Відповідальність за екологічні правопорушення

• 9.1. Поняття та сутність юридичної відповідальності за правопорушення у сфері довкілля.
• 9.2. Правопорушення проти довкілля, як підстава екоправової відповідальності.
• 9.3. Санкції екоправової відповідальності.
• 9.4. Контрольні питання і завдання.

Поняття та сутність юридичної відповідальності за правопорушення у сфері довкілля

Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Тимчасово окупованою територією визначається:

• 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;
• 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;
• 3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2.

Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Кабінет Міністрів України здійснює постійний моніторинг стану дотримання прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, за результатами якого оприлюднює та надає відповідну інформацію міжнародним організаціям у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина та вживає необхідних заходів.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює згідно із законом парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу, військове майно, майно державних органів, державних підприємств, установ та організацій, що знаходяться на тимчасово окупованій території і є власністю держави Україна, не можуть переходити у власність інших держав, юридичних або фізичних осіб в інший спосіб, ніж передбачений законами України.

Важливим елементом механізму правового забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля, є юридична відповідальність за правопорушення у цій сфері,

Вона за своєю соціальною сутністю виражає природну негативну реакцію суспільства на зневажливе ставлення до основних соціальних інтересів і соціальних благ відповідними суб'єктами та неналежне виконання чи невиконання ними своїх обов'язків щодо використання й охорони довкілля.

В основу юридичної відповідальності за правопорушення проти довкілля покладено вже відомий конституційний обов'язок про неухильне дотримання усіма громадянами України Конституції нашої держави та її законів (ст. 68), а також обов'язок не заподіювати шкоду природі й відшкодовувати збитки у разі її завдання (ст. 66). Саме шкода, яка завдається загально-суспільним інтересам, у тому числі і у сфері охорони й використання природи виражає соціальну сутність правопорушень, що є підставою юридичної відповідальності.

В теорії права юридична відповідальність розглядається у декількох самостійних аспектах які тим не менше є взаємопов'язаними між собою та загалом виражають правову природу цього суспільного явища.

Передусім, юридична відповідальність трактується, як державний примус, що застосовується до особи, котра не виконує або неналежно виконує вимоги чинного законодавства, зокрема і у сфері охорони довкілля.

Такий примус, що виражається зазвичай у застосуванні до правопорушника уповноваженими органами держави відповідних санкцій розглядається, як охоронювальні правовідносини. Вони виникають за фактом вчинення правопорушення особою – учасником регулятивних правових стосунків у сфері довкілля.

І, нарешті, юридична відповідальність подається у літературі також, як правовий інститут, тобто, як система правових норм (переважно галузевих) які регулюють порядок, умови і засоби впливу на правопорушників, а крім того містять санкції, що застосовуються з метою забезпечення правопорядку й відновлення порушених прав та законних інтересів. Аналогічний правовий інститут міститься і у системі права довкілля.

Що стосується поняття юридичної відповідальності, як різновиду ретроспективної соціальної відповідальності, то тут теж в літературі існує чимало суперечливих позицій стосовно і самого її визначення, і розуміння тих заходів які застосовуються в порядку реалізації цієї відповідальності. При цьому, найчастіше розбіжності спостерігаються при визначенні юридичної відповідальності науковцями, які досліджують загальнотеоретичні аспекти такого явища та вченими, що з'ясовують проблеми юридичної відповідальності в окремих галузевих дисциплінах.

Загальноприйнято, наприклад, в теорії права визначати юридичну відповідальність, як закріплений у законодавстві і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали. Таке визначення є доволі змістовним і переконливим. Але, навіть попри його узагальнюючий характер, воно не завжди може бути застосоване щодо деяких видів юридичної відповідальності. Особливо, це стосується галузей приватноправового характеру, де в регулюванні суспільних відносин переважає метод диспозитивності.

Взяти хоча б цивільне, господарське чи корпоративне право. Тут відповідальність учасників правових відносин може виступати предметом договірних стосунків і при цьому виражатись у покладенні на правопорушника додаткового обов'язку – відшкодувати, наприклад, шкоду.

Більше того, чинне господарське законодавство України, яке передбачає так звані адміністративно-господарські санкції за порушення правил здійснення господарської діяльності суб'єктами господарювання містить норму (ст. 238 ТК України) у якій чітко зазначено, що їхнє застосування є лише правом відповідних уповноважених органів державної влади чи органів місцевого самоврядування і зовсім не виражається, в обов'язку правопорушника зазнати примусового позбавлення належних йому цінностей.

Іншим прикладом аналогічного плану є дисциплінарна відповідальність за трудовим правом. Тут її настання (застосування санкцій) також зумовлене правом роботодавця – покарати чи не покарати правопорушника. Тим самим стверджувати про обов'язок останнього зазнати негативних для себе наслідків навряд, чи є доцільним і в цьому випадку.

Очевидно, що класичне визначення юридичної відповідальності може бути ідеальним лише до тих її видів, які належать до сфери публічного права і котрі здебільшого базуються на так званих охороню- вальних нормах. Йдеться передусім про адміністративну та кримінальну відповідальності. Ці види юридичної відповідальності мають універсальний характер і застосовуються для захисту порушених прав майже у всіх сферах суспільних правовідносин. При цьому, варто наголосити, що юридична природа обох названих видів відповідальності не зазнає жодних змін не зважаючи на те, якими б галузевими ознаками наділялися при цьому об'єкти посягання (майновими, трудовими, екологічними чи іншими). Лише характер вчиненого правопорушення (адмінпроступок чи злочин) визначає вид самої відповідальності. Для цих видів властивим є також чітке законодавче визначення санкцій, а на правопорушника покладається обов'язок понести покарання.

У сфері галузей приватноправового спрямування законодавчо визначені санкції (неустойка, пеня, штраф) слугують лише орієнтирами для сторін і їхнє застосування зазвичай залежить від волі учасників правових відносин. Фактично, за такими ж правилами відбувається відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями. Тобто диспозитивний характер методу правового регулювання доволі яскраво проявляється тут і у відносинах юридичної відповідальності.

Ще один аспект, який багатьма дослідниками не завжди чомусь асоціюється із юридичною відповідальністю і який особливого значення набув у тих, порівняно молодих галузях вітчизняного права, котрі в регулюванні відповідних відносин використовують елементи обох відомих методів правого забезпечення. Право довкілля тут не є винятком і суть проблеми полягає у тім, що значна маса правовідносин у сфері, використання і охорони довкілля базується на фактах реалізації відповідними суб'єктами спеціальних прав щодо використання природних ресурсів. Це і право землекористування, і лісокористування, і користування надрами, водами, тваринним світом тощо. А в разі, якщо природокористувачі зловживають наданими їм правами, порушують правила використання відповідних природних ресурсів, законодавство України передбачає примусове припинення права природокористування таких осіб. І власне таке примусове позбавлення певних цінностей, що належать відповідному суб'єкту є нічим іншим, як своєрідними санкціями юридичної відповідальності. При цьому не важко зауважити, що за своїм характером вони не вписуються у систему вже звичних заходів кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності. А тому існують підстави вважати, що правом довкілля використовуються специфічні санкції юридичного впливу, притаманні саме цій галузі права. І такий висновок означатиме, що у системі права довкілля можливе існування ще одного різновиду юридичної відповідальності.

Свого часу у юридичній літературі вже були спроби виділити в переліку юридичної відповідальності, окрім класичних її видів, ще й так звану еколого-правову відповідальність. Однак вітчизняна правова доктрина поставилась до цієї ідеї доволі скептично. При цьому основним аргументом заперечення такого виду відповідальності було саме те, як вважали деякі її представники, що "фактично немає правових санкцій, які б не охоплювалися адміністративною, кримінальною, цивільно-правовою та дисциплінарною відповідальністю". А норма ст.68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", де зазначається, що за порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища наступає визначена цим законом та іншими нормативними актами дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність легально позбавила необхідності з'ясування проблеми наявності таких, відмінних від зазначених заходів впливу щодо осіб, які вчинили правопорушення проти довкілля.

Насправді ж, крім вже відзначених вище специфічних санкцій, що використовуються правом довкілля існують ще й інші заходи юридичного впливу які можуть застосовуватись до порушників норм цієї галузі права. Вони за своєю природою також не зовсім вписуються до загальної системи санкцій вже традиційних видів юридичної відповідальності.

Йдеться про так звані такси, що використовуються як санкції до осіб, які вчинили правопорушення проти довкілля. У них зокрема міститься визначений наперед розмір майнової шкоди, завданої довкіллю неправомірними діями фізичних чи юридичних осіб. Помилкове їх зарахування до заходів цивільно-правової відповідальності пов'язане з тим, що у таксах передбачається майнова оцінка завданих

збитків, а сама відповідальність полягає у відшкодуванні шкоди. Разом з тим, усі спроби подати таксову відповідальність як різновид цивільно-правової відповідальності дисонують загальним підставам відповідальності за завдану майнову шкоду, що передбачені у ст. 1166 ЦК України. Нагадаємо, що там йдеться про шкоду завдану неправомірними діями чи бездіяльністю фізичних або юридичних осіб особистим немайновим правам чи майну фізичної або юридичної особи, яка має бути відшкодована у повному обсязі.

Таксова ж відповідальність передбачається в разі завдання шкоди довкіллю, а не майну фізичних чи юридичних осіб. Тому такси, навіть попри їхній майновий характер все ж мають іншу правову природу і не можуть вважатися санкціями цивільно-правової відповідальності. Вони є санкціями відповідальності у сфері довкілля, а не окремим видом відшкодування цивільно-правової (майнової) шкоди. Зрештою, вже згадувана ст.66 Конституції України може вважатися тут чи не найкращим доказом на користь такого висновку.

Отже, наявність принаймні двох видів специфічних санкцій (примусового припинення права природокористування та спеціальних такс відшкодування шкоди) дає підстави для виокремлення у системі юридичної відповідальності ще одного її виду – екоправової відповідальності. Вона поряд з іншими традиційними видами відповідальності забезпечує належний рівень правових стосунків у сфері використання й охорони природи.

А з огляду на вже наведене загальне визначення юридичної відповідальності, екоправовою відповідальністю вважатиметься закріплений у законодавстві про довкілля і забезпечений державою обоє 'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення чи обмеження права, що пов'язане з використанням природних ресурсів або відшкодувати за спеціальними правилами завдану довкіллю шкоду.