ГЕНЕТИЧНІ ОСНОВИ АНОМАЛІЙ ПОВЕДІНКИ

Основні поняття теми: злочинність, алкоголізм, гомосексуальність.

Поведінка людини, яка різко відрізняється від очікуваної та має певні відхилення, називається девіантною. Основною проблемою щодо розв'язання девіантної поведінки є вивчення патологічної спадковості та умов життя людини. Розуміння причин девіантності є досить важливим і для її профілактики.

Так, наприклад, за радянських часів алкоголізм не вважали хворобою, а боротьбу з цим явищем здійснювали тільки виключно соціальними методами, одним із яких було введення "сухого закону". Алкоголіків "виховували", накладаючи на них штрафи у відповідних розмірах, однак не лікували. Те саме стосувалося і людей нетрадиційної орієнтації, яких у суспільстві сприймали в основному як збоченців та соціально небезпечних осіб тощо.

Злочинність як генетична основа аномалій поведінки

Спроби аналізу цього складного соціального явища з психогенетичної точки зору неодноразово здійснювались вченими. Конкордантність монозиготних близнюків (71 %) за цією характеристикою є вищою порівняно з дизиготними близнюками (34 %). Припускають, що дія навколишнього середовища впливає на дисперсію ознаки, проте вплив факторів довкілля при цьому знижується. Так, за даними К. Ліне, наслідування антисоціальної поведінки у підлітків становить 0,07 %, а вплив соціуму – 0,31 %, у дорослих – 0,43 % і 0,05 % відповідно.

Психогенетичний аналіз засвідчив, що в основі антисоціальної поведінки підлітків лежать генетичні причини. Негативне ставлення батьків і жорсткі методи виховання є реакцією на девіантну поведінку підлітків. Причиною злочинності може бути аномальний розвиток особистості, що пов'язано як зі спадковістю, так і з впливом факторів довкілля (травми, хвороби). Серед злочинців спостерігається значна кількість особин з психопатіями та різними патологіями. У 15 % з них виявляють патологічні зміни при проведенні електроенцефалографічних досліджень. Аналіз синдрому зайвої

У-хромосоми (XYY) і синдрому Клайнфельтера (ΧΧΥ) засвідчив, що серед злочинців і агресивних психопатів такі мутації спостерігаються в 7-10 разів частіше, ніж у цілому в популяції. Такі хворі відстають в розумовому розвитку, мають знижений коефіцієнт інтелекту, порушену соціальну адаптацію, низький рівень контролю між емоціями і проявом агресії. У деяких випадках точкові мутації призводять до агресивності та імпульсивності у сексуальній поведінці стосовно жінок. Цей синдром пов'язаний з геном, який кодує структуру ферменту моноамінооксидази.

Генетика алкоголізму. За останнє десятиріччя поширення алкоголізму в Україні набуло катастрофічних розмірів, що загрожує національній безпеці країни. Це призводить до найтяжчих психічних, особистісних і поведінкових розладів, адміністративних порушень і карних злочинів, венеричних захворювань та СНІДу. Вживання алкоголю під час вагітності спричиняє виникнення фізичних вад розвитку та розумової затримки майбутньої дитини. Кожного року понад 50 тисяч немовлят народжується з різними проявами уражень, що пов'язані з вживанням алкоголю їхніми батьками. За даними Інституту медицини, кожного року у світі народжується від 5 до 40 тисяч дітей з алкогольним синдромом плоду (поєднання фізичних та розумових вад розвитку), дія якого триває протягом всього подальшого життя.

Алкоголізм є одним із факторів ризику розвитку різних захворювань. Токсичний ефект алкоголю зумовлений ацетальдегідом, який впливає на зміни білкового, вуглеводного та жирового обмінів. Тому сьогодні алкоголізм розглядають як медико-соціальну проблему, що впливає на показники стану здоров'я, захворюваності та смертності.

При алкогольній залежності відбуваються специфічні зміни поведінки, виникнення соматичних, нервово-психічних захворювань та соціальних конфліктів. Крім того, спостерігаються патологічні зміни усіх внутрішніх органів і систем організму, зокрема уражаються центральна нервова система, печінка, нирки, серцево-судинна система. Алкоголь як наркотична отрута пошкоджує клітини головного мозку, знижує швидкість реакції, паралізує центри уваги та самоконтролю. Загальна опірність організму хворого на алкоголізм швидко знижується. Рівень захворюваності серед осіб, що вживають алкогольні напої, в 1,5 рази є вищим за рахунок захворювань кровообігу, органів травлення та травм. В Україні рівень алкогольних психозів складає близько 10,5 випадків на 100 тис. населення. Рівень смертності серед осіб, які систематично вживають алкогольні напої, є втричі вищим, ніж серед непитущих. Надмірне вживання спиртних напоїв скорочує середню тривалість життя на 20 років.

Рівень алкоголю в крові залежить від кількості випитого, здатності печінки окиснювати алкоголь, а також маси людини, її харчування. За даними ВООЗ, алкоголь у мінімальних та середніх кількостях вживають мешканці західного та центрального регіонів Європи. Це, насамперед, Італія, Франція, Іспанія, Португалія. Саме в цих країнах, де високо розвинуте виноградарство, сформувалася культура вживання натуральних вин, коньяків. У багатьох країнах відбувається "алкоголізація" – тенденція до зростання виробництва та вживання алкогольних напоїв.

Розрізняють три стадії вживання алкогольних напоїв: ознайомлення, експериментування та стабільна поведінка щодо алкоголю. Виділяють такі прояви споживання алкоголю: побутове пияцтво, ранній алкоголізм, базовий алкоголізм, хронічний алкоголізм.

Побутове пияцтво "симптоматичне" – людина починає вживати алкогольні напої заради зняття стресу або ж тому, що початкові стадії залежності залишаються непоміченими.

Рамній алкоголізм характерний здебільшого для підлітків. Вони вживають в основному слабкі алкогольні напої (пиво, вино, енергетичні напої).

Базовий алкоголізм – людина не може зупинитися, поки не досягне стадії отруєння, внаслідок чого виникає фізичне погіршення здоров'я і зменшується стійкість до алкоголю.

Хронічний алкоголізм – людина морально деградує, у неї часто виникають розлади мислення, страхи, фантазії, алкогольні психози. Стадія хронічного алкоголізму характерна для осіб, які систематично, в надмірній кількості вживають алкогольні напої протягом 5-20 років.

Зловживання бувають: без алкоголізму – регулярне вживання алкоголю вище доз "відносної безпеки", без сильного сп'яніння: початковий алкоголізм – регулярне вживання з втратою контролю і сильним сп'янінням; алкоголізм – вживання супроводжується абстинентним синдромом. Це найбільш характерна ознака, що свідчить про формування патологічної залежності особи від алкоголю.

Тверезість – нерегулярне вживання алкоголю (1 раз на місяць) у невеликих кількостях.

Помірне вживання – не частіше 3 разів на місяць за соціально- детермінованими звичаями, тобто на "свята" (пасивно залежні риси особистості й мінімальний зв'язок зі злочинністю (ризик захворювання високий, якщо є вплив соціуму)).

Доза "відносної безпеки" для чоловіків менше 14 стандартних доз алкоголю на тиждень, для жінок – менше 9 на тиждень. У випадках хронічного алкоголізму, запоїв, розвитку алкогольних психозів настає рання інвалідність і передчасна смерть.

Чинники, що впливають на виникнення алкоголізму в окремої особи, поділяють на біологічні (до 30 % випадків) – генеттно- детерміновані – передається схильність по чоловічій лінії, але якщо мати страждала на алкоголізм, то в підлітка формуватиметься залежність "з першої спроби"; психологічні – має значення тип нервової системи; схильність до психопатій, психозів; соціальні – найбільш впливові, хоча вирішальним моментом є комплексна дія чинників на особистість.

Розрізняють вікові розбіжності у структурі чинників, що сприяють вживанню алкоголю. 95 % усіх алкоголіків уперше долучаються до спиртних напоїв переважно у віці до 15-16 років, майже в 60 % випадків першу чарку підліткам наливають батьки. У 16-25 років підтримують вживання алкоголю звичаї, вплив оточуючого середовища, незадовільна організація відпочинку. Розвитку пияцтва сприяють вік та стать, а також пов'язані з ними певні психічні установки, а також вплив мікросередовища. У віці старше 26 років остаточно закріплюють вживання алкоголю і розвиток алкоголізму психологічна, психічна, а далі фізична залежність на фоні конфліктів у родині, на роботі, в суспільстві.

Алкоголізм є хворобою, яка виявляється в порушенні контролю над прийомом спиртних напоїв. Лікарями-генетиками було встановлено, що алкоголізм успадковується. Ця гіпотеза була доведена працями таких вчених, як Ж. Омел (1981), В. Полтавець (1985), Ж. Капріо (1987), В. Москаленко (1988, 1991), Е. Маршал (1990). Зокрема, Капріо та Хес встановили, що ризик захворювання на алкоголізм у МБ є у 2,5 рази вищим, ніж у ДБ.

Метаболізм алкоголю є однією з біологічних причин, яка впливає на схильність до алкоголізму. Перша реакція – перетворення алкоголю в альдегід – контролюється ферментом алкогольдегідрогеназою (ADN), друга – перетворення альдегіду в оцтову кислоту – ферментом альдегіддегідрогеназою (ALDH). За активністю обох ферментів був виявлений поліморфізм, пов'язаний з етнічними відмінностями. У печінці людини фермент ADH2 існує в трьох варіантах – ADH1, ADH2, ADH3, які кодують відповідно субодиниці β1, β2, β3. У локусі ADH3 є два алельні стани – ADH3-1 та ADH2, які кодують субодиниці g1 та gr В азіатських популяціях найчастіше спостерігаються алелі ADH3-1 і ADH2, їхні продукти метаболізму – ферменти β2, β2, g1 та g1 у 40 разів та 2 рази відповідно більш активні, ніж форми β1β11 та g2gr У печінці також виділяють два ферменти – ALDH-цитозольний ALDH1 та мітохондріальний ALDH2. Мітоходріальна форма більш активна при метаболізмі оцтового альдегіду, ніж цитозольна. Понад 50 % представників монголоїдної раси мають форму ALDH2 у неактивному стані. Відомо, що частоти алелей ADH2-2, ALDH3-1 та ALDH2-2 значно понижені у алкоголіків порівняно з представниками азіатських популяцій в цілому. Альдегіди є токсичними речовинами, а їх накопичення в крові призводить до інтоксикацій організму. Вважають, що низька схильність щодо потреб алкоголю пов'язана з накопиченням альдегіду внаслідок високої активності ферментів β2 ADH та g1 ADH і малої активності ферменту ALDH2-2. Нещодавно науковою спільнотою молекулярних генетиків США було встановлено, що в метаболізмі алкоголю бере участь один із підвидів ферментів родини цитохромів P4502E1(CYP2E1) – фермент моноамінооксидаза, який каталізує окислення моноамінових нейромедіаторів, таких як катехоламіни, індоламіни та інші біогенні аміни та, можливо, відіграє важливу роль у регуляції поведінки та настрою. Крім того, у алкоголіків залишається пониженою активність ферменту аденілатциклази в лімфоцитах та тромбоцитах навіть після лікування, саме це дає підстави вважати цю властивість фактором ризику алкоголізму. Також у алкоголіків частота алеля А, гена DRD2, що кодує рецептор дофаміну D2, є високою порівняно з неалкоголіками. У 2005 р. вченими виявлено ген схильності до антисоціального алкоголізму HTR1B, який суттєво знижує рівень серотоніну та збільшує ризик щодо імпульсивної агресії.

У свою чергу, В. Полтавець зазначав, що незалежно від наявності алкоголізму у вихователів, частота захворювання прийомних дітей, біологічні батьки яких були хворі на алкоголізм, залишається постійною і складає близько 14 %. У разі, коли алкоголіком був один із біологічних батьків, частота прояву захворювання серед прийомних дітей складала 18-25 % для хлопчиків і 2-10 % – для дівчаток.

Оцінка захворюваності в популяції щодо алкоголізму у чоловіків становить 3-5 %, а в жінок 0,1-1 % відповідно.

Вченими (В. Полтавець (1985), П. Пронько (1986), Т. Сорокіна (1987), О. Лисковський (1988), І. Ходор, В. Лапіна (1990)) було виявлено існування кількох типів алкоголізму, а саме: помірне вживання – пасивно залежні риси особистості й мінімальний зв'язок зі злочинністю (ризик захворювання високий, якщо є вплив соціуму); початок раннього вживання – насильство, злочинність (ризик захворювання не збільшується з дією соціуму).

Популяційні генетичні дослідження засвідчили, що алкоголізм розвивається в середньому у 3-4 % осіб. До того ж чоловіки хворіють у десять разів частіше за жінок. Спостерігаються також популяційні відмінності реакції на алкоголь. Так, мешканці Європи, особливо слов'яни, на відміну від монголоїдної раси, нерідко вживають алкоголь у дуже великій кількості, проте не завжди стають алкоголіками. Несприятливу фізіологічну реакцію монголоїдів на прийом невеликої кількості алкоголю пояснюють особливостями ферментативних систем у цих народів. Популяційні дослідження засвідчили, що приблизно 40-50 % мешканців Південного Китаю і Японії відрізняються різкою недостатністю ферменту ALDH, що бере участь в метаболізмі алкоголю. Серед представників інших народів монголоїдної раси дефіцит ALDH коливається в межах 5-57 %. Близько 40 % представників племен південноамериканських індійців характеризуються дефіцитом цього ферменту, тоді як в племенах сіу та навахо, що мешкають у Північній Америці, частота ALDH-недостатності складає 5 %. Серед популяцій європейців та африканців дефіциту ALDH практично не спостерігається. У різних європейських популяціях кількість людей з таким варіантом ферменту варіює від 5 до 20 %, а в Азії становить понад 90 %. Наявність такого гена і ферменту в гомозиготному стані у населення Східної Азії – близько 50 %, що є практично не сумісним з алкоголізмом. В Японії люди, гомозиготні за алелем ALDH22, вживають протягом місяця в 10 разів менше алкоголю, ніж люди, в генотипі яких цей алель відсутній. У разі наявної однієї копії цього алеля щомісячне вживання алкоголю знижується втричі.

Серед одружених жінок показник успадкування щодо вживання алкоголю є нижчим, ніж у неодружених; релігійне виховання також знижує ризик захворювання. Виникнення алкогольної залежності визначається активністю ферменту алкогольдегідрогенази, що бере участь у розщепленні алкоголю. Неприємні відчуття пов'язуюються з підвищенням оцтового альдегіду в крові. Існує алель (варіант гена) ALDH22, що кодує структуру алкогольдегідрогенази зі зниженою активністю. Цей фермент затримує перетворення оцтового альдегіду в оцтову кислоту, внаслідок чого у людей з таким варіантом алькогольдегідрогенази вживання алкоголю викликає неприємні відчуття.

У 2000-2005 pp. зросла кількість досліджень, присвячених проблемі генетики алкоголізму. Зокрема, І. Анохіна (2000) виявила біологічні показники – маркери, які відображають індивідуальну схильність до алкоголізму. До них належать: гуанілатциклазна активність у лімфоцитах і тромбоцитах; активність ферменту дофамінбетагідроксилази, який перетворює дофамін в норадреналін. У хворих з високим біологічним ризиком розвитку алкоголізму виявлено низьку активність щодо концентрації цього ферменту. У нащадків алкоголіків моноамінооксидазу виявляють в мітохондріях та плазмі крові. Висока концентрація моноаміиооксидаз свідчить про патологію емоційної сфери та є підтвердженням частоти появи алкоголізму, розладів особистості, афективних розладів, особливо депресій, у нащадків батьків-алкоголіків. Д. Москаленко, Т. Рожнова встановили, що у дорослих синів, які народилися від батьків-алкоголіків, ризик появи алкоголізму сягає 67 %. Проте, незважаючи на величезну кількість досліджень, здійснених вченими, лікарями різних країн світу, встановити роль генетичного фактору в розвитку алкоголізму у певній популяції хворих на алкогольну залежність досить складно.

Генетичні дослідження алкоголізму вивчались при використанні близнюкового, генеалогічного методу та методу прийомних дітей. У близнюкових дослідженнях спостерігається досить значне розмаїття результатів. Так, у дослідженнях М. Мак-Гі зі співавторами (М. McGue, et al., 1992) конкордантність зловживання алкоголем жінками у МБ і ДБ склала відповідно 0,34 і 0,31. Тобто відмінності були незначні. У чоловіків вони були суттєвими лише до 20-річного віку. Це дало авторам можливість стверджувати про наявність високої спадкової зумовленості тільки ранніх форм алкоголізму в чоловіків. Правомірність висновку засвідчується також тим, що у випадках, коли двоє монозиготних близнюків чоловічої статі ставали алкоголіками, одночасно спостерігався високий рівень цього захворювання серед їхніх родичів. Серед жінок такої закономірності не спостерігалось.

В іншій роботі (К. Кєндлер та співавт., 1994), виконаній на значній вибірці жіночих близнюкових пар, результати дещо відрізнялися. Конкордантність за найрізноманітнішими виявами алкоголізму в МБ було вдвічі вищою, ніж для ДБ. Значення спадковості для жіночого алкоголізму було на рівні 60 %. При цьому вплив загального середовища (загального виховання, навчання в одній і тій же школі, наявність одних і тих же знайомих тощо) був практично нульовим. У ході досліджень також з'ясувалося, що алкоголізм батьків не підвищував ризику фенотипового вияву алкоголізму в дівчат, а навіть дещо знижував. Проте значна кількість робіт (Л. Атраментова, І. Филипцова, 2004) засвідчує, що алкоголіками частіше бувають люди, у яких батько, мати або більш віддалені родичі страждали на алкоголізм. Так, якщо у особи алкоголіками є родичі першого ступеня, то ризик розвитку у пробанда бути алкоголіком зростає в 4 рази, а якщо родичі другого ступеня – вдвічі порівняно із середньо-популяційними даними.

Дослідження прийомних дітей у Данії і Швеції засвідчили, що алкоголізм має генетичну основу. Дослідження прийомних дітей російської популяції (В. Москаленко, В. Полтавець, 1991) показало значнішу кореляцію синів із біологічними батьками в розвитку алкоголізму (r = 0,136) порівняно з прийомними батьками (r = 0,125). Встановлено, що сімейний вплив не відіграє значної ролі у фенотиповому прояві алкоголізму.