< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Спеціальна методика розвитку зв'язного мовлення

Поняття зв'язного мовлення.

Уміння та навички, необхідні для здійснення висловлювання

Провідну роль у процесі мовленнєвого розвитку дошкільників відіграє розвиток зв'язного мовлення, оскільки доведено (С. Л. Рубінштейн, А. М. Леушина), що не слово, а саме речення (зв'язне висловлювання) є комунікативною одиницею мовлення.

Аналізуючи мовленнєву діяльність, психологи та психолінгвісти виділяють такі її основні види, як слухання, говоріння, читання та письмо. Говоріння та письмо – це види мовленнєвої діяльності, пов'язані з усною та писемною формою. Навчання усного та писемного мовлення називається розвитком зв'язного мовлення. Зв'язне мовлення – це процес, мовленнєва діяльність і певний продукт мовленнєвої діяльності.

Доведено, що для старшого дошкільного віку характерним є слухання і говоріння, які здійснюються в усному зв'язному мовленні.

У новому тлумачному словнику української мови (ред. В. Єременко, О. Сліпушко, 1999. – Т. 2. – С. 133) слово „зв'язний” пояснюється як послідовний, логічний хід думок.

Зв'язне мовлення – це розгорнутий виклад певного змісту, який відбувається логічно, послідовно та точно, граматично правильно та образно. Воно організоване за законами логіки, граматики та композиції, є одним цілим, має тему, виконує визначену функцію (здебільшого комунікативну), відносно самостійне та завершене, розчленовується на більші чи менші значні структурні компоненти[1].

Ступінь зв'язності мовлення насамперед залежить від його завдань, від ситуації, в якій відбувається спілкування, та від його змісту.

Зв'язним у специфічному, термінологічному значенні слова С. Л. Рубінштейн називав таке мовлення, яке відображає у мовленнєвому плані всі суттєві зв'язки свого предметного змісту. Мовлення, зазначає він, може бути незв'язним за двома причинами: або тому, що ці зв'язки не усвідомлені та не представлені у думці того, хто говорить, або тому, що ці зв'язки не виявлені належним чином у його мовленні. Зв'язність мовлення означає адекватність мовленнєвого оформлення думки того, хто говорить, або того, хто пише, з точки зору його зрозумілості для слухача або читача.

Зв'язне мовлення – це таке мовлення, яке може бути цілком зрозуміле на основі його власного предметного змісту. Для того, щоб його зрозуміти, не потрібно враховувати ту поодиноку ситуацію, в якій воно промовляється, все в ньому зрозуміло для іншого з самого контексту мовлення, це контекстне мовлення[2].

Основна функція зв'язного мовлення – комунікативна. Вона здійснюється у двох основних формах – діалозі та монолозі. Кожна з форм має свої особливості, які визначають характер спеціальної методики їх формування.

Діалог є первинною природною формою мовного спілкування, класичною формою мовленнєвого спілкування. Діалог – це розмова двох або кількох людей. Він складається із запитань та відповідей, не потребує розгорнутих речень, тому що їх зміст доповнюється мімікою, жестами, інтонаціями, а також ситуацією, обстановкою, в якій перебувають співрозмовники. Тому в діалозі частіше використовуються неповні речення, полегшені синтаксичні конструкції, звертання, модальні слова, вигуки, пропускаються деякі члени речення, які можна домислити за ситуацією, тут посідає розмовна лексика, складні речення зустрічаються рідше, ніж у монолозі. Діалог характеризується зміною висловлювань двох, або кількох співрозмовників на одну тему, пов'язану з будь-якою ситуацією. Діалогічне мовлення відрізняється недовільністю, реактивністю.

У психології відомі різні форми діалогічного мовлення. Найбільш простою є та, під час якої відповідь повністю повторює запитання та відтворює частину запитання, у цих випадках для виникнення висловлювання непотрібно ніякої творчої діяльності. Ця форма може зберігатися навіть при масивних мозкових ураженнях, коли складні форми мовленнєвої активної діяльності страждають.

Існує і складніша форма діалогічного мовлення, коли відповідь не відтворює частину запитання та від суб'єкта вимагається самостійно сформулювати дещо нове. Ця складніша форма мовлення забезпечується і складнішим складом психологічних процесів. Суб'єкт повинен зрозуміти запитання та потім вибрати з усіх альтернатив, які виникають, одну та сформулювати активне висловлювання, яке не відтворює запитання.

Зміст і структура діалогів залежать від теми і мети висловлювання, умов та обставин мовлення, індивідуальних якостей співрозмовників.

У процесі діалогу дитина навчається довільності свого висловлювання, у неї розвивається уміння слідкувати за логікою свого висловлювання, тобто у діалозі відбувається зародження та розвиток навичок монологічного мовлення.

Монологічне мовлення є відносно розгорнутим видом мовлення. Це мовлення однієї особи, яке має свої особливості. Воно вимагає більшої напруженості пам'яті, уваги до змісту та форми мови. Монологічне мовлення спирається на мислення, яке логічно більш послідовне, ніж у процесі діалогу. В ньому порівняно мало використовується мовленнєва інформація, яку співрозмовники отримують із ситуації розмови. Замість того, щоб вказати на предмет, у монологічному мовленні потрібно у більшості випадків згадати про нього, назвати його та, якщо це потрібно, описати. Монологічне мовлення є активним і довільним видом мовлення. Воно не відбувається само по собі. У ньому потрібні внутрішня підготовка, більш подовжене попереднє обдумування висловлювання, зосередження думки на головному. Тут також важливі немовленнєві засоби (жести, міміка, інтонація), вміння говорити емоційно, виразно, але вони займають другорядне місце. Для монологу характерні: літературна лексика; розгорнутість висловлювання, логічна завершеність; синтаксична оформленість; зв'язність монологу забезпечується тим, хто говорить.

В основі правильно організованого монологічного мовлення лежать не окремі слова та речення, а більші одиниці – блоки речень, через які відбувається рух думки, послідовне розгортання теми.

Ці дві форми мовлення відрізняються і мотивами. Монологічне мовлення стимулюється внутрішніми мотивами, і його зміст, і мовні засоби вибирає той, хто говорить. Діалогічне мовлення стимулюється не тільки внутрішніми, але й зовнішніми мотивами (ситуація, в якій відбувається діалог, репліки співрозмовника).

Монологічне мовлення є складним, довільним, організованим видом мовлення і тому потребує спеціального мовленнєвого виховання.

Незважаючи на суттєві відрізнення, діалог і монолог взаємопов'язані один із одним. У процесі спілкування монологічне мовлення органічно вплітається у діалогічне, а монолог може мати діалогічні властивості. Часто спілкування проходить у формі діалогу з монологічними вставками, коли поряд із короткими репліками використовуються розгорнутіші висловлювання, які складаються з декількох речень і містять різну інформацію.

Цей взаємозв'язок необхідно враховувати під час навчання дітей рідного мовлення. Навички та уміння діалогічного мовлення є основою оволодіння монологом. Під час навчання діалогічного мовлення створюються передумови оволодіння розповіданням, описом. Цьому допомагає і зв'язність діалогу: послідовність реплік, обумовлена темою розмови, логіко-смисловий зв'язок окремих висловлювань між собою. У ранньому дитинстві формування діалогічного мовлення випереджує становлення монологічного, а у подальшому робота з розвитку цих двох форм мовлення проходить паралельно.

За мірою зростання дитини збільшується її потреба у спілкуванні, що, у свою чергу, стимулює накопичення та розвиток у неї мовленнєвих умінь і навичок (зростає їх кількісний склад, ускладнюється структура, удосконалюється якість). До кінця дошкільного віку дитина досягає такого рівня удосконалення мовленнєвих умінь і навичок, який забезпечує їй необхідне структурне та смислове оформлення висловлювань у різних формах – у відповідності із задумом, умовами і метою спілкування.

Серед таких умінь і навичок виділяють:

  • 1. Уміння і навички, що забезпечують процес говоріння:
    • • навички звукового оформлення висловлювання, які відповідають нормам реалізації мовлення;
    • • уміння відбирати для висловлювання слова у відповідності із загальноприйнятими значеннями;
    • • будувати граматично правильні висловлювання, які відповідають закономірностям мови;
    • • використовувати різні види висловлювань, які відповідають комунікативному наміру (мотиву), умовам і цілям повідомлення.
  • 2. Уміння і навички, які забезпечують процес прийому (слухання) мовлення:
    • • уміння розуміти предметно-змістовну сторону висловлювання;
    • • осмислювати інтонаційну сторону висловлювання і тим самим визначати його мету;
    • • впізнавати слова у відповідності з їх значенням;
    • – розрізняти слова, близькі за звучанням.
  • 3. Уміння, які допомагають відрізнити правильно оформлені висловлювання від неправильно (помилково) оформлених (як у чужому, так і у власному мовленні).

Ця сукупність умінь і навичок ще не завершує розвитку, а є ніби вихідною базою для подальшого розвитку. Вони відповідають потребам дитини дошкільного віку, яка здійснює мовленнєве спілкування у рамках провідної у цьому ВІЦІ – ігрової діяльності. Але ці уміння, які формуються у нормі спонтанно, „пристосовуючись” до потреб спілкування, виявляються в той же час ще недостатньо сформованими для переходу на новий вид діяльності – навчальної.

Для оперування зв'язним мовленням потрібні складніші уміння, які формуються на основі усвідомлення в умовах цілеспрямованої діяльності, як це відбувається у школі.

Але у дослідженнях психологів і методистів показано, що при цілеспрямовано створених умовах діяльності дошкільників можна добитися значних успіхів у формуванні умінь, необхідних для організації зв'язного мовлення. У дітей шестирічного віку можна сформувати уміння, пов'язані зі свідомим орієнтуванням на мовну дійсність, якщо зробити предметом усвідомленого аналізу словесний склад мовлення, граматичну будову, звукову сторону, тобто самі засоби спілкування, які під час спонтанного розвитку помічають від випадку до випадку.

У дітей із порушеннями мовленнєвого розвитку, відмічають Б. М. Гріншпун, В. І. Селіверстов, внаслідок порушення тих чи інших ланцюгів мовленнєвої системи (у тяжких випадках – усієї мовленнєвої системи) спонтанне поетапне формування мовленнєвих умінь і навичок зустрічає певні труднощі, які посилюються дефіцитом засобів спілкування, відсутністю повноцінних умов для накопичення необхідного мовленнєвого досвіду. Утворені таким чином елементарні мовленнєві уміння виявляються недостатніми для здійснення повноцінної діяльності спілкування та подальшого навчання у школі. Тому з часу виявлення дефекту мовлення діти повинні бути включені у спеціально організований педагогічний процес логопедичного впливу[3].

  • [1] Львов Μ. Р. Речь младших школьников и пути ее развития.М.: Просвещение, 1975. – 72 с.
  • [2] Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. В 2 т. – М.: Педагогика, 1989. – Т.1. – С. 468.
  • [3] Гриншпун Б. М„ Селиверстов В. И. Развитие коммуникативных умений у дошкольников в процессе логопедической работы над связной речью // Дефектология. – 1988.№3. – С. 81-85.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >