередині окремої галузі виробництва; вона може відбуватися у формі предметної, детальної, агрегатної, технологічної.

Міжнародна виробнича кооперація – це оснований на міжнародній спеціалізації виробництва стійкий обмін між країнами продуктами, які вони виробляє [4, с. 20]. Основними формами кооперації є міжнародна кооперація праці, кооперація виробництва, кооперація фінансових ресурсів. Загальна класифікація міжнародної виробничої кооперація за різники ознаками представлена в табл. 1.4.

Міжнародна кооперація виробництва в його розвинених формах охоплює різні сфери співпраці [1]:

• 1. Виробничо-технологічна співпраця, що включає: а) питання передачі ліцензій і використання прав власності; б) розробку й узгодження проектно- конструкторської документації, технологічних процесів, технічного рівня й якості продукції, будівельних і монтажних робіт, модернізацію підприємств, що кооперуються; в) вдосконалення управління виробництвом, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, поділ виробничих програм.
• 2. Торговельно-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції, а саме: взаємозв'язану продукцію між кооперантами й деяким третьою особою в країнах-партнерах.
• 3. Післяпродажний сервіс техніки. Виділяють три основні методи, які використовуються при налагодженні коопераційних зв'язків: 1) здійснення спільних програм; 2) спеціалізація в договірному порядку; 3) створення спільних підприємств. Здійснення спільних програм у свою чергу реалізується в двох основних формах: підрядній виробничій кооперації та спільному виробництві. Підрядну виробничу кооперацію передбачає виконання певної роботи виконавцем за дорученням замовника. Підрядна угода між двома сторонами обумовлюється термінами, об'ємами, якістю виконання й ін. Договірна спеціалізація передбачає розмежування виробничих програм між учасниками виробничої кооперації. Договірні сторони прагнуть усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку. Спільні підприємства – це так звана інтегрована кооперація, що набула широкого поширення у всьому світі. При такій організаційній формі об'єднується капітал декількох учасників для реалізації окремих, взаємно погоджених цілей.

Таблиця 1.4

Класифікація міжнародної виробничої кооперації (8, с. 94|

Таким чином, міжнародний поділ праці є базою сучасного світового господарства, створює основу для його подальшого прогресу. Міжнародна спеціалізація виробництва і міжнародна кооперація виробництва привели до формування галузей міжнародної спеціалізації, що в сукупності, в свою чергу, відображає процес інтернаціоналізації економічної діяльності як процес розвитку стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, при якому економіка кожної країни виступає складовою частиною світового виробничого процесу, й національні економіки стають взаємозв'язаними та взаємозалежними. Інтернаціоналізація стає найбільш характерною рисою XXI ст.

Розрізняють наступні форми інтернаціоналізації:

• 1) обмін засобами виробництва та технологіями;
• 2) міжнародна спеціалізація й кооперація;
• 3) міжнародна міграція ресурсів (капіталу, робочої сили);
• 4) формування глобальної матеріальної, інформаційної, організаційно- економічної інфраструктури, яка забезпечує міжнародний обмін і співпрацю у виробництві.

Факторами розвитку інтернаціоналізації є:

• – поглиблення МПП;
• – НТР;
• – транснаціоналізація міжнародної економічної діяльності.

Сучасні тенденції розвитку МПП визначаються, перш за все, НТП, під впливом яких відбувається зміна форм МПП (скорочується вага добувної промисловості, сільського господарства, зростає вага обробної промисловості; інтенсивно розвивається внутрішньогалузевий та міжфірмовий поділ праці), змінюється характер МПП між групами країн; міжнародна спеціалізація все більше залежить від обсягу та якості НДДКР.

Особливістю сучасного етапу інтегранаціоналізації світового господарства є асиметричність, яка, з одного боку, концентрує науково- технічний прогрес та накопления багатства в декількох центрах світу, а більшість країн виявляються споживачами нових технологій та ще більше бідніють, й, по-друге, новітні технології, які створені в одних державах, швидко розповсюджуються по всьому світу завдяки вертикальній кооперації, подетапьній спеціалізації.

Ключовою тенденцією інтернаціоналізації стає транснаціоналізація, в результаті якої формуються світові ринки, сфера традиційної зовнішньої торгівлі все більше трансформується в сферу економічних відносин між міжнародними фірмами. Інтернаціоналізація світової економіки посилює боротьбу за привласнення й використання досягнень науково-технічного прогресу, що посилює тенденцію до вирівнювання умов розвитку продуктивних сил у промислово розвинених країнах та боротьбу між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються.

Новим, найвищим ступенем інтернаціоналізації стає глобалізація, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів.

Передумовами процесу глобалізації сьогодні виступають:

• – міжнародна спеціалізація виробництва і торгівля товарами та послугами;
• – об'єднання сукупностей технологічно сполучених виробництв за допомогою однотипних технологічних ланцюгів;
• – конкурентна боротьба за ринки збуту в умовах надвиробництва в розвинених країнах;
• – виснаження природних ресурсів планети та загострення боротьби за їх використання;
• – збільшення ризику загальноекологічної катастрофи;
• – інтернаціоналізація капіталу;
• – інформаційна революція, що забезпечує технічну базу для створення глобальних інформаційних мереж.

На макроекономічному рівні глобалізація означає загальне прагнення країн і регіональних інтеграційних угрупувань до економічної активності поза своїми кордонами. Умови такої активності: лібералізація торгівлі, зняття торгівельних і інвестиційних бар'єрів, створення зон вільного підприємництва й ін.

На мікроекономічному рівні під глобалізацією розуміється розширення діяльності підприємства за межі внутрішнього ринку. На відміну від міжнаціональної або багатонаціональної орієнтації підприємницької діяльності глобалізація означає єдиний підхід до освоєння світового ринку.