< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політика регулювання і стимулювання інвестицій

Цілі, принципи, форми державного регулювання інвестиційної діяльності

Державше регулювавши інвестиційної діяльності розглядається як система заходів, спрямованих на організацію економічного і правового простору, головною метою якого є формування системи пріоритетів і напрямів розвитку економіки, створення умов інвестиційної діяльності, забезпечення конкурентних переваг національної економіки. Вказані заходи покликані сприяти інвестиційній активності, формуванню сприятливого інвестиційного клімату, залученню не інфляційних джерел інвестування та створення єдиних стандартів ефективності інвестицій.

До цілей державного регулювання інвестиційної діяльності відносять:

■ досягнення максимального ефекту від вкладення коштів:

■ створення відповідних умов для розвитку пріоритетних галузей та регіонів:

■ створення відповідних умов для залучення іноземних інвестицій.

Принципами державного регулювання інвестиційної діяльності для країн з перехідною економікою і країн, що розвиваються, є:

■ послідовна децентралізація інвестиційного процесу, посилення регіоналізації економіки:

■ збільшення частки власних коштів суб'єктів господарювання у фінансуванні інвестиційних проектів:

■ перенесення центра ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування:

■ виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм та проектів, спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

■ пріоритетність переоснащенню, реконструкції і будівництва нових об'єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі:

■ контроль державних органів за цільовим використанням централізованих інвестицій і страхування інвестицій.

Форми державного регулювання інвестиційної діяльності визначаються в законах та інших нормативних актах, що регулюють інвестиційну діяльність, і є однією з найважливіших умов реалізації державної інвестиційної політики. До цих форм належать:

■ регулювання інвестицій в об'єкти, розташовані за межами країни;

■ експертиза інвестиційних проектів:

■ забезпечення захисту інвестицій:

■ регулювання фінансових інвестицій:

■ надання фінансової допомоги та здійснення відповідної фінансової політики:

■ податкове регулювання інвестиційної діяльності:

■ регулювання сфер та об'єктів інвестування.

Серед методів регулювання міжнародної інвестиційної діяльності використовуються:

правові, що реалізуються через систему громадянського і процесуального права:

адміністративні, що юридично визначають суб'єкти, регламентують питання власності, питання вирішення суперечок у судовому порядку;

економічні, що реалізуються через систему дотацій, кредитів, фіскальної політики:

соціально-психологічні, які орієнтовані на формування ідеології, менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно-оформлених інститутів.

Будь-яка держава як інститут влади виконує активну роль у розробці і реалізації політики залучення прямих іноземних інвестицій з метою:

■ сприяння економічному зростанню країни;

■ забезпечення економічного суверенітету і/або одержання максимально можливих економічних переваг.

Перша мета вимагає встановлення більш високого рівня іноземної власності в статутному капіталі фірми і контролю в руках закордонних власників, наприклад, у тих галузях, де залучення капіталовкладень позитивно впливає на зростання продуктивності праці в приймаючій країні. Навпаки, друга мета вимагає більш високого рівня національної власності і збереження контролю над місцевими інвесторами.

При розробці національної політики регулювання ПІІ держава враховує як їхній позитивний, так і негативний вплив (табл. 10.7).

Державна політика приймаючої країни у відношенні іноземного капіталу містить у собі:

політику регулювання інвестицій з метою одержання максимуму прибутку на одиницю вкладеного капіталу:

політику стимулювання для залучення максимально можливого обсягу капіталу. Тут важливіше забезпечити потенційно найбільший приплив інвестицій, а не їхню ефективність.

Таблиця 10.7

Вплив ПІІ на економіку країни-одержувача

Позитивний вплив

Негативний вплив

1. Приклад сучасного прогресивного підприємства стимулюватиме інновації місцевих підприємців (позитивний демонстраційний ефект)

1. Невпевненість місцевих підприємців (негативний демонстраційний ефект)

2. Втрата ефективності внаслідок зростання попиту на фактори виробництва у зв'язку з діяльністю підприємства з іноземними інвестиціями

2. Позитивні зовнішні економічні ефекти діяльності підприємства з іноземними інвестиціями

3. Підприємство з іноземними інвестиціями може надавати пільги місцевим постачальникам, роблячи замовлення, які створюють ефект масштабу, а також надаючи технічну допомогу для дотримання власних технічних вимог

3. Структурне безробіття, зумовлене конкуренцією з підприємствами з іноземними інвестиціями

4. Підприємства з іноземними інвестиціями можуть перетягувати робітників або забирати ресурси від вітчизняного підприємства з такою самою продуктивністю

4. Конкуренція з боку підприємств з іноземними інвестиціями спонукає місцеві фірми бути більш ефективними

5. Догострокові загальноекономічні наслідки:

■ виникнення залежності;

■ від іноземних інвесторів;

■ репатріація прибутків;

■ погіршення екологічної ситуації;

■ посилення недосконалої конкуренції;

■ конфлікт інтересів країни-одержувача та іноземних інвесторів;

■ дискримінація національного сектора;

■ створення закритих систем у національній економіці;

■ сприяння пререміщенню ресурсів

■ за кордон;

■ поглиблення соціального розшарування суспільства

5. Програми навчання для підвищення кваліфікації своїх працівників дають користь іншим фірмам, коли працівники переходять до них на роботу

6. Сплата податків на свій чистий дохід урядові країни-одержувача

Як правило, держава як інститут влади паралельно проводить політику в обох напрямках – і політику регулювання, і політику стимулювання іноземних капіталів. Але акцент робиться на один із цих напрямків залежно від рівня економічного розвитку країни і лобіювання уряду інтересами відповідних груп населення.

Розрізняють кілька інвестиційних режимів, що застосовуються у державній і міждержавній практиці регулювання капіталопотоків:

■ режим найбільшого сприяння;

■ національний режим;

■ справедливий і рівноправний режим;

■ режим транспарентності.

Основою інвестиційних договорів є стандартний режим найбільшого сприяння (РНС). Його суть у наступному; приймаюча країна відноситься до інвесторів однієї країни не менш сприятливо, ніж до інвесторів будь-якої іншої держави. РНС гарантує інвесторам захист від будь-яких форм дискримінації з боку приймаючої країни й у такий спосіб є вирішальним при створенні рівних конкурентних можливостей між інвесторами різних держав.

РНС дозволяє приймаючій країні маневрувати щодо змісту майбутніх інвестиційних договорів, оскільки може створити ситуацію більшої свободи в тому плані, що дозволяє приймаючій країні розширювати на однобічній основі додаткові права, які будуть надані третім країнам у майбутніх угодах. Глобалізація інвестиційної діяльності ускладнює визначення національної приналежності корпорацій і відповідної законодавчої основи для розмежування сфер між компаніями. Це створює труднощі визначення національності, тоді як національні компанії одержують переваги від дії РНС.

Національний режим – найважливіший режим, тому що визначає відношення приймаючої країни до діяльності закордонних інвесторів. У той же час, це самий складний стандартний режим у плані досягнення, оскільки стосується чуттєвих економічних і політичних питань. Фактично жодна країна до цього не надавала національний режим без обмежень, особливо якщо питання стосувалося функціонування інвестицій.

Це режим, при якому приймаюча країна надає закордонним інвесторам принаймні такий же сприятливий режим, як і для національних підприємців. Отже, національний режим прагне забезпечити конкурентну рівність між національними і закордонними інвесторами. Це ускладнює фактичні ситуації, при яких застосовується національний режим і той стандарт, за яким порівнюється відношення до національних і закордонних інвесторів.

В останні роки поширилася концепція надання справедливого і рівноправного режиму в інвестиційних угодах між країнами. Цей режим пропонує критерій, за допомогою якого можна оцінити взаємини між закордонним інвестором і урядом приймаючої країни. Такий режим служить сигналом з боку останнього, оскільки означає, що бажання держав приймати закордонний капітал на умовах, які враховують інтереси інвестора, повинні бути справедливими і рівними. Це є наслідком ситуації, коли багато країн-імпортерів капіталу мають безліч угод, що включають цей режим, а прагнення застосувати його може підняти питання про загальне відношення приймаючої держави до закордонних інвесторів.

Принцип транспарентності, що поширився у світовій практиці порівняно нещодавно, вимагає своєчасного повідомлення інвесторів про зміни в інвестиційних режимах приймаючих країн, у тому числі через публікацію і/або інший спосіб доведення інформації про інвестиційні режими, про чинне законодавство і внесення в нього змін чи доповнень тощо. Крім того, цей принцип передбачає проведення брифінгів про поточну інвестиційну політику, про можливі в майбутньому кроки уряду в цьому напрямку, пояснення специфіки адміністративних процедур і практики реєстрації, ліцензування тощо.

Засоби державного регулювання припливу іноземних інвестицій умовно поділяють на дві групи:

■ прямі (формальні) засоби;

■ приховані (неформальні) засоби.

До прямих (формальних) відносяться засоби, що регулюють приплив закордонних інвестицій на основі законодавчих норм і правил. Вони мають очевидний характер і впливають на приплив інвестицій. До них відносять:

■ порядок реєстрації і діяльності компаній із закордонними інвестиціями;

■ законодавчі та інші обмеження на частку закордонної власності і контроль в окремих галузях;

■ вимоги, пов'язані з торговими аспектами інвестицій, – установлення мінімального обсягу експорту, вимога максимального рівня цін на збут продукції на внутрішньому ринку тощо;

■ вимоги у відношенні умов виробничої діяльності компаній – частка місцевого компоненту у вартості готової продукції, мінімальні обсяги внутрішньофірмових досліджень та використання місцевої робочої сили.

Приховані (неформально державні обмеження на приплив закордонних інвестицій (друга група) являють собою бар'єри, зв'язані зі специфікою адміністративних процедур, твердою інституціонального структурою приймаючих країн, з діяльністю політичних і соціально- культурних організацій. Тобто вони безпосередньо не обмежують приплив інвестицій і не застосовуються з дискримінаційних розумінь проти закордонних інвесторів. Але їх не можна ігнорувати. Більше того, у даний час вони користуються пріоритетом з урахуванням значного впливу на діяльність іноземних компаній.

Інвестиційна політика здійснюється в межах національної зовнішньоекономічної стратегії. її специфіка залежить як від змісту і цілей переважного напрямку зовнішньоторговельної політики – імпортної чи експортної політики, так і від співвідношення між тенденціями зовнішньоторговельної політики – між протекціонізмом і лібералізацією. Тому зміст зовнішньоторговельної політики відбивається на:

■ пакеті державних обмежень щодо ПІІ (частка закордонної власності, вільний доступ на ринок приймаючої країни, вимога експорту частини виробленої продукції, встановлення квоти використання місцевої робочої сили й ін.);

■ на формах стимулювання експорту продукції, виробленої на підприємствах з іноземним капіталом, і одержання переваг для національних факторів виробництва.

Так, у рамках політики імпортозаміщення основний акцент робиться на захист нових чи слаборозвинених галузей промисловості. ΊΉΚ сприяють реалізації цієї політики на основі надання місцевим фірмам нової технології, ноу-хау, управлінського досвіду. Одночасно в зовнішньоторговельній сфері держава застосовує високі митні бар'єри, здійснює твердий контроль і вводить обмеження на допуск ПІІ.

Інвестиційний режим у межах політики стимулювання експорту має іншу мету і засоби регулювання. ПІІ розглядаються як джерело стимулювання експорту з використанням місцевої робочої сили і, можливо, природних ресурсів. Така зовнішньоекономічна політика проводиться країнами, які володіють надлишком трудових ресурсів, а ПІІ переважно вкладаються у трудомісткі галузі. Щодо інвестиційних проектів з іноземним капіталом, націлених на стимулювання експорту, застосовується система державного ліцензування. Держава може пропонувати податкові стимули для фірм, що розширюють експорт (що не потрібно для компаній із закордонною участю, орієнтованим на внутрішній ринок), у тому числі податкові канікули, субсидовані ставки орендної плати за землю, нежилі приміщення, субсидування заробітної плати і підготовки кадрів, безмитний імпорт машин, устаткування, сировини, необхідних для налагодження експортного виробництва.

Країни, що відрізняються більш твердим регулюванням іноземних капіталопотоків, створюють експортно-виробничі зони (ЕВЗ) або зони вільної торгівлі, що пропонують найбільш пільговий режим для компаній, у тому числі знижені податкові ставки, безмитне ввезення устаткування і сировини. Але одночасно вимагають експорту всієї виробленої продукції. У цілому, далеко не всі приймаючі країни висувають вимоги про місцевий компонент у відношенні компаній, що функціонують у ЕВЗ, щоб зберегти їхню привабливість для закордонних інвесторів. ЕВЗ є виключенням із загальноекономічного режиму, який діє в приймаючій країні. їхній сукупний внесок в економічний розвиток приймаючої держави обмежений.

Як показала міжнародна практика останніх трьох десятиліть, інвестиційний режим в умовах політики стимулювання експорту є більш успішним порівняно з імпортозаміщенням.

Головна мета політики стимулювання інвестицій – впливати на напрямок, величину й характер інвестиційних потоків. Основним напрямком стимулювання припливу ПII є надання різного роду пільг. В силу національного режиму закордонний і національний інвестори мають рівні права на одержання стимулів.

Виділяють три напрями реалізації політики стимулювання інвестицій:

■ підвищення іміджу приймаючої країни – реалізується на основі поширення рекламних матеріалів, що характеризують країну, її потенційні можливості по залученню ПІІ. Для цього використовуються засоби масової інформації, спеціальні видання, проводяться дискусії, спеціальні зустрічі й т. ін. з метою інформаційного висвітлення умов інвестування. Цей напрямок вимагає великих витрат і може здійснюватися головним чином на державному рівні:

■ надання державою комплексного пакета послуг можливим іноземним інвесторам з підтримки їхньої інвестиційної діяльності. Це консультаційні послуги, полегшення проходження різних бюрократичних етапів реєстрації і податкового контролю, одержання дозволів та ін. Звичайно, в основу такої політики ставляться національні інтереси приймаючої країни, а не інтереси іноземного інвестора:

■ надання закордонним і національним підприємцям фінансових, фіскальних та інших пільг. На фінансові пільги більш орієнтуються розвинені держави.

Розрізняють такі форми податкових пільг, що найбільш часто використовуються:

■ податкові канікули;

■ інвестиційні знижки:

■ податковий кредит:

■ прискорена амортизація;

■ інвестиційні субсидії;

■ пільги непрямого оподатковування (знижені ставки мита).

Найпопулярніші податкові пільги – податкові канікули відстрочка від сплати податку протягом декількох років, починаючи з дня одержання першого оголошеного прибутку. Як правило, вони надаються на термін від 2 до 10 років.

Інвестиційні знижки і податковий кредит порівняно з податковими канікулами мають переваги, оскільки є більш діючими інструментами для залучення капіталу в тій чи іншій бажаній формі. Доходи від їхнього застосування мають більш транспарентний характер, іх легше контролювати.

Найбільш проста й ефективна система податкового кредиту. Якщо сума податкового кредиту, наданого кваліфікованому підприємству, визначена, то вона перераховується на спеціальний податковий рахунок. Компанія, яка одержала таку пільгу, буде вважатися звичайним платником податків і, отже, підлягатиме всім діючим правилам оподатковування, включаючи визначення оподатковуваного прибутку і вимогу документувати податкові доходи. Єдина відмінність такої компанії в тому, що відповідальність за оподаткування доходів буде сплачуватися за рахунок кредитів, що повертаються з податкового рахунка, поки сальдо балансу доводиться до нуля.

Інвестиційні знижки у формі знижених податкових ставок застосовуються аналогічно практиці податкового кредиту і мають адекватний ефект.

Прискорена амортизація – операція, унаслідок якої частина прибутку потрапляє до витрат виробництва і звільняється від оподаткування. Найбільш пільгові норми амортизації діють для основних активів окремих секторів економіки – суден, житлового фонду, основних фондів малого і середнього підприємництва.

Інвестиційні субсидії це різновид інвестиційних знижок чи податкових кредитів, але надання їх є проблематичним, тому що становить ризик для бюджету в плані дохідних надходжень. Інвестиційні субсидії включають державні витрати, головним чином у формі зниження податкових ставок.

Стимулювання непрямих податків здійснюється у формі виключення з-під обкладання ПДВ сировини і капіталомістких товарів, а також уведення системи умовно безмитного ввозу. Пільги у відношенні непрямих податків застосовуються для стимулювання експорту і вважаються, з правової точки зору, найбільш прийнятними практикою.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >