< Попер   ЗМІСТ   Наст >

А. ДЖ. Тойнбі про генезис, Розвиток та взаємодію цивілізацій

На думку А. Дж. Тойнбі, цивілізації відрізняються від примітивних суспільств своїм походженням та динамікою розвитку. Підкреслюючи, що усі цивілізації є сучасницями, він тим не менш виокремлював певні етапи їх історичного розвитку. Початок цивілізаційного розвитку людства він пов'язував з добою неолітичної революції, що заклала передумови виникнення давніх цивілізацій. У цей час відбувся перехід до відтворюючого господарства. З Великими географічними відкриттями розпочався етап інтеграції окремих цивілізацій та домінування західної цивілізації. Починаючи з цього часу, цивілізації стають все більш взаємозалежними та вступають у взаємодію. Кожна цивілізація має власне середовище існування. їх об'єднує те, що вони проходять у своєму розвитку однакові стадії: генезису (виникнення), зростання (розвитку), занепаду та розпаду. Динаміка цивілізації визначається законом "виклику – відгуку".

Закон "виклику – відгуку" А. Дж. Тойнбі

За А. Дж. Тойнбі, цивілізації існують завдяки постійним зусиллям людини. Відсутність природного стимулу робить цивілізації застиглими та закостенілими. Він виділяв два стимули розвитку (природного середовища і людського оточення) та п'ять типів виклику (стимули ударів, тиску, гноблення, суворих країн, нових земель) [104, с. 117, 120, 133].

Найсильніший стимул пробуджує виклик середньої сили, слабкий не стимулює взагалі, а надмірної сили може зламати дух. Цивілізації розвиваються через "життєвий прорив", що переносить їх від виклику через відгук до подальшого виклику, і цей розвиток має зовнішній та внутрішній аспекти. В макрокосмосі розвиток проявляється як поступове оволодіння зовнішнім, у мікрокосмосі – як поступове самовизначення або самовираження. Завоювання людського середовища проявляється у формі географічного розширення кордонів суспільства, тоді як поступове завоювання природного середовища відбувається через удосконалення технічних засобів.

Причиною занепаду цивілізації А. Дж. Тойнбі вважав не географічну експансію, а мілітаризм, що примушував локальні держави сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Далі він нагадував, що і західна історія мала виклики з людського оточення, починаючи від натиску іспанських арабів та скандинавських вікінгів і закінчуючи набігами на Європу турків-османів. Після того розпочалася експансія західної цивілізації [104, с. 207-208].

Механізм розвитку цивілізації, зазначав А Дж. Тойнбі, – справа рук творчих індивідів або творчих меншин. Нетворча більшість залишається позаду, аж поки першопрохідці винайдуть засіб підтягнути ар'єргард до власних далеко висунутих уперед позицій. Посилаючись на А. Бергсона, англійський історик говорив про необхідність виконання двох універсальних умов, за якими ті чи інші суспільства отримують назву цивілізації. Перша – це наявність зусилля на виклик з боку творців новаторської ідеї, друга– зусилля з боку інших, готових сприйняти цю ідею і пристосуватися до неї, тобто важливо, щоб прояви ініціативи і акти послуху зливалися воєдино. Активну роль відіграє творча меншість, яка має спонукати інертну більшість відгукнутися на її заклик. Для цього необхідно, щоб більшість виявилася б здатною до мімезису (наслідування) "культурної радіації", яку генерує меншість. Творчі особистості черпають творчу силу з містичного натхнення (їх психічного досвіду) [104, с. 219, 220].

Цим А. Дж. Тойнбі схожий на Л. Гумільова, у якого у ролі творчої меншості виступали пасіонарїї. Проводячи порівняння концептуальних підходів цих авторів, Ю. Павленко, вдавшись до українських паралелей, дійшов висновку, що до погляду англійського історика ближче знаходився В. Липинський, а до думок відомого радянського етнолога – Д. Донцов [84, с. 99]. Як відомо, В. Липинський був прихильником поміркованого елітаризму, а Д. Донцов – елітаризму націоналістично-екстремістського Гатунку. Додамо також, що концепція В. Липинського дещо відрізнялася від теорії А. Дж. Тойнбі. Так, крім еліти (творчої меншості) та продуцентів (інертної більшості), він виокремлював інтелігенцію – як прошарок, який виконував роль зв'язуючої ланки [67, с. 13].

Процес розвитку цивілізації схематично виглядає так: виклик → відгук → породження відгуком іншого виклику → новий відгук.

Завдяки успішному відгуку здійснюється творчий рух відходу і повернення, тобто усвідомлення своїх внутрішніх сил, необхідних для досягнення кінцевої мети. Виклики, як і відгуки на них, бувають різними, що диференціює суспільства за їх стилем. Різні цивілізації надають неоднакової ваги певним лініям діяльності. Тим самим А. Дж. Тойнбі заперечував М. Данилевському з його ідеєю про здатність слов'янського культурно-історичного типу реалізувати себе в усіх чотирьох сферах суспільної діяльності.

Посилаючись на історичний досвід, А. Дж. Тойнбі констатував, що рано чи пізно наступає стадія занепаду, яка неминуча для кожної цивілізації. Її ознакою є схильність цивілізації до перепочинку, коли вона дозволяє силоміць об'єднати себе в одно політичне ціле – світову державу (її класичний приклад – Римська імперія). На його думку, всі сучасні цивілізації, крім західної, вже надломилися зсередини і зупинилися в процесі розвитку. Суть занепаду цивілізації він зводив до трьох етапів:

  • • на першому творча меншість втрачає творчу наснагу;
  • • на другому нетворча більшість відмовляється від мімезису;
  • • на третьому порушається єдність суспільства в цілому [104, с. 247].

А. Дж. Тойнбі наголошував на ідентичності як на одній з важливих ознак, за якою цивілізація відрізняється від примітивних суспільств. Отже, втрата ідентичності є свідченням занепаду цивілізації. Революція у цьому контексті розглядалася як запізнілий, а тому насильницький акт мімезису.

Природним та неминучим результатом занепаду цивілізації виступає її розпад. Головний критерій розпаду – це розкол суспільного організму на три частини: панівну меншість, внутрішній пролетаріат і зовнішній пролетаріат. Кожна з них виконує певну творчу роботу: панівна меншість створює світову державу, внутрішній пролетаріат – Вселенську церкву, а зовнішній пролетаріат – варварські збройні ватаги [105, с. 339].

Панівна меншість, не вміючи чарувати, як її попередниця – творча меншість, вимушена покладатися тільки на силу. Зовнішній, як і внутрішній пролетаріат утворюється внаслідок відокремлення від панівної меншості. Найзагальнішою й найхарактернішою бідою внутрішнього пролетаріату є втрата власного коріння. Під вплив зовнішнього пролетаріату поступово підпадає й панівна меншість. Таким чином, пролетаризація відбувається по двох паралельних лініях – вульгаризації в контексті з внутрішнім пролетаріатом та варваризації внаслідок контактів із пролетаріатом зовнішнім. На поверхні "манер і звичаїв" внутрішній пролетаріат рухається в напрямку визволення, а панівна меншість – у напрямку вульгаризації. Обидва рухи доповнюють один одного і обидва відбуваються водночас.

У якості альтернативи "світовій державі" на стадії занепаду цивілізації А. Дж. Тойнбі розглядав "вищу релігію", що зароджується в її лоні (Римська шперія – християнство) і поступово еволюціонує у церкву. Отже, перехід від однієї цивілізації до іншої характеризують три чинники:

  • 1) світова держава на стадії занепаду цивілізації;
  • 2) наявність церкви, яка виникає у надрах занепадаючої цивілізації;
  • 3) вторгнення варварів (зовнішнього пролетаріату), що переживають свою "героїчну добу", яка наступає після розпаду "світової держави".

На підставі цього А. Дж. Тойнбі стверджував, що сучасні цивілізації приречені на об'єднання у єдину світову цивілізацію на основі єдиної світової релігії майбутнього – Вселенської релігії як синтезу світових релігій.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >