< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Цивілізація – занепадаюча фаза розвитку культури

Творчий потенціал усякої культури має певні межі, які визначаються її віком. Починаючи з зародження, з того часу, як прафеномен уперше розкриває себе у зовнішніх проявах, культура за рахунок саморозвитку, саморозкриття та реалізації її творчих можливостей досягає зрілих форм. Розквіт культури є одночасно й станом максимальної реалізації її потенційних можливостей, після чого вона набуває механічних форм. Культура застигає, її кров згортається, сили надломлюються, після чого настає стадія цивілізації [134, с. 149]. З цієї фази розвитку культури починається її занепад, доба експансії, мілітаризму, яка завершується остаточною загибеллю (антична культура) або закостенінням (китайська культура). У кожної культури існує своя власна цивілізація. Вона, як розумова старість, є неминучою долею культури. Для Європи ця фаза настала після 1800 р. До цього часу європейська культура – живе тіло душевності, після – мумія. Культура та цивілізація виступають як організм, що з'являється серед ландшафту, та як механізм, що виникає внаслідок його закостеніння.

Людина культури живе усередину, людина цивілізації живе назовні, в просторі серед тіл та "фактів". Отже, цивілізація як закостенілий стан соціуму заснована на речових та формальних відношеннях. Те, що людина культури відчуває як долю й живе несвідомо, людина цивілізації сприймає як причинно-наслідкові зв'язки і живе свідомо. Якщо фазі культури властивий високий рівень розвитку духовної культури, то цивілізації – високий рівень наукових та технічних досягнень й занепад мистецтва і літератури. Етапу цивілізації відповідає певний тип людей, які є одночасно творцями та заручниками штучної культури. О. Шпенглер з цього приводу відзначав, що у XIX ст. людському погляду відкривається лише ланцюг причин та наслідків. Нічого первісного, все лише із чогось "виходить" [135, с. 55].

Фазу цивілізації О. Шпенглер розглядав як перемогу міста над селом, внаслідок якої вона віддалилася від грунту, свого материнського ландшафту [135, с. 91, 110]. У фазі розвитку культури місто народжується із землі, а у фазі цивілізації відбувається боротьба між містом та селом, велика культура остаточно стає культурою міською. Місто та село відрізняються одне від одного не розміром, а наявністю чи відсутністю душі, дякуючи якій виникає внутрішній самостійний світ. У селах душа відсутня, їх примітивне населення живе цілковито селянським, приземленим життям. Сільська та міська людина – дві різні істоти. Народи, держави, політика і релігія, усі мистецтва, усі науки базуються на єдиному прафеномені людського існування – на місті. Селянин – це вічна людина, незалежна від усякої культури, що гніздиться у містах. Селянин – містична душа, що передувала культурі [135, с. 91, 92, 98].

О. Шпенглер підкреслював, що відрізняються між собою не тільки міста та села, але й міста одне від одного. Якщо місто – дух, велике місто – "вільний дух", то світова столиця є потворним символом та вмістилищем повністю звільненого духу. Світові столиці – лічені величезні міста дозрілих цивілізацій, що зневажають та знецінюють провінцію як материнський ландшафт своєї культури.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >