< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Основні положення теорії культурно-історичних типів М. Данилевського

Центральне місце у книзі "Росія та Європа" посідає теорія культурно-історичних типів. Під останніми М. Данилевський розумів локалізовані у просторі та часі великі соціальні спільноти, які подібно біологічним організмам проходять певні стадії розвитку. Методологічною основою його дослідження виступала органічна теорія, згідно з якою природа та суспільство розглядалися як взаємопов'язані частини єдиного світу. Культурно-історичні типи позиціювалися М. Данилевським як об'єкти історії, носії суспільного життя, головні дійові історичні особи. При цьому мета суспільного прогресу полягала у реалізації кожним культурно-історичним типом своєї цивілізаційної самобутності та своєрідності, а світова історія поставала як процес поступової зміни культурно-історичних типів.

Змістовну частину праці М. Данилевського складав порівняльний аналіз західноєвропейського культурно-історичного типу, що переживав кризовий стан, та нового, не схожого на нього слов'янського культурно-історичного типу. На підставі цього аналізу автор книги "Росія та Європа" дійшов висновку, по-перше, що цінності західної культури, як і будь-якої іншої, не є універсальними, по-друге, Європа – ворожа Росії.

Критерії ідентичності культурно-історичних типів, їх вік та періоди розвитку

Теорія культурно-історичних типів М. Данилевського має безпосереднє відношення до питання про періодизаціїо історії, її поділу на давню, середньовічну та нову. З точки зору цього автора оцінка історичних явищ виключно за ступенем їх розвитку є недостатньою для розуміння сенсу історії. З одного боку, не тільки Західна Європа, але й Рим та Греція, Індія та Єгипет мали свою власну давню, середньовічну та нову історію. Як усе органічне, вони мали свої фази розвитку, а саме: зародження, найвищого розвитку, занепаду та зникнення [40, с. 62, 70]. Крім того, форми історичного життя не тільки змінюються у часі, а також різняться за культурно-історичними типами. Інакше кажучи, необхідно розрізняти ступень розвитку від типу розвитку. Більш того, на думку М. Данилевського, періодизація історії можлива лише в межах одного й того ж культурно-історичного типу. Щодо прогресу, то він полягає не в тому, щоб усі народи йшли в одному напряму, а в тому, щоб усе поле історичної діяльності людства пройти в різних напрямках [40, с. 73]. Отже, зміст історії не вичерпується її періодизацією, а визнання лише європейської цивілізації веде до її ототожнення з загальнолюдською. Щодо останньої, то вона, на наці погляд, є не більш ніж узагальнення середньостатистичного й реально не існуючого.

Певне місце у теорії культурно-історичних типів М. Данилевського посідали критерії їх ідентифікації. Він підкреслював, що ознаками поділу цивілізації на культурно-історичні типи є етнографічні відмінності, сутність яких полягає у особливостях психіки народів. До інших критеріїв ідентичності культурно-історичних типів віднесені відмінності моральних засад та умов історичного виховання народів. Єдина етнографічна основа дає підстави народу відчувати себе політичним цілим. Самостійні одиниці культурно-історичного типу можуть складати єдине ціле, якщо їх мови близькі між собою настільки, що не викликають утруднень у їх суспільному, торговельному, політичному житті [40, с. 86].

Культурно-історичні типи у своєму русі проходять три періоди. Перший з них М. Данилевський визначив як етнографічний, який наступає з моменту відокремлення племені від споріднених з ним. Це дуже відповідальний період, протягом якого закладаються засади життя: особливості психологічного ладу, мова, світогляд, форми побуту. Етнографічний період – найбільш тривалий у житті культурно-історичного типу. Це час збирання, заготовлення запасу для майбутньої діяльності. Наступний період визначено як час будівництва держави. Після нього наступає період проявлення та діяльності культурно-історичного типу або цивілізаційний. Іншими словами – це час розтрати всього того, що було накопичено у початковий період. У різних культурно-історичних типів він складає від 400 до 600 років. Після періоду цивілізації у житті культурно-історичного типу настає застій. Для того щоб життя не зупинилося, його слід розпочинати з нової точки відпису та спрямувати по іншому шляху. Тобто необхідно, щоб на поле історичної діяльності вийшли народи нового культурно-історичного типу, які відрізняються від попереднього психологічними, розумовими, вольовими та іншими характеристиками.

Перехід від одного періоду до іншого обумовлений, на думку М. Данилевського, зовнішнім поштовхом [40, с. 90-94]. Враховуючи, що, за М. Данилевським, вік культурно-історичного типу складає у середньому 1200-1500 років, неважко підрахувати, що левова частка в ньому припадає на період збирання та розкидання "каміння" або цвітіння та плодоносності. В цьому сенсі період побудови держави виступає не тільки як нетривалий у часі, а головне він не розцінюється як самоціль. Це в свою чергу спонукає до роздумів над тим, чому більшість держав, що існували в історії, не досягли періоду цивілізації.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >