< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Правовий статус технологічних та наукових парків в Україні

Одними з основних суб'єктів інноваційної діяльності в Україні виступають технологічні та наукові парки. Правда, найчастіше вони кваліфікуються як суб'єкти інноваційної інфраструктури, що пов'язано зі спрямуванням їх діяльності на створення умов для реалізації проектів з впровадження нових розробок іншим суб'єктам господарювання і суб'єктам наукової діяльності•. В Україні особливість їх правового статусу пов'язана з одночасним здійсненням й інноваційної діяльності, й діяльності щодо сприяння і забезпечення реалізації інноваційних проектів, що зумовлює їх кваліфікацію як суб'єктів інноваційної діяльності та суб'єктів інноваційної інфраструктури одночасно.

Ідею створення нових форм організації наукового процесу та комерціалізації її результатів у вигляді технопарків, як правило, відносять до другої половини XX століття, коли індустріальна парадигма почала зазнавати впливу високих технологій та інформаційних процесів. Першим взірцем нового підходу став науковий парк, створений на базі Стенфордського університету в 1949 році (штат Каліфорнія), який згодом перетворився на передовий технополіс "Силіконова долина". Успішний досвід його функціонування стимулював виникнення аналогічних або суміжних утворень по всьому світу: спочатку – в Західній Європі та Японії, пізніше – в Південно-Східній Азії, а останніми роками – в Китаї та Індії.

У загальному вигляді технопарк – це компактний науково- технічний комплекс, який може включати наукові заклади, ВНЗ та підприємства промисловості, а також інформаційні, виставкові комплекси, служби сервісу і припускає створення комфортних житлово-побутових умов[1]. Створення та функціонування технопарку спрямоване на максимальне зближення науки і виробництва, прискорення передання та впровадження результатів науково- дослідної діяльності у сферу матеріального виробництва для їх комерціалізації. Він основується для розвитку і просування наукомістких технологій, формування та підтримки нових ризикових проектів і підприємств, що їх упроваджують. Однак найголовніше – те, що пильна увага приділяється концентрації всіх елементів інноваційного процесу, і, в першу чергу, творчого потенціалу людей[2]. Тому, як правило, при створенні технопарків застосовується територіальний підхід – вони засновуються на базі провідних університетів та об'єднують на певній території під своїм керівництвом різні наукові установи, підприємства, маркетингові, сервісні, інформаційні центри з метою забезпечення швидкої реалізації наукових розробок як інновацій. Така спеціальна концентрація учасників полегшує цілеспрямоване надання їм підтримки з боку держави, як безпосередньої – шляхом бюджетного фінансування, введення податкових пільг і т. ін., так й опосередкованої – шляхом стимулювання участі банків, корпорацій та інших представників бізнесу. Крім того, локалізація полегшує державним органам контроль за дотриманням суб'єктами такої зони встановленого режиму, перешкоджає використанню пільг фірмами, які мають зв'язки із зонами, але не входять до числа їх безпосередніх учасників[3].

Незважаючи на загальні цілі створення та провідні принципи функціонування технопарків у всьому світі, не відбулося міжнародної уніфікації правового регулювання їх діяльності та організаційних форм – для кожної країни характерні національні підходи до умов створення та діяльності, а також організаційної структури технопарків. Українська практика заснування технопарків пішла досить відмінним від загальної моделі шляхом.

Уперше ідея створення технопарків в Україні отримала законодавче врегулювання у 1996 році у Розпорядженні Президента України "Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів"[4], на доповнення та конкретизацію якого було затверджено Постанову КМ України "Про затвердження Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів"[5]. Однак справжнє впровадження технопаркова модель отримала лише в 1999 році з прийняттям Закону України "Про спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності технологічних парків", яким передбачалося заснування трьох технопарків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка" (м. Київ), "Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона" (м. Киш) та "Інститут монокристалів" (м. Харків). Доля цього Закону не була легкою: після неодноразового внесення змін до нього Законом № 2505-IV від 25.03.2005 р. "Про внесення змін до Закону України "Про державний бюджет на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України" спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків фактично був ліквідований і лише з 1 лютого 2006 року його дію було поновлено викладенням Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків" у новій редакції.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 цього Закону технопарк визначається як юридична особа або група юридичних осіб (учасники технологічного парку), що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів із метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків із виробничого впровадження наукомістких розробок, високих технологій і забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції.

Отже, законодавчо визначено дві організаційно-правові форми технопарків в Україні: 1) технопарк у формі самостійної юридичної особи; 2) технопарк у формі групи юридичних осіб – учасників, що уклали між собою та діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів для впровадження результатів наукових розробок та випуску конкурентоспроможної продукції (п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону).

До предмета діяльності технопарків входять проведення наукових досліджень, подальша розробка їх результатів до стану інноваційного продукту шляхом проведення техніко-технологічного, інженерного проектування, створення дослідних зразків, освоєння пробних партій, а також налагодження виробничого процесу з їх упровадження та/або випуску інноваційної продукції. Іншими словами, ними проводиться не лише наукова та науково- технічна діяльність, а й безпосередньо інноваційна діяльність, причому на систематичній основі, яка спрямована на комерціалізацію результатів наукових досліджень шляхом їх активного впровадження для швидшого отримання від цього доходів.

Для реалізації проектів технологічних парків встановлено спеціальний режим, зміст якого значно звузився порівняно з пільговими умовами діяльності технопарків, встановленими у першій редакції Закону. Сьогодні технопарки та їх учасники користуються цільовими субсидіями у вигляді сум ввізного мита, що нараховуються згідно з митним законодавством України, при ввезенні в Україну для реалізації проектів технологічних парків нових устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, які не виробляються в Україні, але не перераховують до бюджету, а зараховують на спеціальні рахунки технологічних парків, їх учасників, відкриті в територіальних органах Державного казначейства та використовують їх виключно за цільовим призначенням (ст.ст. 7, 8). Для реалізації проектів технопарків також встановлені збільшені строки розрахунків за експортно-імпортними контрактами – до 150 календарних днів, а кошти, що надійшли в іноземній валюті від реалізації продукції (продажу товарів, виконання робіт, надання послуг) технологічних парків, їх учасників, не підлягають обов'язковому продажу (до ст. 11).

Також Законом передбачено можливість надання державної підтримки для реалізації проектів технологічних парків. З цією метою у Держбюджеті України має передбачатися бюджетна програма підтримки діяльності технологічних парків, кошти за якою спрямовуються на: повне або часткове (до 50 %) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) проектів технологічних парків; повну або часткову компенсацію відсотків, сплачуваних виконавцями проектів технологічних парків комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування проектів технологічних парків (ст. 6 Закону). Але аналіз статистичних показників діяльності технопарків з урахуванням застосування чинних форм та обсягів державної допомоги показує, що вирішальне значення у досягненні позитивних результатів діяльності технопарків мають заходи щодо надання непрямої державної допомоги у вигляді митних пільг, а непряма держана підтримка, незважаючи на встановлення її чинним законодавством, фактично не застосовується останніми роками.

Спеціальний режим запроваджується для технопарку строком на 15 років. Однак такий режим де-факто поширюється не на всю діяльність технопарків та їх учасників – він стосується лише умов виконання конкретного, зареєстрованого проекту технологічного парку. Отже, спеціальний режим надається не інноваційній діяльності технопарку та виконавцям його проекту в цілому, а лише діяльності з реалізації відповідного інноваційного проекту, який пройшов експертизу та на який отримано свідоцтво про його державну реєстрацію. Розгляд, експертиза, державна реєстрація проектів технологічних парків здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері науково- технічної та інноваційної діяльності, за поданням Національної академії наук України.

Саме свідоцтво про державну реєстрацію проекту технологічного парку відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" є підставою для запровадження спеціального режиму інноваційної діяльності та відкриття спеціальних рахунків технопарків, їх учасників, а не свідоцтвом про державну реєстрацію технологічного парку. Користування умовами спеціального режиму при реалізації інноваційних проектів, як уже зазначалося, обмежено для технопарку 15-річним терміном. Однак при цьому свідоцтво про реєстрацію проекту технопарку, який є підставою запровадження спеціального режиму, чинне протягом строку реалізації проекту технопарку, але не більше п'яти років. Отже, фактично мову потрібно вести не про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарку, а про спеціальний режим виконання певного інноваційного проекту останнього.

У реалізації інноваційних проектів технопарків, крім учасників, беруть участь й інші суб'єкти: спільні підприємства, співвиконавці та виробники продукції. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" спільним визнається підприємство, створене для виконання проектів технологічного парку, одним із засновників якого є сам технологічний парк або його учасник, а іншим – резиденти чи нерезиденти, сумарний внесок яких до статутного фонду становить суму не менше 50 000 доларів США. Незважаючи на самостійний правовий статус технопарку, на спільні підприємства поширюється спеціальний режим інноваційної діяльності, встановлений для технопарків та їх учасників.

Виходячи з визначення проекту технологічного парку, закріпленого у п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону, випливає можливість використання при його реалізації співвиконавців та виробників продукції щодо проведення наукових досліджень, технічного, технологічного, конструкторського проектування, випуску дослідних партій та промислового виробництва інноваційної продукції, а також щодо фінансового, кадрового, маркетингового та комерційного забезпечення виробничого впровадження нових товарів і надання послуг. Але, на відміну від раніше зазначених учасників інноваційних проектів технопарків, співвиконавці та виробники не користуються умовами спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків.

Таким чином, технопарки в Україні виконують одночасно функцію суб'єктів інноваційної діяльності та інноваційної інфраструктури, створюючи можливості для суб'єктів господарювання сконцентрувати інтелектуальні й фінансові ресурси для проведення наукових розробок та здійснення їх практичного впровадження, чому сприяє використання для реалізації проектів технопарків спеціального правового режиму інноваційної діяльності.

Крім технопарків, в Україні функціонують інші суб'єкти інноваційної діяльності, яких одночасно відносять до інноваційної інфраструктури, – мова про наукові парки. Уперше в Україні започаткування наукових парків покладено Законом України "Про науковий парк "Київська політехніка”"[6]. З метою інтенсифікації процесів розроблення, впровадження, виробництва інноваційних продуктів та інноваційної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках було прийнято Закон України "Про наукові парки"[7].

Провідною ідеєю заснування наукових парків є створення сприятливих умов для практичної реалізації розробок інституту та їх комерціалізації, а також підвищення зацікавленості до них з боку суб'єктів господарювання і стимулювання таким чином попиту на них. Засновниками наукових парків можуть виступати як вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, так і наукова установа та інші юридичні особи, що уклали засновницький договір про створення наукового парку. Науковий парк має права юридичної особи та створюється з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи шляхом об'єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку. Певний вищий навчальний заклад та/або певна наукова установа можуть бути засновниками одного наукового парку. Вищим органом управління наукового парку є загальні збори засновників, які формують його виконавчий орган.

Прийняте засновниками рішення про створення наукового парку підлягає погодженню із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері науки та інновацій, в порядку, визначеному КМ України. Одночасно зазначеним центральним органом виконавчої влади затверджується перелік пріоритетних напрямів діяльності наукового парку. У разі, якщо засновниками наукового парку є суб'єкти господарювання державної або комунальної власності, що здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління, рішення про участь таких засновників у заснуванні наукового парку приймається за погодженням з відповідними органами, в управлінні яких перебуває державна або комунальна власність, закріплена за такими суб'єктами господарювання (ст. 7).

Згідно із ст. 14 Закону України "Про наукові парки" проекти наукового парку розробляються на конкурсних засадах у рамках пріоритетних напрямів його діяльності і подаються до виконавчого органу управління наукового парку юридичними та/або фізичними особами відповідно до умов конкурсу пропозицій щодо реалізації пріоритетних напрямів діяльності. Результати конкурсу є підставою для прийняття виконавчим органом управління наукового парку рішення про виконання проекту наукового парку певним суб'єктом та укладення договору про партнерство.

Виконавчим органом управління наукового парку здійснюється реєстрація всіх проектів наукового парку, на реалізацію яких укладено договір про партнерство, а проекти наукового парку, реалізація яких потребує державної підтримки, підлягають державній реєстрації центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері наукової та науково-технічної діяльності. Максимальний строк реалізації проекту наукового парку не може перевищувати семи років з дня його державної реєстрації.

За результатами виконання проектів наукового парку його партнери подають до виконавчого органу управління наукового парку звіти відповідно до умов договору про партнерство. Згідно з ч. 4 ст. 16 Закону України "Про наукові парки" у разі недотримання партнером наукового парку вимог проекту наукового парку, показників та строків його реалізації виконавчий орган управління наукового парку може прийняти рішення про припинення виконання проекту наукового парку в повному обсязі або частково внаслідок односторонньої відмови від виконання умов договору про партнерство, що вважатиметься відповідно розірваним або зміненим. Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері наукової та науково-технічної діяльності, за обгрунтованим поданням виконавчого органу наукового парку у встановленому законодавством порядку скасовує державну реєстрацію проекту наукового парку або вносить відповідні зміни до державного реєстру проектів наукового парку.

З метою активізації створення та діяльності наукових парків державою використовується низка засобів державного регулювання, зокрема, державне замовлення, надання державної фінансової підтримки, встановлення пільгових умов щодо сплати ввізного мита. Законом України "Про наукові парки" у ст. 18 закріплено право наукових парків на пріоритетний розгляд звернення щодо державного замовлення на поставку продукції, виконання робіт і надання послуг для забезпечення пріоритетних державних потреб. Згідно зі ст. 19 Закону України "Про наукові парки" запроваджується режим звільнення від сплати ввізного мита для ввезення наукового, лабораторного і дослідницького обладнання, а також комплектуючих та матеріалів, що не виробляються в Україні.

Засновники та партнери наукових парків, у господарському віданні чи управлінні яких знаходиться державне майно, можуть надавати його в оренду для виконання проектів наукових парків. Кошти, що отримані від оренди такого державного майна, спрямовуються орендодавцю на реалізацію проектів наукового парку.

З іншого боку, державою встановлено низку обмежень щодо діяльності наукового парку, а саме: не допускається здійснення торговельно-посередницької діяльності, надання послуг побутового призначення, виробництво і переробка підакцизних товарів та інших, що не відповідають меті наукового парку (ст. 6). Майнові права на технології та об'єкти права інтелектуальної власності, створені під час виконання проектів наукового парку, є власністю наукового парку та/або його партнерів. Але майнові права наукового парку на використання і розпорядження технологіями та об'єктами права інтелектуальної власності, створених із залученням державних коштів, можуть бути обмежені центральним органом виконавчої влади, у сфері управління якого перебуває вищий навчальний заклад або наукова установа, у випадках, визначених у ч. 4 ст. 17 Закону. У такому разі науковий парк та/або його партнери мають право використовувати технологію та/або об'єкт права інтелектуальної власності, створений із залученням державних коштів, лише для власних потреб, якщо інше не визначено центральним органом виконавчої влади, у сфері управління якого перебуває вищий навчальний заклад або наукова установа.

Припинення діяльності наукового парку здійснюється виключно шляхом його ліквідації за рішенням засновників або на підставі рішення суду. Реорганізація наукового парку забороняється.

  • [1] Маренков Н. Л. Инноватика: учеб. пособие / Н. Л. Маренков. – Μ.: КомКнига, 2005. – С. 134.
  • [2] Семиноженко В. Технологические парки Украины: первый опыт формирования инновационной економики / В. Семиноженко // Экономика Украины. – 2004. – № 1. – С. 17.
  • [3] Будкин В. Зоны высоких технологий: мировой опыт и реалии Украины / В. Будкин, З. Петренко, Тхи Хань Нгуен // Экономика Украины. – 2005. – №10. – С. 71.
  • [4] Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів: Розпорядження Президента України від 23.01.1996 р. за № 17/96-рп // Урядовий кур'єр. – 1996. – 01. – 25.01.96. – № 15-16.
  • [5] Про затвердження Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів: Постанова КМ України від 22.05.1996 р. за № 549 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 12. – Ст. 340.
  • [6] Про науковий парк "Київська політехніка": Закон України від 22.12.2006 р. за № 523-V // Офіційний вісник України. – 2007. – № 2. – Ст. 62.
  • [7] Про наукові парки: Закон України від 25.06.2009 р. за № 1563-VI // Офіційний вісник України. – 2009. – № 57. – Ст. 1978.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >