Джерела міжнародного права навколишнього середовища
Джерелами міжнародного права довкілля є класичні джерела міжнародного права. їхній перелік визначено у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду. Це насамперед міжнародні договори, звичаї, загальні принципи права, визнані цивілізованими народами, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих та авторитетних спеціалістів. Міжнародні договори та звичаї є універсальними та основними джерелами цієї галузі права. Судові рішення та доктрини виконують функції допоміжних джерел. Особливе місце в системі джерел міжнародного права довкілля посідають загальні принципи права.
Характерним для джерел міжнародного права довкілля є широке використання в процесі співробітництва актів програмно-політичного характеру з елементами нормативно-правового договору, та застосування норм національного права з метою забезпечення дієвості узгоджених міжнародно-правових. До визначальних рис цієї категорії джерел права відносять також загальносвітову значимість регульованих ними відносин як в контексті завдань, визначених суспільним розвитком, так і функцій правового регулювання.
Міжнародні акти програмного характеру, декларації, рекомендації, кодекси поведінки за допомогою яких держави засвідчують та об'єктивізують свої наміри, основні напрямки діяльності, пріоритети та засади взаємовідносин відіграють важливу роль в міжнародному нормотворчому процесі. Система таких норм та правил поведінки отримала в теорії міжнародного права назву так званого "м'якого права". Натомість система, що сформована в процесі укладення міжнародних договорів на підставі загальновизнаних норм та принципів, визначається як "тверде право". І саме норми "м'якого права" виконують функцію адаптування міжнародного права довкілля до умов, в яких відбувається його розвиток та утвердження. Норми "м'якого права" будучи позбавленими нормативного змісту, самі по собі не виступають в ролі джерела права, але в поєднанні з нормами "твердого права" формують дієвий праворегулятивний механізм та посилюють джерельну основу цієї галузі.
Відомо, що у системі джерел міжнародного права до середини XX ст. визначальну роль відігравав міжнародний звичай. Та з часу утворення ООН договірне перебрало на себе основну функцію регулювання міжнародних стосунків. І саме договірна форма регулювання відносин в сфері охорони природи та природокористування значно прискорила процес становлення міжнародного права довкілля самостійної галузі права. Визначальним у цьому контексті вважаються Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями 1986 р., а також Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.
Уже тепер систему джерел міжнародного права довкілля формують понад 6 тис. міжнародних договорів та угод. Більше половини із них регулюють відносини на двосторонній основі, третина – на універсальному та регіональному рівнях.
Основними серед універсальних договорів є конвенція ЮНЕСКО Про охорону всесвітньої і культурної спадщини 1972 р., а також чимало інших актів договірного характеру. Це – Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р., Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх вилучення 1979 р., Конвенція про біологічну різноманітність 1992 р., Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р., Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, завдану довкіллю небезпечними речовинами 1993 р., Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату 1997 р., тощо.
У дещо вужчому плані стосунки суб'єктів міжнародного права врегульовано в міжнародних договорах регіонального характеру. Серед них можна виділити Європейську конвенцію про захист тварин при міжнародному перевезенні 1968 р., Конвенцію про захист від небезпеки отруєння бензолом 1971 р., Конвенцію про захист Середземного моря від забруднення 1976 р., Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення 1992 р., Конвенцію про захист морського середовища району Балтійського моря 1992 р., Договір про співпрацю в басейні річки Амазонка 1978 р., Африканську конвенцію про збереження природи і природних ресурсів 1968 р., Конвенцію про охорону природи в південній частині Тихого океану 1976 р., Угоду СНД про взаємодію в галузі екології та охорони зовнішнього природного середовища 1992 р., Конвенцію про доступ до інформації, участі громадськості в процесі ухвалення рішень та доступі до правосуддя з питань довкілля 1998 р. та інші.
На основі універсальних та регіональних договорів (конвенцій) держави укладають двосторонні угоди та договори. В системі джерел цієї галузі міжнародного права вони складають найбільш чисельну групу. Двосторонні міжнародні договори мають на меті забезпечити оперативність вирішення питань екологічного характеру, ефективність механізму правового регулювання, сформованого на підставі універсальних та регіональних міжнародних стандартів. Окрім завдань загального характеру, держави-учасниці врегульовують локальні проблеми із максимальним врахуванням національних інтересів і пріоритетів.
Не зважаючи на провідну роль договірного регулювання в системі міжнародного права довкілля тут використовується чимало актів, які мають звичаєву природу.
Основними серед них є такі звичаєві норми які забороняють діяльність що може завдати шкоди довкіллю, за умови усвідомлення небезпеки чи неспроможності її відвернення та деякі інші міжнародні звичаї.
Окрім договорів та звичаїв функції джерел міжнародного права довкілля відіграють також міжнародно-правові акти програмного, декларативного або так званого квазінормативного характеру. Найбільш значимими з поміж них є Стокгольмська Декларація ООН із проблем довкілля 1972 р., Декларація Ріо-де-Жанейро із довкілля та розвитку 1992 р., Всесвітня зустріч на найвищому рівні щодо стійкого розвитку в Йоханесбурзі 2002 р.
