Порушення слуху

Система, що забезпечує сприймання, передачу і переробку інформації про явища навколишнього середовища, є аналізатором. Учення про аналізатори було розроблене І.П. Павловим. Кожен орган чуття, згідно з його теорією, складається з трьох нерозривно зв'язаних відділів: 1) рецептора – периферичного сприймального апарату, який реагує на подразнення і перетворює його в нервовий процес збудження; 2) провідника збудження – доцентрового нервового волокна, яке передає збудження в головний мозок; 3) нервового центру – ділянки кори головного мозку, в якій відбувається тонкий аналіз збудження і виникають відчуття.

При порушенні слуху людина не може повноцінно сприймати навколишній світ (радіо, телебачення, спілкування з людьми), що призводить до порушення мовно-логічного мислення. Таким чином, стійке порушення слуху як первинний дефект веде до цілої низки вторинних відхилень у розвитку, які гальмують як пізнавальну діяльність, так і розвиток особистості дитини у цілому.

Залежно від ступеня прояву дефекту діти поділяються на З групи: глухі, оглухлі та туговухі. Якщо у дитини двостороннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві, до того як сформувалось мовлення, то таких дітей називають глухими.

Пізнооглухлі, або оглухлі діти – діти, що втратили слух на пізніших стадіях розвитку, коли мовлення у них уже сформувалось і тому збереглося тією чи іншою мірою.

Туговухі – це діти з частковою слуховою недостатністю з різним ступенем прояву, що є причиною порушення мовленнєвого розвитку. Зниження слуху позначають терміном гіпакузія, втрату слуху (глухота) – анакузія, або сурдитас. Однобічне ураження слухової зони кори півкуль головного мозку (скронева ділянка), провідних шляхів від ядер слухового нерва та зорового бугра не призводить до порушення слуху, тому що імпульси із ядер слухового нерва надходять в кору головного мозку із протилежного боку. У такому разі подразнення від обох вух надходить в одну з півкуль через неугакоджену сторону. Однобічне погіршення слуху виникає лише при ураженні середнього та внутрішнього вуха, слухового нерва та його ядер. При пошкодженні середнього вуха (барабанної перетинки, слухових кісточок) характерним є послаблення слуху на низькі тони та збереження кісткового проведення слуху. Під час дослідження кісткової провідності (здійснюється за допомогою звукового камертона, який встановлюється на рівні тім'яної частини голови досліджуваного) звук краще сприймається хворим вухом. При ураженні кортієвого органа (внутрішнє вухо), слухового нерва та його ядер знижується, головним чином, сприйняття високих тонів і втрачається провідність звука по кістках.

Причини стійких порушень слуху можуть бути вродженими і набутими. Вроджені відхилення спостерігаються у 25-30 % хворих і можуть бути викликані: генетичними (спадковими факторами), дією на плід під час вагітності матері (особливо в перші три місяці) хвороботворних мікроорганізмів, алкоголю та лікарських препаратів, зокрема стрептоміцину, канаміцину, мономіцину, хініну. У таких дітей є помітне заростання зовнішнього слухового проходу.

Ще однією причиною вроджених вад слуху є недоношеність. У таких дітей спостерігається недорозвиненість багатьох органів і систем, зміни у судинах, центральній нервовій системі та подальші зміни в аналізаторах, у тому числі й слуховому.

Серед набутих порушень слуху слід вважати перенесення гострих запалень середнього вуха, які можуть спостерігатися при ураженні внутрішнього вуха, слухового нерва та в деяких випадках ураження провідних шляхів слухового нерва в головному мозку, коркових слухових центрів, які спричиняють стійкі порушення слухової функції.

Причиною глухоти може бути отосклероз – патологічний процес у кістковій капсулі вушного лабіринту. Найчастіше уражає кістку в межах овального вікна середнього вуха. При розташуванні осередків отосклерозу у внутрішньому слуховому проході та їх подальшому поширенні хвороба уражує кортіїв орган у завитці та слуховий нерв. Є підстави розглядати отосклероз як наслідок порушення функцій залоз внутрішньої секреції, тривалого впливу шумів (ультразвуку).

Серед гострих інфекційних захворювань, які призводять до часткової втрати слуху в дитячому віці особливу роль відіграють менінгіт, кір, скарлатина, паротит, грип. Набуті вади слуху можуть бути викликані дією на слуховий аналізатор хімічних та лікарських речовин, які потрапляють в організм дитини, особливо хініну і стрептоміцину. Стійкі порушення слухової функції можуть бути спричинені різними травмами голови (як під час пологів, так і на більш пізніших стадіях розвитку). Клінічні спостереження свідчать про те, що на розвиток органа слуху плода впливають різні загальносоматичні захворювання матері (цукровий діабет, нефрит, авітаміноз, токсикоз тощо). Негативну дію на орган слуху дитини спричиняють алкоголь, нікотин, хімічні препарати (неоміцин, мономіцин, канаміцин та ін.).

До причин, що викликають набуті вади слуху, слід віднести такі: перенесені інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатина, дифтерит, токсоплазмоз та ін.); захворювання порожнини носа й носоглотки (що не стосуються безпосередньо вуха); запальні захворювання слухового проходу, барабанної порожнини слухової трубки (зовнішній отит, гострий середній отит, хронічний середній гнійний отит тощо); травми, здебільшого механічні, хоча трапляється й термічний вплив, а також негативна дія шуму; алергічні захворювання, які зумовлюють нейросенсорну туговухість; загальносоматичні захворювання, серед яких основна роль належить цукровому діабету, захворюванням нирок, крові та ін.; вплив екзогенних токсичних речовин, у тому числі медикаментів (антибіотиків, стрептоміцину) тощо.

Найчастіше причиною порушення слуху є запальні процеси слухового нерва – неврити. Неврит слухового нерва виникає як ускладнення різних інфекційних захворювань (тиф, грип, кір, скарлатина, цереброспінальний менінгіт, паротит, малярія тощо). На початку хвороби процес у слуховому нерві має запальний характер, згодом починають розвиватися дегенеративно-атрофічні зміни (розпад клітин і волокон), заміщення їх рубцевою тканиною. Неврит часто призводить до важких порушень слуху – глухоти або туговухості. Це захворювання характеризується прогресуючим зниженням слуху, інколи – до повної глухоти. Насамперед порушується сприйняття високих тонів.

Двостороннє вроджене послаблення слуху призводить до формування специфічних особливостей психіки і порушення мовлення у дитини. Тому на ранніх етапах розвитку може скластися враження про її розумову неповноцінність. Однак більшість глухих та туговухих дітей мають нормальні розумові здібності, хоча при органічних ураженнях нервової системи (після перенесення менінгітів, енцефалітів тощо) послаблення слуху або глухота можуть супроводжуватися різними формами інтелектуальної неповноцінності. У процесі пізнання світу такі діти максимально використовують збережені аналізатори – зір і тактильну чутливість. У них спостерігається наочно-образне мислення. Під час навчання дитина опановує тактильну та розумову мову. На цьому підгрунті у неї розвивається логічне, або абстрактне мислення.

Характерною особливістю глухих дітей є те, що вони не можуть сприймати мовлення інших людей. Це, у свою чергу, призводить до глухонімоти, а отже, й погіршення темпу психічного розвитку. У багатьох із таких дітей спостерігається порушення функцій вестибулярного апарата. Порушення мовлення, а пізніше повне його зникнення негативно позначається на зоровому сприйнятті й розвитку не тільки мовленнєво-логічного, але й образного мислення та інших пізнавальних процесів.

У пізнавальній діяльності глухих наочно-зорові форми пізнання переважають над словесно-логічними. Відповідно у розвитку словесно-мовної системи писемна мова набуває більшого значення, ніж усна. Розвивається міміко-жестикулярна мова, бажання говорити і зчитувати мову з губ інших. При роботі з розвитку усного мовлення значна увага приділяється корекції мовного дихання, оскільки воно має специфічні особливості у глухих; наявності пауз для вдиху перед кожним окремим словом, а також виправленню дефекту голосу.

Особливої уваги потребує і навчання глухих дітей правильно рухатися. Адже порівняно з тими, хто чують, вони мають певні труднощі. Зазвичай під час виконання будь-якої рухової дії діти, які нормально розвиваються, користуються інформацією, що надходить від усіх аналізаторів. Вилучення якогось одного з них призводить до уповільнення формування рухів у процесі навчання. Для того щоб правильно координувати дії, пов'язані з виконанням фізичних вправ, необхідна злагоджена діяльність усіх аналізаторів. За допомогою них дитина щомиті одержує інформацію про те, які рухи виконують її частини тіла. Так, глухі діти у процесі розучування рухів поступово уточнюють м'язові, зорові, тактильні уявлення, тобто ті, що виникають під час правильного виконання останніх. До того ж на різних етапах опанування рухів домінуюча роль належить якомусь одному з аналізаторів. Спочатку провідним є зоровий аналізатор, потім варто більше спиратися на м'язові відчуття, оскільки, наприклад в умовах змагань, зорове орієнтування уже не матиме такого значення, як на заняттях. Так основним аналізатором стає руховий. Це свідчить про те, що учень надійно володіє руховою навичкою в незнайомих умовах. Завдяки такому всебічному орієнтуванню в часі та просторі діти виконують вправу вільно й легко.

Слід зазначити, що в аномальних дітей переключення інформації про виконуваний рух зі збереженого аналізатора – слухового, зорового, тактильного, вестибулярного – на руховий підпорядковане певним закономірностям.