< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Види екологічних прав громадян

Екологічні права громадян – це встановлені та гарантовані державою можливості у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища (довкілля). Вони пов'язані з охороною, використанням і відтворенням природних ресурсів, забезпеченням екологічної безпеки, запобіганням і ліквідацією негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереженням природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

З прийняттям Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року термін "екологічні права" вперше був закріплений у законодавстві України. Згідно зі ст. 9 цього Закону кожний громадянин має право на:

  • • безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
  • • участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;
  • • участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;
  • • здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;
  • • об'єднання в громадські природоохоронні формування;
  • • вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;
  • • участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;
  • • одержання екологічної освіти;
  • • подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;
  • • оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян.

На мій розсуд, вважаю за необхідне зупинитися на правах людини на сприятливе довкілля. Практично лише перша світова війна з усією гостротою викликала необхідність законодавчого гарантування права людини на сприятливе для його життя довкілля, в тому числі і природне. По суті, вимоги екологічної безпеки містяться вже в Женевському протоколі "Про заборону використання на війні задушливих, отруйних та їм подібних інших газів, а також бактеріологічних засобів" (1925 р.). Держави, учасниці Протоколу, взяли на себе зобов'язання не використовувати хімічні отруйні речовини на війні, а також ніколи не виробляти їх. Ця лінія була продовжена в Конвенції про заборону вишукування, виробництва та нагромадження покладів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсичних засобів та їх знищення (1972р.).

Докорінної зміни у тлумаченні застосування сили в міжнародних відносинах було досягнуто у Паризькому пакті, або Пакті Британа-Келлога від 27 серпня 1928 р. Фактично війна була оголошена міжнародним злочином. Ця норма була потім зафіксована у статуті Організації Об'єднаних Націй, зокрема, за ст. 2 п. 4 держави – члени ООН зобов'язувалися уникати у зносинах між собою застосування сили чи її загрозу, тобто відмінялося саме право держави провадити війну. Тим самим поза законом були поставлені й екологічні війни, які мали місце ще, наприклад, з часів походу Дарія І на скіфів, чи під час воєнних дій США у В'єтнамі (знищення джунглів "оранжевим" гербіцидом).

Право людини на гідне для її проживання довкілля міститься у "Загальній декларації прав людини", прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН на своїй третій сесії, що відбулася в Парижі, 10 грудня 1948 р. Воно визначалося як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави. І хоча безпосередньо про екологічні права в Декларації мова не йшла, у ній є чимало статей, які окреслюють вимоги до оточення людини. Такою є, наприклад, ст. 25:" Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини".

Інституалізація права на природне середовище. Важливу роль у правовому забезпеченні охорони навколишнього природного середовища зіграли міжнародні договори, спрямовані на заборону використання ядерної зброї. Одним із перших у цій галузі був Договір про Антарктиду (1959 р.), за яким льодовий континент фактично оголошувався не лише спільним надбанням людства, а й "безатомною територією". Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою (Москва, 1963), а також Договір про космічну діяльність держав (1967) і Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971) створили правові основи захисту основних сфер планети, а також Місяця від ядерного забруднення. Якщо додати до цього ще деякі інші антиядерні угоди, наприклад, про заборону ядерної зброї в Латинській Америці {Договір Тлателолкд) (1967), то стане зрозумілим важливість подібних дій для законодавчого забезпечення охорони довкілля.

Логічним підсумком таких дій стала Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977), за яким взагалі упереджувалася можливість використання природного середовища з військовою метою.

Після "Загальної декларації прав людини" чи не найважливішим став акт прийняття "Загальної декларації прав народів" (Алжир, 4 липня 1976 р). У цій Декларації праву народів на навколишнє середовище та спільні ресурси вже відведено окремий, п'ятий розділ, котрий містить декілька статей:

"Стаття 16. Всі народи мають право на збереження, захист та поліпшення свого навколишнього середовища.

Стаття 17. Всі народи мають право на використання спільного надбання людства, такого, як відкрите море, морське дно, космічний простір.

Стаття 18. При використанні вище позначених прав всі народи Зобов'язані враховувати необхідність узгодження потреб свого економічного розвитку з вимогами солідарності між усіма народами світу".

А вже в Міжнародному пакті про права солідарності навколишнє середовище зазначене серед чотирьох (поряд з миром, розвитком та спільним надбанням людства) універсальних цінностей, що визнаються як такі всіма людьми, всіма народами і всіма націями. При цьому з чотирьох розділів Пакту розділ третій (5 статей з 20) присвячено праву на навколишнє середовище.

Все це свідчить про те, як стрімко розвивалось екологічне право і як природне довкілля ставало однією з фундаментальних цінностей людства.

Своєрідним підсумком та синтезом еколого-правничого руху стала "Декларація людських прав індивідів та народів" ("Азіатсько-Тихоокеанська декларація"), що була прийнята 15 лютого 1988 р. на Конференції з правових питань миру, розвитку та прав людини. У цьому документі зазначено всього два найфундаментальніших людських прав народів та індивідів, з яких друге фіксує право "на невід'ємний суверенітет над своїми природними багатствами та ресурсами". При цьому підкреслювалося (ст. 4), що кожен індивід і кожен народ має право на гідне середовище проживання: "Збереження належного стану навколишнього середовища на Землі – повинність і обов'язок кожного індивіда, народу та держави".

Екологічні права належать до суб'єктивних прав, які гарантуються державою за допомогою комплексу встановлених юридичних можливостей громадянина реалізувати свої інтереси в безпечному навколишньому природному середовищі.

Як економічні, політичні та інші права екологічні права мають свої особливості. Такими, на думку А. П. Гетьмана, необхідно вважати:

  • • спрямованість здійснення екологічних прав громадян, яка пов'язана з задоволенням екологічних потреб і забезпеченням реалізації екологічних інтересів;
  • • пріоритет екологічних прав громадян у загальній системі прав людини і громадянина;
  • • при встановленні екологічних прав громадян враховуються закони природи, згідно з якими розвиваються екологічні об'єкти;
  • • екологічний фактор визначає установлення форм належності природних об'єктів відповідним суб'єктам;
  • • зміст екологічних прав обумовлено принципами екологічного права як самостійної галузі права;
  • • екологічні права здійснюються в основному під контролем держави;
  • • особливості екологічних прав обумовлюють необхідність вибору оптимальних і ефективних правових способів і форм їх захисту.

Натомість В. І. Андрейцев до особливостей екологічних прав громадян пропонує відносити:

  • 1) належність екологічних прав до конституційних прав людини, тобто законодавець визначив екологічні права як одні з пріоритетних прав людини;.
  • 2) екологічні права це комплексна правова категорія, яка охоплює систему екологічних прав. Як і в будь-якій системі, де всі елементи взаємопов'язані, екологічні права також перебувають в тісному взаємозв'язку і залежать один від одного. Так, через реалізацію права на отримання екологічної інформації реалізовується право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
  • 3) в основі формування системи екологічних прав лежать корінні, загальнолюдські права людини, зокрема, право на життя, право кожної людини на повноцінне і здорове існування в суспільстві;
  • 4) формування системи екологічних прав громадян знаходиться в стані становлення і розвитку;
  • 5) обумовленість екологічних прав визначається цінністю людини, необхідністю захисту в межах державних і неурядових інституцій, надання можливості вільного перебування і взаємодії з навколишнім природним середовищем;
  • 6) юридичні засади реалізації екологічних прав громадян, гарантії їх захисту зафіксовані Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", іншим законодавством України;
  • 7) відсутність обгрунтованого пакту міжнародних екологічних прав.

Класифікація екологічних прав може бути проведена за найрізноманітнішими підставами.

За джерелами їх закріплення екологічні права громадян можна поділити на:

  • а) конституційні і
  • б) встановлені в законах.

До першої групи належать права, передбачені у Конституції України. У ст. 50 Основного закону зазначено, що кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди. Крім того, Конституція гарантує кожному право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

На основі аналізу інших конституційних норм, можна констатувати, що конституційними екологічними правами і свободами є також можливості кожної людини і громадянина користуватися природними об'єктами власності народу України відповідно до закону (ст. 13 Конституції України), звертатися до суду за захистом своїх прав (ст. 55 Конституції України) та інші.

До другої групи входять права зазначені у ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року та екологічні права закріплені і в інших законах України.

Наприклад, Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року у ст. 6 визнав право кожного на охорону здоров'я, що передбачає: безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; санітарно – епідемічне благополуччя територій і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх ступінь, тощо.

Згідно з ст. 14 Закону України "Про відходи" від 5 березня 1998 року громадяни України, іноземці та особи без громадянства у сфері поводження з відходами мають право на:

  • а) безпечні для їх життя та здоров'я умови при здійсненні операцій щодо поводження з відходами;
  • б) одержання в установленому порядку повної та достовірної інформації про безпеку об'єктів поводження з відходами як тих, що експлуатуються, так і тих, будівництво яких планується;
  • в) відвідування в установленому порядку спеціально відведених місць чи об'єктів поводження з відходами;
  • г) участь в обговоренні питань, пов'язаних із розміщенням, проектуванням, спорудженням та експлуатацією об'єктів поводження з відходами;
  • д) екологічне страхування відповідно до законодавства України;
  • е) відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок порушення законодавства про відходи.

Крім цього, екологічні права визначені в таких законах як Закон України "Про питну воду та питне водопостачання" від 10.01.2002 р. (ст. 22), Закон України "Про природно-заповідний фонд" від 16.06.1992 року (ст. 10), Закон України "Про рослинний світ" від 09.04.1999 року (ст. 7), Закон України "Про тваринний світ" від 13 грудня 2001 року (ст. 10), Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 року (розділ II), Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року (ст. 4) та інші.

Однак, екологічні права встановлюються не лише національними законами на рівні певної держави. Такі можуть передбачатись і у міжнародних договорах та угодах.

Уперше міжнародна актуальність проблеми якості довкілля була належно оцінена на Конференції ООН щодо довкілля людини в Стокгольмі в 1972 року. У преамбулі Стокгольмської декларації зазначено, що як природне, так і створене людиною навколишнє середовище, мають вирішальне значення для благополуччя і реалізації основних прав людини, включаючи її право на життя. Принцип 1 Стокгольмської декларації проголосив право кожної людини на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому середовищі.

Через 20 років після Стокгольмської конференції, у 1992 році в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) пройшла Конференція ООН щодо довкілля та розвитку. Декларація Ріо розвинула положення Стокгольмської декларації та відобразила новий підхід до охорони довкілля в цілому й екологічних прав людини, пов'язавши їх з питанням збалансованого розвитку. Принцип 1 Декларації Ріо проголошує, що людина є центральною ланкою в діяльності для такого розвитку. У принципі 10 Декларації Ріо були проголошені також й інші екологічні права людини – на екологічну інформацію, на участь у прийнятті рішень і судовий захист цих прав тощо.

Одним з основних кроків на шляху розвитку екологічних прав стало підписання 25 червня 1998 року у м. Оргусі (Данія) Конвенції Європейської економічної комісії ООН "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля".

Оргуська Конвенція встановила три основних екологічних права:

  • • доступ громадськості до екологічної інформації;
  • • участь громадськості у процесі прийняття рішень з питань довкілля;
  • • доступ громадськості до правосуддя з питань довкілля.

Зокрема, у Конвенції підкреслюється, що державні органи

зобов'язані надати громадськості екологічну інформацію, включаючи копії фактичних документів та у формі (наприклад, письмовій чи усній), відповідно до запиту. При цьому громадськість не повинна формулювати свою зацікавленість.

Екологічна інформація повинна надаватись в максимально стислі строки, але не пізніше одного місяця після подання заяви (запиту), якщо тільки обсяги та складність відповідної інформації не виправдовують продовження цього терміну до двох місяців після подання заяви.

Конвенція наголошує на діях державних органів у випадках, коли вони не володіють екологічною інформацією, котра міститься у запиті. Тоді державний орган у максимально стислий строк інформує особу, що подала запит, про державний орган, до якого, як він вважає, можна звернутись із запитом про надання відповідної інформації, або передає цей запит такому органу та належним чином повідомляє про це особу, яка звернулась із запитом.

З метою ефективного збору та оперативного поширення екологічної інформації, згідно з Конвенцією, державні органи повинні мати у своєму розпорядженні екологічну інформацію, яка стосується роду їх діяльності, та постійно поновлювати її.

У Конвенції зазначається, що у випадках, що становлять безпосередню загрозу для здоров'я людини або навколишнього середовища, які виникають в результаті людської діяльності або є наслідком природних явищ, вся інформація, яка могла би дозволити громадськості вжити заходів із запобігання або зменшення шкоди, яка може стати наслідком такої загрози, і яка є у розпорядженні державного органу, негайно повинна бути поширена серед членів громадськості, яких потенційно торкається загроза.

Конвенція наголошує на тому, що національне законодавство повинно забезпечити прозорість та легкодоступність екологічної інформації. Держави повинні збільшувати обсяг екологічної інформації в електронних базах даних, розгортати загальнонаціональні системи кадастрів чи реєстрів забруднень тощо.

Нагадую, що згідно з ст. 50 Конституції України "кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена". Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення є одним з важливих прав, закріплених також і в ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Закон України від 24 лютого 1994 року "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року передбачають право громадян на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь, які, звичайно, можуть бути пов'язані з негативним впливом на навколишнє природне середовище.

З метою забезпечення широкого доступу до екологічної інформації, а також на виконання положень Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля та деяких інших нормативно-правових актів, Постановою Верхової Ради України від 4 листопада 2004 року № 2169-IV "Про інформування громадськості з питань, що стосуються довкілля" рекомендовано Кабінету Міністрів України забезпечити періодичне інформування населення через засоби масової інформації про об'єкти, які є найбільшими забруднювачами навколишнього природного середовища.

Крім права на доступ до екологічної інформації, Оргуська Конвенція гарантує громадськості участь в процесі прийняття рішень з питань довкілля.

Конвенція поділяє рішення з питань довкілля на три категорії, відповідно до яких встановлюються дещо різні процедури залучення громадськості. Зокрема:

  • • участь громадськості у прийнятті рішень, що стосуються видів діяльності та об'єктів, які становлять екологічну небезпеку;
  • • участь громадськості в питаннях розробки планів, програм і політичних документів, пов'язаних з довкіллям;
  • • участь громадськості в підготовці нормативних актів виконавчої влади і/або загальнообов'язкових юридичних актів.

Право громадян брати участь в управлінні державними справами, що включає в себе питання довкілля та екологічних прав громадян, передбачено і в Основному законі України – Конституції (стаття 38), поряд із правом брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах.

Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" ці права деталізовано з прив'язкою до рішень у сфері довкілля, зокрема:

  • 1) право на участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень із цих питань;
  • 2) участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального й комплексного використання природних ресурсів;
  • 3) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне сере-

довище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та в проведенні громадської екологічної експертизи.

На виконання положень Оргуської Конвенції, Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" Мінприроди розробило своє положення, яке розширює види рішень, до прийняття яких залучається громадськість. Так, Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля від 18 грудня 2003 року № 168 дає перелік видів рішень із питань, що спричиняють чи можуть спричинити негативний вплив на стан довкілля, до яких залучається громадськість. Це, зокрема, такі рішення:

  • • розробка міждержавних, державних, регіональних, місцевих та інших територіальних програм, місцевих планів дій, стратегій та інших документів;
  • • підготовка проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів;
  • • здійснення державної екологічної експертизи з проведенням оцінки впливу на навколишнє природне середовище небезпечних об'єктів та видів діяльності;
  • • видача відповідних документів на використання природних ресурсів, на навмисне вивільнення генетично змінених організмів у довкілля, а також діяльність, яка пов'язана із забрудненням навколишнього природного середовища, поводженням з небезпечними речовинами, відходами та їх розміщенням;
  • • витрати, пов'язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища.

Право на доступ до правосуд дя з питань довкілля є третім екологічним правом, що визнано на міжнародному рівні і закріплено у Оргуській Конвенції. Зокрема, згідно з положеннями Конвенції держава в рамках свого національного законодавства гарантує кожній особі доступ до правосуддя, якщо вона вважає, що її запит з отримання інформації було проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено тощо. Держава також повинна гарантувати особі доступ до визначеної законом швидкої процедури, яка не потребує оплати або передбачає мінімальні тарифи для перегляду справи державним органом або її розгляду незалежним і неупередженим органом, який не є судовим.

Крім проведеної класифікації екологічні права залежно від характеру суб'єкта можна поділити на індивідуальні і колективні. Тобто такі екологічні права, які громадяни можуть реалізувати самостійно, а також спільно з іншими, об'єднавшись в організації, групи та інші утворення. Наприклад, Африканська хартія прав людини і народів, прийнята у 1981 році, у ст. 24 передбачає, що усі народи мають право на задовільне навколишнє природне середовище, сприятливе для їх розвитку. Хартія закріпила право народів, а не індивідів, що дає підстави віднести право на сприятливе навколишнє середовище до колективних прав. Проте це не означає, що право окремих індивідів на сприятливе довкілля не закріплене у міжнародному праві.

Екологічні права диференціюються також:

  • • за кількістю зобов'язаних осіб на абсолютні і відносні;
  • • залежно від сфери поширення за колом осіб на загальні і спеціальні;
  • • залежно від ролі держави у здійсненні цих прав на негативні і позитивні;
  • • залежно від наявності чи відсутності громадянства певної держави на права громадян держави, права іноземних громадян, права осіб без громадянства;
  • • за степенем взаємодії з навколишнім природним середовищем на такі, що передбачають фактичне володіння екологічними благами; які опосередковано пов'язані з довкіллям; які не включають безпосередньої взаємодії з природними об'єктами;
  • • за суспільно-галузевою приналежністю на еколого-економічні, еколого-політичні, еколого-освітні та інші.

Крім наведених критерії класифікації екологічних прав С. Грицкевич пропонує також поділяти їх за безпосереднім об'єктом правовідносин, в яких ці права реалізуються на:

  • 1) екологічні права "в чистому розумінні”:
    • а) безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище;
    • б) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;
  • 2) екологічні права, що мають інструментальний характер:
    • а) громадсько-політичні права в галузі охорони навколишнього природного середовища:
      • • участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій з цих питань;
      • • участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;
      • • об'єднання в громадські природоохоронні формування;
      • • одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;
      • • участь в проведенні громадської екологічної експертизи;
      • • одержання екологічної освіти;
    • б) еколого-процесуальні права:
      • • подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.
    • в) інші права, передбачені законодавством України.

В залежності від того, на якому рівні реалізуються екологічні права, на думку С. Грицкевича, їх можна також поділити на:

  • 1) екологічні права громадян, що реалізуються переважно на галузевому рівні:
    • а) право громадян на безпечне життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
    • б) право на одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров'я людей;
    • в) право на участь в проведенні громадської екологічної експертизи;
    • г) право на участь в розробці і здійсненні заходів охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів.
  • 2) екологічні права громадян, що реалізуються на міжгалузевому рівні, а саме:
    • а) право на участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та внесення пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій з цих питань;
    • б) право на одержання екологічної освіти;
    • в) право на об'єднання в громадські природоохоронні формування;
    • г) право на подання до суду позовів на державні органи, підприємства, установи, організації і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Всі вище наведені екологічні права не становлять вичерпного переліку і можуть бути доповнені або змінені в майбутньому, в залежності від конкретної екологічної ситуації в державі в певний період.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >