< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ

Призначення, статус та основи організації центрального банку

Центральному банку належить провідне місце не тільки в організації всієї сукупності кредитно-грошових відносин у країні, він є головною ланкою в державі, за допомогою якої остання здійснює переважно частину своїх регулюючих стосовно економіки функцій.

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банківської системи країни (банк банків) за своєю головною функціональною роллю – це емісійний банк, тобто банк, якому належить монополія на випуск грошей. Центральний банк здійснює управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного не інфляційного розвитку економіки. Його роль у розвитку економіки полягає у наступному:

  • – він є емісійним банком;
  • – відіграє роль банку банків, тобто специфічної банківської інституції, яка формує банківські резерви і регулює діяльність банківської системи;
  • – є органом державного управління, який відповідає за монетарну політику.

Центральний банк, як особливий орган банківської системи створює так звані гроші підвищеної ефективності – готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей.

Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов'язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і характер їх використання банки визначають самостійно.

Центральний банк має, як правило, монопольне право здійснювати емісію готівки. Проте, сама маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб'єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції, вони тратитимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках в банках.

Центральний банк, регулюючи пропорцію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентної ставки.

Таким чином, центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентної ставки.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими завданнями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Він є самостійною юридичною особою, його майно відокремлено від майна держави, центральний банк може ним розпоряджатися як власник. Він не є комерційною організацією.

Правовий статус центрального банку пов'язаний із вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:

  • – визначення на законодавчому рівні завдань й основних напрямів діяльності банку;
  • – формування статутного капіталу банку;
  • – визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;
  • – порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.

Правовий статус центрального банку у розвинутих країнах закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві. Безперечно, що головним правовим актом, що регламентує та регулює діяльність центрального банку слід вважати закон про центральний банк. Він містить чітко сформульовані завдання й основні напрями діяльності центрального банку.

Порядок формування статутного капіталу центрального банку може визначати держава, як, наприклад, у Франції, Німеччині. Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина– у власності акціонерів. Такий порядок діє у Австрії, Швейцарії, Японії. У США весь статутний капітал центрального банку власність приватних акціонерів (США, Італія).

Проте, порядок й джерела формування статутного капіталу центрального банку не має принципіального значення для реалізації його функцій, тому що, цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами акціонерів, а інтересами держави, тобто інтересами всього суспільства.

Неоднаковий і характер взаємовідносин центральних банків із органами державної влади.

По-перше, це стосується рівня самостійності центрального банку у рівні й реалізації монетарної політики.

По-друге, характеру взаємовідносин центрального банку з державою щодо фінансування дефіциту державного бюджету.

Що стосується незалежності центрального банку, то вона, безумовно, не може бути абсолютною. Це пояснюється тим, що монетарна політика, яку проводить центральний банк, являє собою важливу складову загальної економічної політики держави. Впливаючи на реальну економіку, вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною й структурною політикою. Як провідник монетарної політики центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі, що стоять перед країною у конкретний період часу, а тому узгоджувати свої дії з урядом та іншими державними установами, які формують економічну стратегію й тактику держави.

З метою запобігання прямого тиску уряду на центральний банк з приводу фінансування дефіциту державного бюджету, у більшості країн з розвинутою ринковою економікою, на законодавчому рівні заборонено надавати уряду прямі кредити, спрямовані на покриття бюджетного дефіциту. Крім того, в багатьох країнах забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки в цих країнах можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового обороту.

На рівень незалежності центрального банку певним чином впливає і порядок призначення й звільнення вищого керівництва банку. У багатьох розвинутих країнах керуючий центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законодавчим органом державної влади.

Організаційна структура центрального банку значною мірою залежить від форми державного устрою держави (федералізація, чи унітарна держава), національних традицій й особливостями банківського законодавства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >