< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Спадкоємність у розвитку культурно-історичних типів та їх різноманітність

М. Данилевський, хоча й не прямо, а опосередковано дав пояснення тому, чому більшість націй-держав не досягли у своєму історичному русі стану цивілізації. Він довів це на прикладі історичної долі готів, у яких вистачило сил на руйнування Римської імперії, але їх намагання перейняти чужу культуру призвело до втрати власної політичної сили.

Євреї ж, навпаки, вважав М. Данилевський, дотримувалися заповіту не вступати у близькі стосунки з оточуючими їх народами задля того, щоб запобігти втрати своєї самобутності. Саме втрата власної самобутності, на його переконання, загрожувала перетворенню самостійного народу в етнографічний матеріал. Відзначимо, що приклад з євреями є не зовсім вдалим і не "працює" на користь аргументів, наведених М. Данилевським. Справа у тому, що до 1948 р. євреї взагалі не мали власної держави і тим не менш у книзі "Росія та Європа" ми їх знаходимо у переліку культурно-історичних типів [40, с. 74]. Пояснення цього феномену дав сам М. Данилевський, коли стверджував, що не можуть мати потреби в політичній самостійності народи, які не відчувають її передусім у політичній свідомості. Висловлюючись сучасною мовою, євреї завжди були самобутніми з тієї причини, що у їх свідомості була сформована національна ідея, яку вони постійно відстоювали.

Значне місце у праці М. Данилевського займало також питання про спадкоємність руху чи розвитку культурно-історичних типів. Відрізняючи між собою культурно-історичні типи, він розмістив десять з них у хронологічній послідовності. Серед них: єгипетський; китайський; ассірійсько-вавилонсько-фінікійський; халдейський, або давносемітичний; індійський; іранський; єврейський; грецький; римський; новосемітичний, або аравійський; германо-романський, або європейський. До них він додав ще мексиканський і перуанський культурно-історичні типи, що загинули насильницькою смертю й з цієї причини не завершили свого розвитку. Нарешті, тринадцятий тип – слов'янський, при житті М. Данилевського ще не набув сталих форм. Щодо кількості та назви культурно-історичних типів, то хоча це питання – дискусійне, але в даному випадку не це головне. Заперечення викликає теза М. Данилевського про те, що тільки народи, що складають перелічені культурно-історичні типи, були позитивними діячами в історії людства. А далі автор серед них виокремив так звані спадкоємні типи: єгипетський, ассірійсько-вавилонсько-фінікійський, грецький, римський, єврейський та германо-романський (європейський). Інші віднесені до етнографічного матеріалу, тобто до таких, що є неорганічною речовиною у складі історичних організмів (культурно-історичних типів) [40, с. 74-75]. Якщо так, то чому останні включено до переліку тринадцяти типів? Не зрозуміло також, на підставі чого діяльність інших народів (за винятком шести перелічених культурно-історичних типів) не може бути визнана історично позитивною. Характеризуючи ці шість типів, було б доречним акцентувати увагу на тих з них, які є представниками давніх цивілізацій.

Ідентифікуючи культурно-історичні типи як локальні цивілізації, М. Данилевський при цьому не заперечував спадкоємності у їх розвитку. В книзі мова йде про три форми такої спадкоємності. В якості найпростішого засобу "культурної радіації" оцінюється колонізація (перенесення), яка носить переважно насильницький характер. Друга форма – це прищеплювання (наслідування). Обидва ці засоби він відносив до безперспективних, оскільки цивілізаційні засади одного типу не передаються народам іншого типу. Як приклад невдалого прищеплювання М. Данилевський приводив спробу Петра І європеїзувати Росію. З цього приводу зазначимо, що реформи останнього щодо модернізації були корисними й дали позитивні наслідки у порівнянні з заходами з вестернізації самобутньої російської культури. В якості дієвого засобу спадкоємності розцінювався засіб грунтового удобрення, оскільки він застосовується за умов наявності формаційних засад і з цієї причини не зашкоджує національній самобутності народу [40, с. 83-84, 106].

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >