Друга половина XIX – початок XX ст

Цей період займає виключне місце у становленні конфліктології як відносно самостійної теорії, що було зумовлено, по- перше, накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми конфлікту, по- друге, насиченістю найсильнішими соціальними потрясіннями – війнами, економічними кризами, соціальними революціями.

У цей період виникає також ряд нових наук і концепцій – марксистська філософія, основи якої закладені К. Марксом (1818 – 1883) і Ф. Енгельсом (1820 – 1895); соціологія, яка бере свій початок з праць Огюста Конта (1798 – 1857); психологія, у витоків якої стояв Вільгельм Вундт (1832 -1920).

Німецький соціолог Георг Зіммель (1858 – 1918) вважається першим, хто запровадив науковий термін "соціологія конфлікту" і описав закономірності соціальних конфліктів. Основні положення, які характеризують теорію Г. Зіммеля полягають у наступному:

– чим гостріший конфлікт, тим сильніша внутрішня згуртованість конфліктуючих груп;
– чим сильніша гострота конфлікту, тим більша вірогідність централізації конфліктних груп;
– чим частіші конфлікти і чим менша їх гострота, тим краще члени груп можуть позбавитися ворожості, підтримати інтеграцію системи;
– чим частіші конфлікти, тим більш вірогідно, що будуть створені норми, які регулюють конфлікт;
– чим триваліші конфлікти між групами, тим вірогідніше, що групи відрегулюють своє ставлення до влади.

Положення, запропоновані Г. Зіммелем, являють собою досить струнку теорію, яка пояснила явища соціального життя, показала те позитивне, що може дати конфлікт у соціальній сфері.

Австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856 – 1939) створив одну з перших концепцій людської конфліктності – "теорію психоаналізу", згідно якої поява і розвиток внутрішньоособистісних конфліктів визначається зіткненням усередині особистості несвідомих психічних сил, головними з яких є лібідо (сексуальний потяг) та бажання бути видатним. 3. Фрейд вказував на необхідність пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері несвідомого.

Наслідувач Фрейда швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875 – 1961) заснував школу аналітичної психології, висунувши положення про існування колективного несвідомого, та запропонував типологію характерів особистостей щодо їх поведінки в конфлікті.

Досить цікавою є проблема конфліктності у німецького вченого Макса Вебера (1864 – 1924), який вивчав конфлікти в системі політики, релігії та економічного життя. На його думку, суспільство – це арена боротьби статусних груп, кожна із яких має свої інтереси, амбіції та розуміння світу.

Конфлікти та девіантна поведінка як фактор конфліктності знайшли Грунтовні тлумачення в системі наукової концепції відомого французького вченого Еміля Дюркгейма (1858 – 1917). Відповідно до його теорії, у свідомості кожного індивіду існують немов би дві свідомості: "одна спільна зі всією групою, яка являє собою не нас самих, а суспільство, що живе та діє в нас; інша, навпаки, являє собою те, що у нас є особисте і відмінне, що робить із нас індивіда". В цій подвійній індивідуальній свідомості закладена основа внутрішньоособистістного конфлікту.

Фундаментальні поняття теорії Е. Дюркгейма – це нормальний і патологічний стани суспільних відносин. їхня сутність не зведена до моральних оцінок: нормальне не є добрим, а патологічне не збігається з поганим. Для кожного типу соціальних відносин є своя допустима норма патології чи відхилення. У ході своїх досліджень вчений розробляє оригінальні концепції – "аномії" і девіантної поведінки.

Аномія – поняття, що відображає негативне ставлення особистості до норм і моральних цінностей певної соціальної системи. Разом з тим аномія означає деструктивний стан суспільства, що характеризується втратою соціальних норм і зростанням кількості руйнівних вчинків, у тому числі в межах девіантної поведінки. Так, злочин, самогубство, психічні захворювання – все це небажані явища, але суспільство поки що не знайшло способів, як їх позбутися. Вони повторюються з деякою періодичністю і мають певну стійкість. Для кожного суспільства існують свої межі соціальної патології – злочинів, самогубств, і метод Дюркгейма полягає в тому, щоб відстежувати і аналізувати ці соціальні девіації у сукупності та зв'язку з об'єктивними і суб'єктивними чинниками.

Цікаве тлумачення сутності та природи конфліктів можна знайти в концепціях "соціальної згоди" та "людських відносин". Ці концепції найбільш повно були представлені американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902 – 1979) і Елтоном Мейо (1880 –1949).

Т. Парсонс у своїй роботі "Структура соціальної дії" (1937) трактував конфлікт як соціальну аномалію, свого роду соціальну хворобу, яку треба лікувати. Нормою, з його погляду, є саме безконфліктність, гармонія соціальної системи, зняття соціальної напруженості.

Засновник теорії "людських відносин" Е. Мейо також стверджував, що головна проблема сучасності – подолання небезпечної соціальної хвороби – конфліктності. На його думку, соціальне здоров'я – це "соціальна рівновага", "стан співробітництва". До цього і потрібно всіляко прагнути, використовуючи не тільки економічні, але і психологічні методи, зокрема, формування сприятливого психологічного клімату у виробничих колективах, почуття задоволеності працею, демократичного стилю керівництва і т.п. Ці ідеї знайшли значну підтримку в менеджерів-практиків. Однак згодом, приблизно з 50-х років минулого століття, надії, пов'язані з теорією соціального співробітництва, людських відносин, суспільної згоди стали слабшати, оскільки на їх основі повністю перебороти конфлікти як на виробництві, так і в суспільстві в цілому не вдалося. Тому прийшлось знову повернутися до конфліктної моделі суспільства, що і була представлена в найбільш розгорнутому виді в роботах Р. Дарендорфа і Л. Козера.