< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Етнологічний вимір історичного розвитку

Історичний процес є багатогранним і багатомірним та охоплює різні сфери життєдіяльності. Різнобарвним постає й суб'єкт історії – людська істота. В цьому сенсі картина історії людства виглядає достатньо калейдоскопічною. Все залежить від кута зору на зміст історичного розвитку та принципу відліку його змін.

Етнологічний вимір цивілізаційного розвитку передбачає аналіз останнього не стільки в контексті етнічної суб'єктності, скільки у співставленні соціокультурного та етнологічного алгоритмів суспільної еволюції. Якщо в першому випадку до уваги беруться, насамперед, культурні цінності та традиції етносів, що належать до різних суспільств, то у другому – погляд на розвиток цивілізацій з точки зору етнічної історії. В обох випадках проблема полягає у визначенні зв'язку етносу з соціумом, з одного боку, та природним середовищем – з іншого. На погляд І. Гомерова, етноси, як і нації та народи, складаються із індивідуумів, але якщо в етносах вони постають в якості індивідуумів-осіб, що представляють певний біологічний вид, то в народах – як індивідууми-особистості, а в націях – як індивідууми-громадяни. Етнос як природна спільнота складає етносферу, а нація як соціальна людська множина – соціосферу [30, с. 225, 232]. Звісно, що така диференціація є умовною й використовується з метою визначення меж прояву біологічних та соціальних початків людини, оскільки остання у формі етносу, народу та нації складає основу будь-якого суспільства. Інша справа, що людина як член етнічного колективу формується та розвивається у певному природному середовищі, як представник певної нації – є виразником інтересів держави, а як частина народу – творцем та носієм тих чи інших культурних традиції та цінностей. Більш складним є питання про те, яким чином природа людини як біологічної істоти пов'язана з розвитком культури суспільства й яку роль у цьому відіграють географічне середовище та біосфера.

У різні часи відповідь на це питання намагалися дати представники різних наукових напрямів та культурних світів. Так, один із засновників баденської школи неокантіанства Г. Ріккерт стверджував пріоритет культурних цінностей і на цій підставі пропонував поділити науки на науки про природу та науки про культуру [16, с. 186].

Своє ставлення до цієї проблеми висловив й А; Дж. Тойнбі, який пов'язував генезис та розвиток цивілізацій з викликом географічного середовища як природного стимулу [104]. Проте ця ідея не отримала у його концепції достатнього емпіричного підтвердження, а саме чому ті чи інші народи були здатні давати відповідь на виклики природи тільки в певний період часу. Це стосується греків, фінікійців, скандинавів, народів долини Тигру та Єфрату. Можна навести й протилежні приклади, коли деякі народи-кочівники були здатні підкорювати інші народи, перебуваючи у більш сприятливих кліматично-географічних умовах, ніж ті.

Спеціально досліджував взаємозв'язок між цивілізаційним розвитком людства та еволюцією етносу Л. Гумільов, який довів, що етнічна історія має власні закономірності розвитку, які не залежать від соціальних проблем та формаційного устрою, а є частиною більш загального процесу – антропосферного явища, що включає в себе історію етносів та історію живої природи [38, с. 60]. Хоча у етнічний історії беруть участь географічні, біологічні, соціально-політичні, історико-психологічні та культорологічні фактори, етнос як поняття, на переконання Л. Іумільова, не можна зводити ні до соціальних, ні до біологічних категорій. Природа етногенезу корениться у об'єктивній реальності, у зв'язку з ландшафтом, зі своїм природно-історичним середовищем – етносферою. Етнічна структура має свою ієрархію й за класифікацією відрізняється від соціальної. Схематично її можна представити так (рис. 2.4) [33, с. 20]:

Структура етносфери, за Л. Гумільовим

Рис. 2.4. Структура етносфери, за Л. Гумільовим

Етносфера поєднує динамічні етноландшафті цілісності, системноформуючим елементом яких виступає етнос – стійка спільнота людей, що склалася природно, яка протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам та відрізняється від них своєрідним стереотипом поведінки, котрий має тенденцію змінюватися в історичному часі. Суперетнос – це сукупність етносів, що одночасно виникають в певному географічному місці й характеризуються своєю мозаїчною цілісністю. Субетнос є елементом структури етносу, взаємодіючим з іншими. Консорція – спільнота людей, об'єднаних однією історичною долею, яка з часом розпадається або трансформується у конвіксію, що представляє собою колектив, котрий характеризується однотипним побутом та родинними зв'язками.

Етнічна історія, за Л. Гумільовим, нерозривно пов'язана з етногенезом, під яким він розумів не тільки появу етносу на історичній арені, але й його перетворення у релікт та зникнення. Звертаючи увагу на етногенез як на природний процес, він підкреслював, що життя етносу – це накладання біологічного часу на історичний, зміни поколінь – на ланцюжки подій у причинній послідовності. Це накладання здійснюється завдяки сполученню генетичної пам'яті з історичною спадкоємністю, внаслідок чого етнос існує як цілісність. Саме поєднання етногенезу з соціальними процесами на тлі різних культур та ландшафтів утворює історії різних етносів, що примхливо перетинаються одна з одною. Тобто, на відміну від етногенезу, етнічна історія – процес багатофакторний, що відчуває різні впливи та чутливо на них реагує. У цьому контексті всесвітня історія постає як дії народів, різноспрямованих та різнорівневих за системою коливань етнічної або суперетнічної діяльності.

Але чи означає це, що історія тієї чи іншої культури та історія етносу чи суперетносу, що її створив, співпадають? Вивчаючи історію культури, не можна не помітити, зауважував Л. Гумільов, що її традиції як у просторі, так і у часі не співпадають з етнічними межами, а велика культура майже завжди "переживає" свого творця [37, с. 163]. Проте культура як людський витвір, продовжував далі етнолог, будь то вибір техніки, шедевр мистецтва, філософська система, політична доктрина, наукова концепція чи просто легенда, не живе, а існує. Для її збереження в неї необхідно постійно вводити творчу енергію, джерелом якої є етнос. Тим не менш, історія етносу та історія культури не співпадають між собою та мають різні ритми розвитку. Етнічна історія налічує понад двадцять суперетносів, що зникли в історичному часі, їм на зміну прийшли сучасні етноси.

Життя етносу, зазначав Л. Гумільов, триває 1200–1500 pp., протягом яких спостерігається поступова розтрата його життєвих енергетичних сил [33, с. 62]. Течія етногенезу порушується, з одного боку, внаслідок зіткнення етносів та впливу на нього культурних, економічних, політичних та інших зв'язків – з іншого, що утворює зигзаги історії і породжує химери. Інерційну фазу розвитку він визначав як цивілізацію, під час якої відбувається накопичення матеріальної культури, упорядкування побуту, долаються локальні етнографічні особливості, набуті в минулі епохи [131, с. 33, 102, 117].

Коментуючи погляди Л. Гумільова на зв'язок цивілізаційного розвитку людства та етнічної історії, висловимо своє зауваження. Воно стосується абсолютизації етносу як явища природного та розгляду етногенезу поза соціокультурним контекстом, що суперечить біосоціальній природі людської істоти. Звідси недостатня увага до ролі традиції у суспільному розвитку.

На тісний зв'язок свого часу звертав увагу Ю. Бромлей, якому належить також визначення ознак етносу: мова, культура, територія, етнічне самопізнання, особливості психічного складу, спільність походження, державна належність [16, с. 26]. Певне, що такі ознаки, як мова, територія, державна належність, притаманні скоріш нації, ніж етносу. Разом з тим й сьогодні не втратили своєї наукової актуальності положення теорії етносу Ю. Бромлея про значення для етнічного розмежування групових особливостей їх культури, а також про усвідомлення етносами своєї групової єдності, зовнішньою ознакою якого є етнонім. У цьому контексті етноси виступають як виразники певної соціокультурної ідентичності.

До обґрунтування моделі історичного життя певного народу у вигляді загальної схеми вдалися С. Кримський та Ю. Павленко. Вона складається із семи стадій:

  • 1. Вихідний стан при зародженні. Ядро нового соціального організму, що формується в процесі консолідації кількох етнічних груп, складають представники однієї з них, яка часто-густо дає новому соціуму назву. Генезис культури цього народу являє собою синтез різних традицій.
  • 2. Формування. На цій стадії посилюється зближення культурно- побутових рис і культур, поширюється двомовність, зростає конкуренція різних культурних форм, пов'язаних з певними етнічними групами, що складають даний соціальний організм. На цій стадії існує можливість значного впливу з боку сусідніх, більш розвинутих суспільств. Провідниками культурних традицій виступають вищі прошарки, а потім до них долучається інша частина населення.
  • 3. Розвиток (зріст). Культура народу набуває досконалих форм і характеризується максимальним різноманіттям її проявів в усіх сферах соціокультурного життя. Система культурних традицій формує світогляд і моделі поведінки представників соціуму, які враховують колективний досвід і відповідають викликам часу.
  • 4. Розквіт. Характеризується максимальною інтеграцією всіх попередніх культурних традицій у стійку систему, яка одночасно демонструє різноманіття форм, що забезпечує участь у культурному житті творчих осіб, які є носіями різних культурних цінностей. Але з часом творчий потенціал культури вичерпується, й вона перестає задовольняти нові запити суспільства.
  • 5. Криза. В цей момент принципово змінюються зовнішні умови існування соціального організму та трансформуються внутрішні соціокультурні процеси, а традиційні стереотипи мислення та поведінки перестають спрацьовувати, соціум виявляється у кризовому становищі. Це спонукає до пошуків нестандартних "відгуків" на нові "виклики".
  • 6. Подолання кризи і новий виток розвитку. Подолання кризи відбувається шляхом приведення культурної системи у відповідність до життєвих запитів народу. Але криза часто веде до загибелі етносоціального організму.
  • 7. Дезінтеграція, розпад, загибель. Розпад однієї етнічної спільноти неминуче має своєю протилежною стороною інтеграцію або відновлення інших етносів за рахунок входження до їх складу етносу, що дезінтегрується. Це зумовлено наявністю постійних контактів між народами та їхніми культурами [121, с. 172–176].

Нестандартністю поглядів на етнологічний вимір цивілізаційного розвитку людства відзначався М. Трубецькой. Незважаючи на те, що вони були несистематизованими, це не применшує їх наукової цінності. Передусім, відомий євразієць звертав увагу на важливість принципу самопізнання на особистому рівні та рівні етносу для формування істинного націоналізму. Наділяючи цією властивістю особистість, народ, він розглядав їх як "колективну особистіть". Сукупність таких народів, разом з фізичним оточенням, М. Трубецькой визначав як "багатонародну особистість", що відповідає сучасному терміну "суперетнос" [35]. Ця сукупність народів або "культурно-історична зона" характеризувалася господарським засвоєнням свого місцерОзвитку, єдністю історичної долі, сумісною працею над створенням однієї й тієї ж культури та держави. Беручи до уваги викладене, можна зробити висновок, що М. Трубецькой одночасно був одним із перших теоретиків не тільки євразійства, а й етнології.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >