< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Спеціальна методика формування діалогічного мовлення

У дітей із нормальним розвитком мовлення (О. С. Ушакова) комунікативні уміння та навички формуються послідовно, на основі пристосування до потреб спілкування.

У дітей із ПМР вони у достатньому обсязі та якості спонтанно не утворюються, і процес їх формування відбувається у більш пізні строки, а дефіцит мовних засобів подовжений час не дозволяє цим дошкільникам активно включатися у мовленнєве спілкування.

Отже, головним завданням спеціального навчання діалогічного мовлення є оволодіння дітьми навичками мовленнєвого спілкування.

Це передбачає розвиток у них розуміння мовлення оточення, накопичення мовних засобів, засвоєння різних форм спілкування.

Діалог – складна форма соціальної взаємодії. Участь у діалозі потребує складних умінь:

  • – власно мовленнєві уміння (вступати у спілкування, підтримувати і завершувати спілкування; говорити виразно і в нормальному темпі, користуватися інтонацією діалогу);
  • – уміння мовленнєвого етикету (звернення, знайомство, привітання, запрошення, прохання, згода та відмова, вибачення тощо);
  • – уміння спілкуватися у парі, в групі з 3-5 осіб, у колективі;
  • – уміння спілкуватися для планування сумісних дій, досягнення результатів і їх обговорення;
  • – невербальні уміння – доречне використання міміки та жестів.

У загальній дошкільній педагогіці питанням розвитку діалогічного мовлення приділяють увагу такі дослідники, як Є. А. Фльоріна, Є. П. Короткова, Н. М. Крилова, М. І. Зеленко, О. С. Ушакова, А. Арушанова та інші. Основними методами роботи з розвитку діалогічного мовлення вони виділяють розмови педагога з дітьми у повсякденному житті та проведення бесід.

У спеціальній літературі на сьогодні частіше приділяється увага розвитку монологічного мовлення дітей із ПМР, а діалогічному – опосередковано (С. О.Міронова, Б. М. Гріншпун, Т. Б. Філічєва та інші). Але навички та вміння діалогічного мовлення є основою оволодіння монологічним. І починати навчання необхідно з формування у дітей із ТВМ початкових форм діалогу розмовно-побутового характеру.

Основною метою роботи з формування і розвитку початкових форм діалогічного мовлення є формування умінь, необхідних для спілкування. Це здійснюється шляхом поступового переходу від ситуативної до контекстної форми мовлення, тобто розвиток спілкування відбувається у відповідності із загально-психологічними закономірностями розвитку мовлення дітей у нормі.

Розвиток мовленнєвої комунікації пов'язаний із накопиченням словникового запасу, а також із засвоєнням правил його використання. Ці правила засвоюються дітьми, як і мовлення в цілому, практичним шляхом поступово: спочатку через сприйняття мовлення дорослого, потім у відображеному мовленні і, нарешті, використовують їх у самостійному мовленні. До цих правил відносяться різні зміни слів у залежності від поєднання їх із іншими словами в тому чи іншому висловлюванні, уточнюються лексичні та граматичні значення слів.

Корекційну роботу розпочинають із розвитку сприйняття дітьми мовлення оточення, що здійснюється у спеціальному дошкільному закладі в процесі практичної діяльності дітей. Використовують усі режимні моменти, ігри, заняття, спостереження, екскурсії; звернене мовлення логопеда та вихователя застосовують як засіб регуляції дитячої діяльності. Адекватне виконання дій дітьми говорить про правильне сприйняття і розуміння зверненого мовлення. Розвиток сприйняття мовлення дорослих здійснюється протягом всього навчання дітей у спеціальному дошкільному закладі.

Важливим завданням логопеда на початковому етапі є викликати у дітей мовленнєву активність. Необхідно заохочувати імпульсивні дитячі висловлювання, в якій би формі вони не з'явилися: чи це звуконаслідування, чи слово, чи словосполучення. Але поступово потрібно відмовлятися від звуконаслідувань і вчити дітей правильно називати предмети навколишнього світу, ускладнюючи поступово звуковий та складовий склад слова.

За мірою появи активного мовлення у дітей розвивають самостійність у користуванні словом, бажання використовувати його під час спілкування. З цією метою застосовують такий прийом, як питання – відповідь.

Питання спонукають дітей користуватися словесним мовленням, дають можливість перевірити їх знання та вміння у мовленнєвій комунікації за допомогою запитань розвивають у дітей уміння вслуховуватися у зміст зверненого мовлення, тобто розвивати увагу до мовлення дорослого. Це необхідно для того, щоб дитина навчалася відповідати на запитання.

Спершу використовують відображене мовлення дітей. Ця форма мовлення виникає в ситуації, коли логопед називає предмет (ознаку, дію), потім задає питання про його назву. Дитина знаходиться в полегшених умовах: предмет перед очима і непотрібно згадувати слово для відповіді, воно тільки що прозвучало у мовленні логопеда (Це ляля. Що це?).

Наступна форма мовлення – самостійні, поки що однослівні відповіді, які у поєднанні із запитаннями за змістовною єдністю можна розглядати як відповіді повним реченням.

Найбільш доступні і актуальні для розвитку мовленнєвого спілкування дітей, такі групи питань: Хто це? Що це? Який предмет? Що робить предмет?

  • 1) Питання, які відносяться до назв предметів і їх частин. Питання задають, коли діти розглядають предмет. Формулювання питання може бути коротким і розгорнутим. Наприклад, коротко: Що це?, „Машина”; розгорнуто: Що у мене в руці?, Що зображено на цій картині? Під час розгляду одного предмета питання задають послідовно: Що це? – „Ялина”, Що це у ялини? (показ на картинці вказівкою) – „Стовбур”, А це що у ялини? – „Гілки”, А на гілках у ялини що? -„Голки” тощо. Далі відпрацьовують питання Хто це? Таким чином, у своїх відповідях діти використовують назви живих і неживих предметів.
  • 2) Питання, що відносяться до назв ознак і властивостей предметів. Питання необхідно формулювати конкретно та точно позначати ознаку. Питання починають зі слів: Який? Яка? Яке? Які? Наприклад, „Якої форми яблуко?”, „Якого кольору яблуко?”. На початковому етапі необхідно уникати таких питань, як „Яке яблуко?” Це загальне питання не дозволяє дітям підібрати необхідну відповідь. Але спершу, ніж задавати питання стосовно ознак предмета, потрібно з'ясувати, чи розуміють діти значення слів „форма”, „колір”, „величина”. І лише коли діти засвоять перераховані слова-визначення, добре орієнтуються в їхньому лексичному значенні, можна задавати і загальні питання: Який це предмет? Дитина: „Великий”. Логопед: „Правильно, ти назвав величину предмета. А ще який він?”.

Особливу увагу звертають на ознаки, які визначають просторові параметри предмета: довгий і короткий, високий і низький, товстий і тонкий тощо. Саме тут з'являються перші спроби порівняння предметів за певною ознакою та відображення його у мовленні.

3) Питання, які стосуються дій і станів предметів. Питання задають тоді, коли дитина, або дорослий, або разом виконують будь-яку дію, або тільки що її закінчили виконувати. У питанні не можна називати саму дію. Труднощі використання цих питань полягають у тому, що в більшій мірі вони логічно відносяться не стільки до дії, скільки до предмета, з яким виконується дія.

Спочатку задають питання за демонстрацією дії логопеда, дитини за вказівкою логопеда. Наприклад: Що робить Таня? – „Сидить”; Що робить м'яч? – „Котиться”.

Далі питання, які відносяться до дії задають за деякими картинками, починаючи із зображення статичної, а потім динамічної дії: Що робить бабуня? – „Спить”. Що робить пташка? – „Летить”.

Як тільки у дитини з'являється навіть самий незначний словниковий запас, логопед починає роботу над фразою.

Під час навчання починають використовувати репродуктивні поширені запитання типу, якого кольору лапки у гусочки? У відповіді передбачаються елементи самостійного мовлення дітей. Поки що це окремі самостійно вставлені слова, і в той же час це ще ніби напіввідображене мовлення. Адже відповідь на конкретно поставлене питання дозволяє використати дитині і певну конструкцію речення, і майже всі слова, які містяться у питанні, додаючи одне-два слова.

Застосування прийому питання-відповідь передбачає також тренування дітей у правильному використанні слова в різних граматичних формах, у використанні словосполучень, у побудові речень.

Одночасно дітей навчають не лише давати повні відповіді на питання, але й задавати їх (у зазначеній послідовності: Хто? Що? Який? Що робить?).

Спочатку використовують відображене мовлення: „Послухай, як я тебе запитаю: Хто це? (за демонстрацією картинки). А тепер ти так само запитай мене”. Далі діти самостійно запитують за картинками один одного.

Для розвитку мовленнєвого спілкування необхідно сформувати у дітей навички користування спонукальною формою мовлення, яка поступово ускладнюється. Спочатку навчають виражати своє прохання, або речення одним словом: дай, допоможи, пішли тощо; потім словосполученням: дай ляльку, дай ложку, пішли гуляти тощо, і нарешті, реченням.

Спонукальне мовлення на першому етапі є також відображеним: дитині необхідно про щось спитати, або попросити у товариша, вихователя. Навчаючи відображеному мовленню, логопед дає зразок звернення, наприклад: „Саша, попроси у Толі м'ячик. Скажи: Толя, дай м'ячик”. Самостійні висловлювання спонукального характеру виникають у дітей під час звернення як запрошення до сумісної гри, у проханні допомогти тощо.

Коли діти навчаються давати відповіді на запитання та самостійно запитувати, в роботі застосовують коротенькі діалоги описового, або сюжетного характеру (робота за картинкою, сюжетно-рольова гра з лялькою, гра „Телефон” тощо). У процесі навчання починають застосовувати питання пошукового характеру, типу: Навіщо? Чому? Чим схожі? І також включають їх у діалог.

Під час діалогу відбувається найбільш повний розвиток самостійного мовлення дітей. Діти шукають відповіді на поставлені питання, вирішують пізнавальні завдання. Однією з необхідних умов, що забезпечують розвиток самостійного мовлення дітей, є збереження природного характеру діалогічного мовлення. Враховуючи, що для діалогу характерна згорнутість відповідей на питання, необхідно заохочувати і короткі відповіді дітей. З метою формування вербально-комунікативних умінь на початкових етапах навчання діалогічного мовлення дітей із ПМР застосовують такий прийом, як моделювання різноманітних ситуацій ігрового сюжетно-рольового спрямування.

Для кращого оволодіння дітьми самостійним мовленням передбачені специфічні форми словникової роботи, poботи над фразою. Великого значення у формуванні розмовного мовлення надається вправам у підборі різних слів у відповідь на одне питання. Варіативність відповідей забезпечує самостійність дитячих висловлювань, привчає до гнучкості використання слів.

Специфіка роботи над фразою полягає у поступовому формуванні логічності та точності побудови відповіді, дотримання правильного порядку слів у реченні, варіативність його побудови.

Найбільшим досягненням першого етапу навчання є поява у дітей мовленнєвої активності та бажання говорити. Діти під час спілкування починають активно користуватися мовленням, з бажанням відповідають на питання педагога під час заняття, за власною ініціативою вступають до спілкування з дорослим і один із одним. Основні синтаксичні конструкції, якими користуються діти, – слово-речення, словосполучення, проста поширена фраза.

У подальшому дітей навчають цілеспрямованої розмови з певної теми, тобто бесіди.

Бесіду як метод навчання починають використовувати у спеціальному дошкільному закладі тоді, коли діти володіють вже фразовим мовленням, відповідними знаннями про предмети та явища, які обговорюються.

Бесіда – це організована цілеспрямована розмова педагога з дітьми з певної теми, яка складається із запитань і відповідей. Бесіду застосовують із метою уточнення і систематизації уявлень дітей, а також для розвитку їх комунікативних здібностей. Бесіда також збагачує дитину новими знаннями або показує знайоме у новому аспекті. Під час бесіди дитина повинна пригадувати, аналізувати, порівнювати, висловлювати судження, робити умовиводи, а отже – мислити. Разом із мисленням розвивається і мовлення. Формуються діалогічні та монологічні форми зв'язного мовлення, і насамперед розмовного: уміння слухати та розуміти співрозмовника, давати зрозумілі відповіді на поставлені питання, логічно-послідовно виражати свої думки. Бесіда є важливим засобом колективного спілкування дітей.

У роботі з дітьми з ПМР бесіда може застосовуватися як етап заняття, або як цілісне заняття (наприклад, як підготовка до опису про сезон у цілому).

Зміст бесіди може бути тематичним (із ознайомлення з навколишнім під час формування певного словника), або складати обговорення прослуханих казок, оповідань, віршів, розглянутих картин, діафільмів, кінофільмів тощо. Зміст має бути педагогічно обґрунтованим, доступним, психологічно та мовленнєво близьким для дитини, сприяти вирішенню поставлених завдань.

Є. А. Фльоріна класифікувала бесіди в залежності від дидактичних завдань. Вона виділила три типи бесід: увідна, організуюча на той чи інший вид діяльності, бесіда, яка супроводжує той чи інший вид діяльності, або спостереження, бесіда заключна, яка уточнює та розширює досвід дітей.

Увідна бесіда, випереджуюча отримання нових знань, є єднальною ланкою між наявними знаннями дітей і тими, які вони отримують. Її мета – виявлення знань дітей, їх активізація та уточнення, а також підготовка дітей до сприймання нового матеріалу, утворення інтересу до наступної діяльності. Увідні бесіди успішні, якщо вони змістовно короткі, емоційні, не виходять за межі дитячого досвіду, мають логічне продовження в основній частині заняття.

Супроводжуючі бесіди проводять зазвичай під час спостереження, екскурсій, розглядання картин, предметів, у процесі трудової та ігрової діяльності. Упереджуючі бесіди використовують для розбору змісту прочитаних літературних творів із метою подальшого їх переказу, заучування напам'ять. їх мета – забезпечити дітям найбільш повне сприймання, допомогти зрозуміти смисл прочитаного, отримати точні уявлення про предмети, явища, дії, події, доповнити їх знання. Зміст бесіди визначається процесом спостереження. Слово логопеда відіграє пояснювальну роль, розкриває зміст того матеріалу, який діти сприймають.

Заключна або узагальнююча бесіда проводиться з метою систематизації знань, їх подальшого поглиблення та усвідомлення. Здебільшого вона планується як самостійне підсумкове заняття. Крім цього, вона використовується на заключному етапі будь-якого навчального заняття. її мета – з'ясування розуміння дітьми отриманих нових знань, їх уточнення та закріплення. Під час бесіди дітей навчають ставити питання та чітко лаконічно на них відповідати. Узагальнююча бесіда проводиться з дітьми, які мають необхідний рівень розвитку мовних засобів (II–III, III рівень ЗНМ, ФФНМ) та вербального мислення.

Плануючи бесіду, логопед визначає тему і відбирає відповідний зміст. Враховуючи досвід і уявлення дітей, визначають пізнавальні, навчальні та виховні завдання, словник для уточнення та активізації.

Систематизувати знання у бесіді можливо за умови чіткого, послідовного розташування матеріалу, тобто при правильному його структурування

Структура бесіди залежить від теми, змісту, віку дітей, стану їх мовлення. У ній взаємопов'язані такі структурні елементи, як початок бесіди, основна та заключна частина.

Початок бесіди повинен бути виразним, емоційним, відновлювати у дітей образи тих предметів, явищ, які вони бачили, зосередити увагу дітей і зацікавити до подальшої роботи. Починати бесіду можна по-різному – зі згадування, з короткої розповіді логопеда, розгляду картинки, іграшки, предмета, загадуванні загадки, читання вірша, які мають пряме відношення до теми.

В основній частині бесіди розкривається її конкретний зміст. Готуючи бесіду, потрібно виділити суттєві компоненти того поняття, яке буде аналізуватися разом із дітьми. Перед дітьми послідовно ставлять питання, які активізують їх мислення і мовленнєву діяльність. Логопед дає пояснення, підтверджує дитячі відповіді, узагальнює їх, робить доповнення. Починають із запитань, які вимагають від дітей простої відповіді, або опису (репродуктивних). Але провідна роль у бесіді належить запитанням пошукового характеру, які вимагають від дитини деяких логічних узагальнень, умовиводів, встановлення причинно-наслідкових зв'язків, розкриття змісту теми (Чому? Навіщо? Для чого? Чим схожі? тощо). Але відповісти на них діти зможуть у тому випадку, якщо будуть мати достатній запас конкретних уявлень по темі. Запитання необхідно формулювати чітко, конкретно і коротко. Неконкретні запитання часто призводять до неправильних, поверхових відповідей (наприклад, що ви знаєте про кішку?).

Після екскурсій під час узагальнюючої бесіди слід також ставити запитання, які викликали б у дітей різні образи – зорові, слухові тощо. Пригадайте, що ви чули? Як шелестять листочки? Як гуде вітер?). Слухові сприймання допомагають дітям точніше описати все, що характеризує явище або предмет.

У залежності від повноти та ступеня самостійності розкриття теми виділяють основні та допоміжні питання. Основні питання – основа бесіди. Вони логічно пов'язані одне з одним і послідовні у постановці. Вони можуть бути і репродуктивними, спрямовані на те, щоб виявити уявлення дітей, і пошукові, які вимагають установлення зв'язків і умовиводів.

Якщо діти самостійно не справляються з відповіддю на основне питання, їм задають допоміжне питання – навідне або підказуюче. Навідні питання дають можливість дитині зрозуміти смисл питання, відшукати правильну відповідь. Вони активізують думку, допомагають відповісти на складне питання, що вимагає висновків, суджень, узагальнень.

Відповіді під час бесіди можуть бути короткими та розгорнутими. Але вимагати постійно розгорнутих відповідей не слід, достатньо однослівної, якщо зміст питання не вимагає більшого, інакше бесіда стане нецікавою. Але для удосконалення діалогічного мовлення та розвитку його зв'язності необхідно спонукати дітей до розгорнутих цілеспрямованих висловлювань. У зв'язку з цим доцільно передбачити найбільш оптимальне співвідношення репродуктивних і пошукових питань, підсилюючи роль останніх у залежності від теми та змісту бесіди, обсягу та складності знань, які мають бути узагальнені.

Проводячи бесіду, необхідно враховувати індивідуальні особливості дітей, різну ступінь їхньої активності. Питання задають усім дітям, але до відповідей залучають спочатку дітей із більшими мовленнєвими можливостями. Висловлювання дітей необхідно підтримувати. Під час колективної бесіди дітей навчають правилам мовленнєвого спілкування, етикету. Діти повинні відповідати по-одному, вислуховувати того, хто говорить, бути стриманими, не підвищувати голос тощо.

Ілюстративний матеріал під час бесіди використовують по-різному: одні предмети роздають кожній дитині окремо (листя дерев, овочі, предметні картинки), інші показують усім дітям (картина, тварина, предмети посуду, одягу).

Крім питань, під час бесіди використовують такі прийоми, як вказівка, пояснення, розповідь, узагальнення, відповіді логопеда.

У заключній частині бесіди дітям пропонують згадати знайомий вірш, відгадати загадку, прослухати магнітофонні записи, пов'язані з темою. Можна прочитати художній твір, провести дидактичну гру, поставити логічне мовленнєве завдання (розповідь-загадка). Іноді на завершення бесіди перед дітьми ставлять завдання для подальшого спостереження, завдання пов'язані з різними видами діяльності (щось намалювати, вивчити напам'ять, відобразити у грі тощо).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >