Соціально-економічні наслідки інфляції та державне регулювання інфляційних процесів

Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед, у соціальній та економічній. Тому інфляція постійно перебуває у центрі суспільної уваги, викликає занепокоєння в підприємців, політиків, усіх прошарків населення.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, багатьох верст населення, що купують товари за підвищеними цінами.

Однак, в реальній дійсності ця закономірність не завжди реалізується так однозначно. Пояснюється це тим, що кожний підприємець є не тільки продавцем, а й купує товари за зростаючими цінами. В той же час робітники не тільки купують товари, а й продають свій товар – робочу силу, ціна на яку в період інфляції теж зростає. Тобто, виграші чи втрати від інфляції можуть мати представники будь-якої соціальної групи.

Якщо конкретизувати наслідки інфляції то їх можна звести до наступного:

• 1) Зниження життєвого рівня населення:
  • – зниження реальної вартості особистих заощаджень;
  • – скорочення поточних реальних доходів.

При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки протиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зростання цін) і не покривають скорочення доходів населення.

2) Ефект інфляційного оподаткування (зниження реальної вартості накопичення грошей).

Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва.

Некерована інфляція порушує управління економікою загалом.

Серед протиінфляційних заходів можна виділити такі:

• – грошові обмеження, обмеження доходів населення через заморожування заробітної плати;
• – розв'язання проблем дефіциту державного бюджету. Дефіцит державного бюджету повинен покриватися не додатковою емісією грошей, а через державні позики, які можна буде погасити;
• – реформи оподаткування, скорочення податкових ставок;
• – структурна перебудова і конверсія військового виробництва;
• – регулювання валютного курсу;
• – приватизація;
• – засоби збільшення норм заощаджень і зменшення їх ліквідності;
• – скорочення платоспроможного попиту внаслідок проведення грошової реформи;
• – підвищення процентних ставок за кредит;
• – заморожування підвищення цін, коли має місце зростання попиту на ринку споживчих товарів і коли маса цих товарів не може збільшуватися.

Використання стимулюючої податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції.

Політика податкового регулювати доходів (TIP) орієнтована на використання податків і створення у фірм та працівників стимулів не підвищувати ціни й зарплату.

TIP – це система, за якої з допомогою податкової системи фірми й працівники заохочуються або караються залежно від зростання рівня цін і зарплати.

Розглянемо ціновий різновид TIP. Наприклад, фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Скажімо, підвищення цін до 5 % не викликає жодних штрафних санкцій, за кожен наступний процентний пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, допустимо, на 2 пункти (з 25 до 27 %) за кожний процент приросту цін на продукцію фірми. За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін у всіх фірмах, у такий спосіб, буде меншим, і темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований і відносно зарплати.

Згідно зі сказаним, фахівці пропонують ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення – забезпечити зацікавленість товаровиробника у відповідності темпів зростання товарної та грошової маси, зниження існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.

Як відомо, всіляке втручання в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупної пропозиції, буде стримувати темпи інфляції. Аналогічного ефекту можна було б досягти, якщо б можливо було вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як "концепція пропозиції".

Наприклад, рис. 5.1 ілюструє, як економічна політика "концепції пропозиції" мала б сприяти усуненню інфляції. Економічна система спочатку перебуває в стані рівноваги на довгостроковому інтервалі в точці Е. якщо не відбувається жодних змін з боку сил, котрі формують пропозицію в економічній системі, то пересування кривої сукупного попиту з AD до AD' перевело б економічну систему в точку Е – в новий стан рівноваги на короткостроковому інтервалі. В економічній системі виникла б інфляція.

Однак допустимо, що в той момент, коли пересувається крива сукупного попиту, економічна політика у межах "концепції пропозиції" досягає мети підвищення природного рівня реального обсягу виробництва до Q'. Це відповідало б переміщенню кривої сукупної пропозиції на довгостроковому інтервалі з положення n у положення n'.

Рис. 5.1. Схема "концепції пропозиції", яка сприяє усуненню інфляції

Якщо не відбувається жодних змін в очікуваному рівні цін на фактори виробництва, то разом з нею зсунеться праворуч до AS' і крива сукупної пропозиції на короткостроковому інтервалі. За умови названих пересувань кривої пропозиції, економічна система досягне нової рівноваги в точці Е, запобігши при цьому будь-якому підвищенню цін.

Основне питання полягає в тому, в який спосіб здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники "концепції пропозиції", як один із способів досягнення цього результату, розглядають зміни у податковій політиці.

Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цінами, зокрема, в умовах кризи економіки і виходу з неї.

Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність низки заходів – від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх меж зростання цін, що проводяться в рамках економічної політики.

Одним із підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін і надалі їх часткового перегляду. Він полягає у заборонені підвищувати ціни вище від визначеного рівня, без спеціального на те дозволу.

За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував упродовж базового періоду перед заморожуванням. При цьому підвищення цін вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов'язане зі зростанням цін на імпортні вироби (тобто, коли збільшення витрат неможливо контролювати); недопустимим – якщо його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати.

Заморожування цін дає змогу долати інфляційні очікування населення, господарюючих суб'єктів, кредитної системи, внести певне заспокоєння в економіку.

У ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядається картельні угоди про ціни, котрі, можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, які беруть у них участь, буде уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін.

Максимальний рівень цін є законодавчо встановленою максимальною ціною, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар або послугу.

У широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів у економіці.

Наприклад, економічне процвітання обумовлює пересування кривої попиту на певний вид товару праворуч так, що рівноважна, або ринкова ціна, дорівнює Р. З одного боку, швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого – відкидає з покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.

Тому, щоб протистояти інфляції й дати змогу малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому встановлення обмеження ціни має сенс лише за умови, що нова ціна буде нижчою за рівноважну.

Виникає питання стосовно наслідків уведення такого обмеження. Спроможність вільного ринку нормувати споживання буде паралізована. Існування обмеження цін створює стійкий дефіцит товарі. Наприклад, при ціні P' обсяг попиту на товар буде дорівнювати Q, а обсяг пропозиції – лише Q1. Отже, виникає стійкий дефіцит, що дорівнює різниці між Q1 і Q.

Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту певної продукції, розмір якого визначається відтинком – Q1(s) – Q(d), уряд змушений перебирати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення справедливішого розподілу.

Це здійснюється, наприклад, через введення карткової системи. Однак використання карткової системи не розв'язує іншої проблеми. Дійсно, крива попиту засвідчує про наявність великої кількості покупців, які прагнуть купити товар за ціною, що перевищує встановлений максимум.

І, безперечно, для продавців вигідніше реалізувати його за вищою ціною. Тому, незважаючи на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, зазвичай, уведення контролю за цінами, нелегальні "чорні ринки" – ринки, на яких товари купуються та продаються за цінами, вищими від встановлених меж, – отримують значне поширення.

Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна також пояснити значними адміністративними складнощами її проведеній. До органів контролю постійно висуваються вимоги зробити виняток для тих чи інших видів товарів або тієї чи іншої галузі. Поступово, в міру подальшого відхилення цін від стану рівноваги й посилення дефіциту, відбувається тиск на контролюючі органи з вимогами надати пільги.

Отже, завдання подальшого реформування економіки, що постають перед Україною, можуть бути розв'язані лише за умов реалізації та відновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стійке економічне зростання на основі відродження інвестиційної активності та поступове підвищення життєвого рівня неможливо.