ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНТЕЛЕКТУ

Основні поняття теми: коефіцієнт інтелекту (IQ), спадковість, психологічний вік, періоди розвитку людини, задатки.

Психогенетика вивчає роль спадковості та факторів довкілля у формуванні психічних і психофізіологічних властивостей, а також розумових здібностей людини. Від своїх біологічних батьків ми отримуємо сукупність генів, які формують генотип, що виконує дві основні функції: подібність (всі люди належать до одного біологічного виду й мають деякі спільні видові особливості) та відмінність (за винятком монозиготних однояйцевих близнюків). Така різноманітність визначається спадковістю, оскільки генотип людини має унікальне, властиве тільки їй поєднання генів.

Психогенетичні дослідження Інтелекту

Проблема дослідження інтелекту є однією з найактуальніших у сучасній психології. Вивчення його різноманітних аспектів у свій час здійснювали такі вчені, як: Г. Айзенк, Р. Амтхауер, А. Біне, Дж. Брунер, Д. Векслер, Б. Величковський, Л. Виготський, Ф. Гальтон, Г. Гарднер, Дж. Гілфорд, Ю. Гільбух, В. Дружити, Р. Кеттелл, У. Найссер, Г. Олпорт, Ж. Піаже, С. Рубінштейн, Ч. Спірмен, Р. Стернберг, Л. Тэрстоун, Е. Торндайк, М. Холодна та ін.

Умовно всі роботи у галузі психології інтелекту поділяють на три групи:

• • психогенетика інтелекту;
• • загальна психологія інтелекту;
• • диференційна психологія інтелекту та психометрика.

Найбільш вагомі результати були одержані дослідниками у першій та третій галузях, тоді як загальна психологія інтелекту є недостатньо вивченою.

Існують різні підходи до вивчення інтелекту. Так, прихильники психофізіологічного підходу (Г. Айзенк, Дж. Болен, А. Голубев, Дж. Леві, О. Лурія, В. Небилиціна, Р. Сперрі, О. Тихомиров, А. Гендріксон, Е. Шейфер) спираються у свої дослідженнях на вивчення вроджених морфологічних та функціональних властивостей мозку (задатків), які Г. Айзенк називає "біологічним інтелектом".

Дослідник стверджує, що завдяки вивченню нейрофізіологічної детермінованості розумової діяльності було доведено існування інтелекту як психічної реальності. Зокрема, він зазначає, що основою індивідуальних інтелектуальних відмінностей є ментальна швидкість, тобто швидкість обробки інформації.

Проблемі походження та співвідношення різних чинників інтелекту (природних, власне спадкових, культурних (набутих у певному середовищі)), а також питанням його наслідування були присвячені праці С. Ванденберга, Ф. Гальтона, Дж. Лоеліна, Ч. Ніколсона, Р. Плоуміна, І. Равич-Щербо, Дж. Хорна та ін. Дослідження детермінованості інтелекту чинниками соціального середовища (Дж. Беррі, В. Вагнер, Л. Виготський, С. Ірвін, Е. Маккобі, Н. Модіано, С. Сесі та ін.) вказують на його здатність відображати вимоги певної культури, неоднакову придатність різних типів соціокультурного середовища для розвитку інтелекту, залежність рівня інтелекту дітей від фаху батьків, соціальної належності, доходів сім'ї, місця проживання тощо. Зокрема, А. Анастазі, стверджує, що неможливо і не розумно намагатися розмежовувати вплив спадковості й навколишнього середовища на інтелект, більш доцільним є вивчення їх сукупного впливу.

Прихильники психометричного підходу (Ф. Гальтон, В. Дружинін, Р. Кеттел, Р. Мейлі, Дж. Равен, Ч. Спірмен, В. Штерн та ін.) вважають інтелект природженою або спадковою властивістю, яка є незмінною і її можна виміряти.

Представники когнітивно-інформаційного підходу (Р. Аткінсон, Ф. Бартлет, Д. Бродбент, Дж. Брунер, Ю. Галантер, Дж. Міллер, У. Найссер, Дж. Сперлінг та ін.) розуміють інтелект як складну систему розшифровування та організації інформації, що дозволяє успішно приймати рішення та розв'язувати певні інтелектуальні задачі. Вони уподібнюють особливості роботи людського мозку до комп'ютерної програми ("комп'ютерна метафора"). У межах цього підходу здійснено вивчення стійких ментальних структур, а також елементарних інтелектуальних процесів, що забезпечують прийом, обробку та зберігання інформації. На думку дослідників, можливості інтелекту, подібно до комп'ютера, залежать, насамперед, від швидкості роботи з інформацією.

У свою чергу, М. Холодна визначає інтелект як форму організації ментального досвіду суб'єкта, систему психічних механізмів, які зумовлюють можливість побудови "всередині" індивідуума суб'єктивної картини того, що відбувається. Я к базові для інтелекту вона виділяє такі властивості: рівневі, комбінаторні, процесуальні та регуляторні. Концепція інтелекту М. Холодної, хоча й підкріплена вагомою теоретичною аргументацією, однак, як зазначає В. Дружинін, один із її критиків, є до певної міри "будинком без фундаменту". Річ у тому, що ментальний досвід не є тотожним інтелекту як такому. Рівень його організації визначається загальною здібністю до розумової діяльності, яка становить структуроутворювальний стрижень інтелекту.

З. Калмикова, Н. Менчинська та деякі інші дослідники розглядають інтелект як здібність до навчання, що забезпечує успішність тих, хто навчаються. Проте, як зауважують критики цієї концепції, інтелект є лише передумовою, когнітивною базою навчання. Реальну успішність останнього у сучасній школі та вищих навчальних закладах визначають такі риси особистості, як старанність, дисциплінованість, самоконтроль, адекватне сприйняття критики, довіра до авторитетів тощо.

Л. Терстоун, автор багатофакторної теорії інтелекту, розглядає інтелект як механізм регуляції психічної та поведінкової активності – умови контролю мотивації.

Сьогодні увагу дослідників (Р. Бар-Он, Д. Гоулман, В. Крючков, Дж. Майєр, Е. Носенко, П. Соловей та ін.) привертає феномен емоційного інтелекту (поняття "емоційний інтелект" було введене Г. Гарднером), який трактується як можливість усвідомлювати власні емоції, мотиви та поведінку, керувати ними, а також розуміти інших людей, уміти управляти їхніми емоціями. Концепція емоційного інтелекту досить вдало доповнює теорію емоційної регуляції інтелектуальної діяльності. Разом вони демонструють механізми емоційно-інтелектуальної взаємодії, які виражені у відомому положенні про "єдність інтелекту та афекту".

Важливою ознакою сучасних досліджень інтелекту є підкреслена увага до його практичних аспектів. Доведено, що практичний інтелект базується переважно на інтуїції, а не на логіці, не залежить від результатів навчання в школі або ВНЗ й може бути більш ефективним для досягнення життєвого успіху, ніж "академічний".

Слід зазначити, що поява інших підходів, з одного боку, виявляє нові аспекти інтелекту, а з другого, сприяє термінологічному розмиванню цього поняття. Важливу проблему становить також добір концептуального визначення самого терміна "інтелект", яке може стати вихідним для емпіричного дослідження. На складності цього питання, у свою чергу, наголошує Д. Векслер. Він зауважує, що інтелект – це "сутність, яку не можна пізнати" і "якій не можна дати визначення". У цьому контексті, на наш погляд, найбільш продуктивним є трактування інтелекту, запропоноване В. Дружиніним: інтелект – це властивість, яка пов'язана з успішністю адаптації людини до нових умов існування, яку можна визначити за допомогою процедури вимірювання. При цьому найбільш ефективними вимірювальними інструментами В. Дружинін вважає стандартизовані тести інтелекту. Саме ним створено структурні моделі інтелектуальних здібностей, які можна діагностувати за допомогою тестів інтелекту з подальшою обробкою отриманих даних методами кореляційного та факторного аналізів (факторні моделі інтелекту). Усі вони містять три обов'язкові фактори, серед них: вербальний, математичний та просторовий, які у сукупності репрезентують предметний інтелект. Останній забезпечує розв'язання задач взаємодії суб'єкта з предметами матеріальної та духовної культури, об'єктами природи тощо. У зазначених моделях враховують фактор соціального (поведіикового) інтелекту. Зокрема, Дж. Гілфорд визначає його як здібності, що забезпечують успішність щодо оцінки прогнозування і розуміння поведінки людей.

Р. Стернберг, автор триархічної моделі інтелекту, вважає, що ієрархія трьох взаємозв'язаних складових має бути описана власною "субтеорією". Його субтеорія компонентів пояснює процеси управління інтелектуальною діяльністю, перетворення інформації, формування реакцій, засвоєння та, відповідно, використання знань. Субтеорія досвіду виявляє можливості інтелекту в розв'язанні нових та стереотипних завдань. Субтеорія контексту трактує співвідношення інтелекту та соціокультурних чинників. Р. Стернберг розглядав інтелект як здатність засвоювати та оцінювати новий клас ідей, враховуючи нові концептуальні системи. Автор триархічної моделі виділив три форми інтелекту: аналітичний, креативний та практичний.

Ще однією теорією інтелекту, яка пропонує новий підхід до розуміння цього феномену є теорія множинності форм інтелекту Г. Гарднера, основні положення якої було викладено в книзі “Frames of Mind”. На думку вченого, представники західної культури визначають поняття інтелекту занадто вузько – за показником IQ-теста, який побудований на завданнях, що оцінюють тільки лінгвістичні та логіко-математичні здібності, у той час як існує щонайменше вісім базових форм виявлення інтелекту. Г. Гарднер також зазначав, що валідність загальновизнаних тестів інтелекту є досить сумнівною ще й тому, що при їх виконанні людину "виривають" зі звичного оточення і просять зробити ізольовані завдання, які раніше нею ніколи не виконувалися і навряд чи колись виконуватимуться. Натомість вчений наголошує на тому, що інтелект має більше спільного зі здатністю розв'язувати певні завдання.

Відомо, що тривалі дослідження Гарднера були пов'язані з обдарованими людьми, віртуозами, експертами в різних галузях, з людьми, які страждають на психічні відхилення, а також з "нормальними" дітьми та дорослими. Вчений згрупував здібності індивідуумів у вісім загальних категорій інтелекту: вербально-лінгвістичний, логіко-математичний, візуально-просторовий, тілесно-кінестетичний, музично-ритмічний, внутрішньоособистісний, міжособистісний та природничий, а також запропонував вісім критеріїв, яким повинна відповідати кожна з них.

Так, згідно з його теорією, будь-яка людина має здібності у всіх восьми формах інтелекту. Звичайно, що у кожній з них вони співвідносяться між собою унікальним чином. Так, у декого ці здібності функціонують на високому рівні, а в тих, хто, наприклад, має відхилення у розвитку, вони представлені рудиментарними проявами порівняно з іншими формами інтелекту. Більшість людей перебуває між цими двома полюсами, маючи одну з форм інтелекту, яка є добре розвиненою, середньорозвиненою та менш розвиненою порівняно з іншими. При цьому Г. Гарднер стверджує, що кожен інтелект можна розвивати до достатньо високого рівня за умови відповідного заохочення, збагачення та інструктування. Дослідник зазначає, що усі форми інтелекту взаємозв'язані й функціонують разом, створюючи так званий інтелектуальний профіль людини. У реальному житті вони не існують окремо одна від одної. У теорії множинності форм інтелекту наголошується на наявності великої різноманітності способів, якими може виражатися обдарованість людини як у межах однієї форми інтелекту, так і між ними. Найкращий спосіб вимірювання прояву власних форм інтелекту відбувається через реалістичну оцінку виконання певних видів завдань, діяльності, а також досвіду, пов'язаного з кожною з них.

Однак слід зазначити, що концепція Гарднера по-різному сприймається деякими дослідниками. Так, А. Скар зауважує, що включення до інтелекту, наприклад, рухових або музичних здібностей не "просуває розуміння інтелекту, особистості або сфери спеціальних здібностей". Р. Херрнстайн і Г. Мюррей стверджують, що це "нівелює відмінності між інтелектом та іншими людськими характеристиками".

Ідеї Гарднера розкривають нові перспективи у вивченні інтелектуальної сфери особистості. Вони тлумачать деякі факти, які важко пояснити за допомогою інших концепцій інтелекту. Це, насамперед, надвисокий рівень спеціальних нахилів до певного виду діяльності (музичних, лінгвістичних) на тлі низького розвитку інших, а також дуже високі показники деяких розумових здібностей у людей з гранично низьким загальним інтелектом. Г. Гарднер також увів у вжиток поняття "емоційний інтелект".

Останнім часом у психогенетичних дослідженнях широкого поширення набуло вивчення коефіцієнта інтелекту IQ. Поняття фактора загального, або генерального (g), інтелекту було введено Ч. Спірменом. Він виявив значну кореляцію успішності вирішення різних тестів, що оцінюють інтелектуальні здібності. Фактор загального інтелекту відображає основну якість, необхідну для виконання завдань.

У свою чергу, А. Дженсен припускає, що фактор g інтелекту відображає швидкість і ефективність нейронної обробки інформації. Р. Пломін, вказує на те, що саме цей фактор відображає природжені здібності, поєднані з генетично зумовленими задатками. Тобто, існує набір генів, які визначають властивості фактора загального інтелекту. Відомо, що генетично зумовлені задатки стосуються саме швидкості та ефективності роботи нейронних ансамблів. Таким чином дослідники були одностайні у своєму висновку щодо важливої ролі генетичного фактора у визначенні загального інтелекту. Так, оцінка коефіцієнта успадкування для g фактора варіює від 40 до 80 %, тобто можна стверджувати, що половина мінливості фактора генерального інтелекту пов'язана з генотиповою мінливістю. З віком ця величина зростає до 60 %.

Дж. Гілфорд та Л. Терстоун стверджують, що існує спектр вузьких здібностей, які не корелюють між собою. Коефіцієнт інтелекту являє собою суму окремих здібностей. Сьогодні їх налічують близько 120.

Сучасна концепція інтелектуальних здібностей визнає наявність g фактора, що засвідчується значною кореляцією у вирішенні тестів, які дозволяють оцінити різні ментальні здібності. Вважається, що фактор загального інтелекту зумовлює близько 50 % мінливості в популяціях за здібностями щодо вирішення широкого набору тестів. Прояв мінливості належить до групових факторів інтелекту (а саме, фактор пам'яті, просторових здібностей; швидкості обробки інформації; вербальний інтелект). Здібності, які виявлять у різних групах досліджуваних, мають менший взаємозв'язок. Так, у хворих із синдромом Шершевського–Тернера вербальні здібності не порушуються (нормальний хід розвитку), тоді як просторові знижуються. При синдромі Клайнфельтера зниження коефіцієнта інтелекту зумовлене порушенням вербальних здібностей, при цьому просторові залишаються в нормі. Ці зміни не пов'язані з фактором загального інтелекту або з деякими груповими, вони визначаються в основному ментальними здібностями. З віком коефіцієнт інтелекту майже не змінюється, хоча деякі здібності можуть підвищуватися (словникові, певні навички), а інші поступово знижуватися (абстрактне мислення, пам'ять, швидкість обробки інформації).

Відомо, що існує позитивна кореляція (до 0,5) між коефіцієнтом інтелекту й успіхами в навчанні, професійній кар'єрі, вихованні дітей. Між різними популяціями людей можуть спостерігатися певні генетичні відмінності, у тому числі й у поведінці. Наприклад, різниця коефіцієнтів інтелекту між білим і чорним населенням США. У американських індійців щодо білошкірого населення такої відмінності в IQ виявлено не було, а у метисів вона є значно помітнішою порівняно з білою расою людей. Різниця в IQ залишається і під час виховання чорношкірих дітей у білошкірих сім'ях прийомних батьків.