Подальші етапи розвитку кількісної теорії грошей: порівняльний аналіз

Найвідомішим прибічником і захисником кількісної теорії грошей в XX столітті був американський економіст І. Фішер. У своїй роботі "Купівельна сила грошей" він запропонував формулу "рівняння обміну"

Μ • V = Р • Q,

де М – кількість грошей в обігу; V – швидкість обігу грошей за певний період; Р – середній рівень цін; Q – фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

З наведеної формули випливає, що, тобто середній рівень цін визначається трьома факторами: масою (кількістю) грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого продукту. Тобто І. Фішер доводить, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно їх масі і тому тільки посилює кількісний фактор. Що стосується обсягів виробництва та товарообігу, то він вважав, що вони змінюються дуже повільно.

Отже на відміну від попередників, Фішер стверджує, що на рівень цін впливає не лише один факгор (кількість грошей), а декілька факторів.

Однак, він стверджував, що при розгляді взаємозв'язку між цінами і кількістю грошей у довгостроковому періоді, швидкість руху грошей і товарна маса є умовно стабільними. Це не відповідає дійсному розвитку економіки для якого притаманна циклічність.

Тобто, І. Фішер повністю залишився на позиціях класичної кількісної теорії та не безпідставно вважається одним із найортодоксальніших її прибічників.

Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету: А. Маршалл, А. Пігу, Д. Кейнс (у своїх ранніх працях). їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціну дістали назву "теорії касових залишків", або "кембриджської версії". На відміну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний і стосувався, насамперед, попиту на гроші. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір їх попиту на гроші, від яких чинників залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залишки та ін.

Нові підходи до вирішення проблеми дали можливість сформулювати новий монетарний показник – коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій ліквідній формі.

Залежність накопичення грошей в економічних суб'єктів (попиту на гроші) від обсягу виробництва продукту та рівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була виражена формулою, що дістала назву "кембриджського рівняння":

Md = К • Р • V,

де К – коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб'єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла); V – обсяг виробництва у натуральному виразі; Р – середній рівень цін.

Що стосується Дж. М. Кейнса, то він посідає особливе місце у світовій економічній думці, взагалі, і в теорії грошей зокрема. Він глибоко вивчив роль процента в динаміці реальної економіки, насамперед, через зв'язок "процент-інвестиції". Кейнс визначив, що зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної

ставки, що, в свою чергу, веде до змін в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект – до зміни обсягів номінального ВВП. Цей зв'язок може бути виражений такою формулою:

М = Пр – І – Пз – ВВП,

де М – маса грошей; Пр – ставка процента; І – попит на інвестиції; Пз – загальний обсяг платоспроможного попиту; ВВП – номінальний обсяг виробленого ВВП.

У Кейнса три мотиви нагромадження грошей: трансакційний, обачності та спекулятивний. Головна новизна, внесена Кейнсом – відокремлення третього елементу попиту на гроші – попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М2).

М = М1 + М2 = L1 (у) + L2 (і),

де L1 (у) – функція доходу; L2 (і) – функція процента.

Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально- бюджетної політики як надійного та ефективного способу економічного регулювання.

Таким чином, Дж. Кейнс значно глибше, на відміну від його попередників, розглядав взаємозв'язок між грошовою масою і змінами у суспільному виробництві. Головним елементом механізму взаємозв'язку між ними він вважає відсоток, при зменшенні якого інвестиційна активність зростає суспільне виробництво пожвавлюється. На рівень відсотка, у свою чергу, впливає грошова маса, чим вона більша, тим нижчий відсоток. Але просто збільшення грошової маси може й не призвести до таких наслідків, тому що на зменшення відсотка впливає не тільки збільшення грошової маси в обігу. Останнє, з одного боку, залежить від обумовленого психологією населення бажання утримувати готівку в себе. З другого боку, це залежить від напряму змін у мотивації суб'єктів господарювання щодо конкретного використання своїх касових залишків. При зростанні доходів трансакційний мотив і мотив обачливості у населення посилюється. Те саме стосується і спекулятивного мотиву, але він не є прямою функцією доходу, як перші два мотиви, а виступає функцією від дохідності (відсотки) за фінансовими активами (акціями, облігаціями тощо).

Дія названих вище чинників, які впливають (у протилежних напрямах) на відсоток за кредитами, веде до встановлення певної рівноваги на грошовому ринку і вже вона врешті-решт визначає певну спроможність розвитку суспільного виробництва.

Слід мати на увазі, Кейнсіанський варіант кількісної теорії грошей є однією з складових теорії державного регулювання економіки, становлення якої відбувалось в умовах падіння виробництва в розвинутих країнах Заходу, посилення кризових явищ і безробіття. Головною метою був пошук шляхів виходу з кризи, шляхів припинення падіння обсягів виробництва та його подальшого зростання. Д. Кейнс вважав, що одним із напрямів досягнення мети є зменшення відсотка за кредитами і посилення на цій основі інвестиційної активності в суспільстві.

Втілення в життя в багатьох країнах урядових програм побудованих на кейнсіанських постулатах, призвело до суттєвого зростання суспільного виробництва й подолання багатьох негативних явищ, що супроводжували економіку США та європейських країн у 20–30-ті роки XX століття.

Однак, кейнсіанство в цілому та його тлумачення кількісної теорії грошей, мали й деякі негативні наслідки. Один з них – неминуче зростання інфляції, оскільки зростання обсягу грошової маси не могло не призвести до значного зростання цін.

Разом з тим, це не зменшує великого внеску Д. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей, а кейнсіанство стало одним із вагомих напрямів розвитку економічної теорії, який був успішно використаний у практиці суспільного виробництва багатьох країн.

Не зважаючи на це, кейнсіанство від самого початку зазнало гострої критики з боку вчених, які виступали проти втручання держави в економіку. На підставі цих критичних виступів сформувалася нова течія в економічній теорії–монетаризм.