< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Багатовимірна модель сучасного світового співтовариства в контексті системного світосприйняття

  • 11.1. Критерії типізації сучасного світового співтовариства та його модель.
  • 11.2. Характеристика типів моделі сучасного світового співтовариства.
  • 11.3. Образи майбутнього типів моделі сучасного світового співтовариства.

Завдання та питання

Література

Висновки до частини III

Розгляд розвитку цивілізації у контексті глобалізації виявив, що до середини XX ст. глобалізаційний процес слугував фоном й суттєво не впливав на характер міжцивілізаційної взаємодії. Нові тенденції історичного розвитку людства, пов'язані з поділом у 1950-ті pp. світу на два антагоністичні блоки держав, висунули на перший план проблему ідеологічного, економічного та військово-політичного суперництва капіталістичної та соціалістичної систем, що виявилося у появі концепції конвергенції, яку певною мірою можна оцінювати як спробу синтезу цивілізаційних початків різних соціально-економічних систем. Остання третина XX – початок XXI ст. виявили нові тенденції цивілізаційного розвитку людства, позначені його переходом до постіндустріального (інформаційного) суспільства. Це, в свою чергу, викликало появу нових концептуальних підходів, в контексті яких розвиток цивілізацій розглядався виключно у глобалізаційному контексті. Спроби перевести його у геополітичну площину мали наслідком появу конфліктногенної парадигми цивілізаційного розвитку, яка виявилася малопродуктивною щодо прогнозування майбутнього людства. Як довели останні дослідження російських та вітчизняних вчених, концепція "зіткнення цивілізацій" є спрощеним поглядом на перспективи розвитку цивілізацій в умовах глобалізованого світу.

З урахування цього, нами запропоновано комплексний підхід до опису глобальної цивілізації, реалізований через побудову системної багатовимірної моделі сучасного світового співтовариства, за допомогою якої визначаються тенденції взаємодії цивілізацій на найближчу перспективу.

Критерії типізації сучасного світового співтовариства та його модель

В основу типізації багатовимірної моделі сучасного світового співтовариства покладені наступні критерії: ступінь "включення" у глобалізацію, за яким країни поділяються на технологічних інноваторів, споживачів та неспоживачів інноваційного продукту; цивілізаційна самоідентифікація (активна, посередня, індиферентна); рівень модернізаційного розвитку (високий, середній низький); ставлення до принципів лібералізму (позитивне, нейтральне, негативне).

Використання двох перших критеріїв як підвалин запропонованої типізації не потребує додаткових пояснень. Що стосується модернізації, то вона не тільки супроводжує, але й породжує глобалізацію. Крім того, модернізація, як правило, веде до вестернізації, а наслідком останньої є утвердження західних цінностей й руйнування устоїв традиційного суспільства. Лібералізм з часу свого зародження виступає ідеологічною основою модернізації. Усі успіхи сучасних розвинутих суспільств пов'язуються саме з практичними діями, які грунтуються на засадах лібералізму та модернізації. Тому прийнято вважати, що рушієм суспільного прогресу виступають лібералізм та модернізація, а регрес є наслідком дотримання цінностей традиційного суспільства. Проте соціальна практика демонструє чимало прикладів, коли значних успіхів у різних сферах суспільного життя досягають країни, що належать до цивілізацій, які одночасно є високотехнологічними і цінують свою цивілізаційну ідентичність. Беручи до уваги викладене, можна стверджувати, що подальший розвиток людства буде відбуватися під впливом комплексу чинників: глобалізації, цивілізаційної самоідентифікації, модернізації та лібералізації. Тому саме за цими критеріями типізується сучасне світове співтовариство.

Для того, щоб наша позиція виглядала більш переконливо, зупинимося на більш детальній характеристиці запропонованих критеріїв типізації моделі.

Сучасний етап глобалізації як цільова функція історичного процесу інтегрує людську цивілізацію в єдину цілісну систему. Проте це "подолання" фізичного часу та географічного простору, як зазначав болгарський дослідник П. Ганчєв, торкається, передусім, тих регіонів, де соціальна діяльність здійснюється на основі нових комунікаційних та інформаційних засобів та технологій [26, с. 161 ].

Тобто взаємодія людських спільнот відбувається не по усьому периметру (на рівні країн), а локально, через ключові вузли та точки цієї взаємодії, що породжує ситуацію, коли регіони, що належать до різних країн, мають більш тісні контакти, ніж регіони, що належать до однієї країни. Глобалізація крім того охоплює лише певні сфери діяльності – світові інформаційні мережі, банківсько-фінансову систему, транснаціональні компанії тощо. Глобалізація, віддзеркалюючи суперечливість історичного процесу, проявляється через дію двох тенденцій – інтеграційної та дезінтеграційної, у світі яких вона постає як всесвітня інтеграція (в ідеалі, а на практиці – як регіональна інтеграція), а інтеграція – як регіональна глобалізація. Тобто глобалізація як об'єктивний процес має зворотну сторону – потяг до самозбереження, автономності та замкненості. У цьому сенсі висновок, до якого схиляються окремі дослідники, про поступову втрату національного суверенітету, є поспішним та передчасним. Навпаки, у населення більшості країн зростає національна та цивілізаційна свідомість, чимала його частина намагається повернутися до фундаментальних цінностей власної культури.

Деякі автори, акцентуючи увагу на обмеженості глобалізації ареалом найбільш вагомих у геополітичному вимірі країн, розглядають її як прояв домінуючої ролі США [68, с. 80]. А В. Галецький, посилаючись на західну теорію транссистемного інтегративного прошарку, підкреслював, що інтереси наднаціональних корпорацій на міжнародній арені відстоює певний космополітичний клас – глобали, інтереси якого безпосередньо залежать від диманіки розвитку глобалізації [25, с. 113, 114]. їх частка більш вагома у техногенно-індустріальних країнах, але вони є носіями не національної, а глобальної ідентичності, оскільки їх прибутки, майбутнє залежать від темпів розвитку глобалізації

Модернізація (від фр. moderne – новітній, сучасний) – це суспільний процес, пов'язаний зі змінами, удосконаленнями, що відповідають сучасним вимогами, й орієнтований на подолання традиціоналізму. У такому значенні модернізацію можна визначити як мотор глобалізації, незалежно від того чи іншого етапу її історичного розвитку. Вона забезпечує техніко-технологічну складову глобалізації, а тому знаходить свій прояв у першу чергу у виробничій сфері, але має далекосяжні наслідки, що з часом змінюють увесь життєвий устрій певного суспільства. Оскільки модернізація не має ніяких інституціональних обмежень, вона з легкістю долає національні кордони, переміщуючись не тільки у часі, але й у просторі. Тому немає ніяких підстав розглядати її як насильницьке впровадження європейської моделі розвитку у традиційних суспільствах. Інша справа, що модернізація у переважній більшості випадків супроводжується вестернізацією, яка веде до утвердження західних цінностей. Панацея від вестернізації одна – цивілізаційна самоідентифікація спільноти, яка здійснює модернізацію. Тим більш, що кожен народ сам обирає, у який спосіб модернізуватися. В іншому випадку модернізація завершується культурною експансією у формі європеїзації.

Ідеологічним підгрунтям модернізації протягом двох останніх сторіч виступає лібералізм (від лат. liberalis – вільний) – система ідейних переконань, що стверджує необхідність позбавлення від традицій, звичаїв, догм, які стримують свободу особистості. Як політична доктрина лібералізм протистоїть консерватизму, як економічне вчення виступає за вільну конкуренцію, проти регулювання ринку державою, у сфері світогляду пропагує космополітизм, у сфері релігійній бореться проти ортодоксії. Лібералізуватися означає для людської спільноти узяти на озброєння принципи лібералізму: свободу розвитку приватної власті; свободу підприємництва; парламентський устрій та демократичні свободи. Головна риса лібералізму – індивідуалізм, який є загрозою для руйнування соціальної опори цивілізаційного існування. На індивідуальному рівні кредо лібералізму точно передав М. де Унамуно: "Я не чіпляю інших, хай й вони не чіпляють мене". Іншими словами, свобода не повинна поширюватися далі кінчика власного носа. Але чи так є насправді? Відповіддю на це є європеїзація. Тому ми цілком поділяємо погляд Ю. Яковця, який помітив, що діалог, взаєморозуміння та співробітництво цивілізацій відстає від процесу глобалізації, що розвивається за неоліберальною моделлю, з нав'язуванням усьому світові подвійної західної моралі. Це спонукає інші цивілізації до захисту своєї історичної та соціокультурної самобутності [139, с. 332].

Словосполучення "цивілізаційна самоідентифікація" складається з двох частин, друга з яких походить від пізньолатинської "identificas", що означає тотожній, однаковий. Отже, під самоідентификацією розуміється самоототожнення індивіда, групи, суспільства з подібними їм. Цивілізаційна самоідентифікація – це індивідуальне, групове або суспільне уявлення про належність до певної цивілізаційної спільноти. На відміну від політичної самоідентфікації, цивілізаційна самоідентифікація є більш сталою, оскільки пов'язана з історичним минулим. Кожне нове покоління тієї чи іншої цивілізації від народження долучається до певної системи цінностей за допомогою традиції (від лат. traditio – передача) – збереження елементів історичної та соціокультурної спадщини, які знаходять своє закріплення у певних ідеях, нормах, звичаях та обрядах. За звичаєм, таке ставлення до історико- культурної спадщини пов'язане з консерватизмом (від лат. conservo – охороняю, зберігаю). За їх проявом представники однієї цивілізації відрізняються від представників іншої цивілізації. Тут необхідно внести одне суттєве уточнення, що традиційне суспільство – це не відстале суспільство, а таке, що засноване на дотриманні традицій. Бути традиціоналістом зовсім не означає не погоджуватися на зміни. Будь- яке рішення щодо змін потребує осмислення, яке відбувається за допомогою рефлексії (від пізньолат. reflexio – звернення назад) – принцип мислення, спрямований на усвідомлення культурної еволюції та самопізнання. Там, де немає рефлексії, – відсутня спадкоємність культурного розвитку.

З глобалізацією світового простору цивілізаційна самоідентифікація набуває нового змісту. Розвиток сучасних інформаційних технологій та комунікацій змінює уявлення про темпоральність, інтенсифікує міжцивілізаційні контакти, що, в свою чергу, призводить до етнічного та культурного різноманіття кожної з цивілізацій, й передусім західної. Перебування у межах одного соціального простору носіїв різної цивілізаційної ідентичності породжує багатокультурність, наслідком чого є цивілізаційна розбіжність та сплутаність цивілізаційної ідентичності. Все це потребує застосування політики мультикультуралізму, спрямованої на гармонізацію міжцивілізаційних відносин.

На підставі викладеного можна вивести три формули цивілізаційного розвитку в умовах глобалізованого світу.

Перша формула визначає оптимальну модель глобальної цивілізації. Схематично вона виглядає так:

Друга формула розкриває напрями глобалізації цивілізаційного простору:

  • 1) К → Т→ М (Г) = СКС;
  • 2) Л → М (Г) → В = Є.

Третя формула дає уявлення про західний та східний соціокультурні стереотипи:

західний – Л → М (Г) → Т= ЗЦС;

східний – К → Т → Μ (Г) = СЦС[1].

Західний соціокультурний стереотип базується на модернізаційних цінностях, в той час як східний – на традиційних цінностях. Перший напрям глобалізації цивілізаційного простору веде до збереження соціокультурної самобутності, другий – до європеїзації. Оптимальність моделі глобальної цивілізації визначається рівнем цивілізаційної самоідентифікації.

  • [1] Умовні позначення: В – вестернізація; Г – глобалізація; Є – європеїзація; К – консерватизм; Л – лібералізм; М – модернізація; Т – традиціоналізм; ГЦ – глобальна цивілізація; ЦС – цивілізаційна самоідентифікація; СКС – соціокультурна самобутність; ЄЦС – західна цивілізаційна самоідентифікація; СЦС – східна цивілізаційна самоідентифікація.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >