< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Виборча система

Військова поразка Третього рейху супроводжувалося широкомасштабною ліквідацією націонал-соціалістичної системи. Поразка Німеччини викликала у багатьох німців психологічний шок. Складною проблемою було відродження національної самосвідомості, нове розуміння свого місця у світі.

Основними інструментами формування нової політичної культури стали: системи державної освіти для дітей та молоді, громадянської освіти дорослих, засоби масової інформації. Формування нової політичної культури йшло в ФРН по шляху формування неприйняття у населення диктатури як негативної моделі.

Після розгрому нацизму в Німеччині заново починає формуватися партійна система. Цей процес іде під контролем і за підтримки окупаційної влади. Підтримку отримують демократичні сили некомуністичної орієнтації. У процес створення нових партій включилися колишні політичні діячі та функціонери веймарського періоду, частина яких пережила фашизм усередині країни, деякі з них повернулися з еміграції.

У виборах в бундестаг першого скликання в 1949 році брало участь 36 партій, але пройти в парламент змогли 12. Понад 70% мандатів поділили між собою три з них: Соціал-демократична партія (СДПН), Вільна демократична партія (ВДП) і Християнсько-демократична партія в союзі з Християнським соціальним союзом (ХДС / ХСС).

Надалі (особливо після введення 5-відсоткового бар'єру в 1952 році) кількість малих партій у бундестазі скоротилося. У 1953 році до парламенту пройшли лише шість партій, причому три вищеназвані в сумі набрали понад 83% голосів.

Установлення 5-відсоткового бар'єру закрило доступ у парламент не тільки регіональним партіям, але і радикальним силам як лівого, так і правого спрямування. У результаті питання про характер майбутнього курсу країни стало вирішуватися через електоральний вибір між ХДС / ХСС і СДПН. Прагнучи ефективніше розпорядитися своїм голосом, колишні прихильники радикальних і регіональних партій усе частіше голосували за фаворитів.

У 1949 році голова ХДС К. Аденауер зайняв пост федерального канцлера. Вперше в німецькій історії виникла масова партія правого спрямування, і в СДПН з'явився конкурент, здатний отримувати на виборах навіть більше голосів, ніж вона сама. Вплив цього чинника на стабілізацію нової політичної системи важко переоцінити. Оскільки обидва провідні політичні гравці виявляли готовність підкорятися рішенню більшості, в післявоєнній Німеччині, незважаючи на серйозні розбіжності щодо політичного курсу, ніколи не було системної кризи.

У 1957 році в бундестаг були обрані чотири партії, а в 1961 році їх залишилося лише три: ХДС / ХСС, ВДП та СДПН. Той же склад мали і парламенти наступних чотирьох скликань. На виборах аж до 1976 року голоси виборців практично повністю розподілялися між цими трьома партіями.

До початку 1960-х років переважання ХДС / ХСС було безперечним, але потім популярність блоку стала падати. Більшість у парламенті він міг зберегти лише в союзі з вільними демократами. Коли ж у 1969 році керівництво ВДП зробило вибір на користь коаліції з соціал-демократами, уряд очолив голова СДПН В. Брандт, і протягом наступних 13 років ХДС / ХСС виступив у ролі опозиції. Слід зазначити, що йдеться лише про ситуацію на федеральному рівні. На рівні земель співвідношення сил могло виявитися прямо протилежним. Домінування трьох демократичних партій було вираженням довіри виборців до нової політичної системи. У таких умовах малі партії, так само як і антидемократичні течії, мали незначні шанси на успіх. ФРН перетворилася на партійну державу.

Належність до однієї з найбільших партій стала практично обов'язковою умовою обрання не тільки до федерального, а й до земельного парламенту або на пост бургомістра; без партійного квитка важко було отримати впливовий пост в адміністративному апараті. Прем'єр-міністрами земель, як правило, ставали керівники земельних відділень партії, що перемогла, а на посаду федерального канцлера міг претендувати лише голова партії, яка контролює більшість місць у бундестазі.

З кінця 1960-х років у Німеччині стало зростати невдоволення всесиллям великих партій, і в 1970-і роки в країні розгорнувся широкий рух протесту проти консенсусу, досягнутого цими партіями. Спочатку цей рух розвивався поза партіями і поза парламентом. Тим не менш, позапарламентська опозиція вміла знайти способи, що дозволяють привернути увагу громадськості до порушених нею проблем. Гарантоване конституцією право на свободу зборів і думок було використано для організації масових демонстрацій, а також для нової інтерпретації права на страйк (страйки проходили не тільки на підприємствах, а й в університетах, а також у науково-дослідних установах). Учасники сидячих страйків блокували під'їзні шляхи до ядерних об'єктів, лунали заклики до бойкоту товарів, вироблених на екологічно шкідливих виробництвах, і т.д.

Через роки, усвідомивши неефективність подібної тактики, частина активістів протестного руху взяла курс на участь у парламентському процесі. На цій основі виник рух "зелених" – об'єднання прихильників екологічних, пацифістських, антикапіталістичних, феміністських та інших ідей, не представлених або недостатньо представлених у домінуючих партіях.

У федеральних виборах "зелені" вперше взяли участь у 1980 році і досить швидко утвердилися в ролі третьої за значенням сили в країні. На виборах 1994,1998 і 2002 років їм вдалося отримати більше голосів, ніж ВДП (правда, їх максимальний показник, як і в лібералів, залишився на рівні 8%). З появою четвертої парламентської партії ХДС / ХСС і СДПН отримали можливість маневру при виборі партнера по коаліції, і в 1980-і роки в частині земель були створені коаліційні уряди, до складу яких увійшли представники СДПН і "зелених". Істотно зросла відкритість партійної системи і на земельному рівні, де електорального успіху змогли добитися навіть представники право популістського напряму і праворадикалы" утворення. Однак жодне з них так і не потрапило до бундестагу. Іншими словами, німецька партійна система, допускаючи створення нових партій, зберігає при цьому певну стійкість стосовно до екстремістських течій.

У листопаді 1989 року впала Берлінська стіна, а 3 жовтня 1990 р. набув чинності Договір про об'єднання ФРН і НДР. З цього моменту починається формування нової партійної системи.

У НДР існувала лише одна реальна політична сила – Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), створена на основі об'єднання соціал-демократів і комуністів. Тим не менш, у Народній палаті (парламенті НДР) були представлені й інші суспільно-політичні блоки – Християнсько-демократичний союз НДР і Ліберально-демократична партія (східнонімецька версія ВДП). Наприкінці 1989 року вони почали все більше зближуватися зі своїми західнонімецькими аналогами. У тому ж році виникла східнонімецька СДПН, яка з самого початку розділяла цінності західнонімецьких соціал-демократів. Незабаром на політичну арену вийшла ще одна політична сила – "Союз 90", створений правозахисниками. Після перших виборів у бундестаг об'єднаної Німеччини, що відбулися наприкінці 1990 року, ця організація встановила тісні контакти з партією "зелених".

Східнонімецький Християнсько-демократичний союз і невеликі партії правіше від центру увійшли в західнонімецький ХДС. Східнонімецька Ліберально-демократична партія увійшла до складу ВДП, а східнонімецька СДПН – у регіональні структури загальнонімецької СДПН. Правозахисники з "Союзу 90" приєдналися до "зелених". Самостійність зберегла лише СЄПН, перейменована спочатку в Партію демократичного соціалізму (ПДС), а потім у Ліву партію. Зумівши завоювати симпатії виборців на території колишньої НДР, вона стала п'ятою партією, що закріпилася у федеральному бундестазі.

На сьогодні ПДС виконує важливу функцію в політичній системі Федеративної Республіки, висловлюючи позицію тієї частини населення, яка незадоволена новознайденою німецькою єдністю, тим самим змушуючи інші партії задуматися над природою подібного невдоволення. Якщо правлячим ув Берліні партіям не вдасться виробити таку політику, яка допоможе скоротити протестні настрої в колишній НДР, східні регіони будуть все більше дистанціюватися від тенденцій розвитку об'єднаної Німеччини.

У 1990-ті роки намітилася важлива тенденція – виборці стали частіше міняти свої партійні уподобання. В умовах збільшення кількості різноманітних політичних проектів, що виносяться на суд громадян, прихильність останніх до тієї чи іншої політичної партії скоротилася. Така зміна в партійних пристрастях виборців знижує ступінь передбачуваності парламентського процесу і може призвести до того, що для формування урядової більшості потрібно буде більше двох партій, а правлячі коаліції будуть час" тіше змінювати одна одну; Симптоми подібного зсуву простежуються вже сьогодні.

Електоральна система ФРН, яка функціонує вже протягом 70 років, дивує своєю життєздатністю. Це – не просто система, за допомогою якої на основі волевиявлення громадян формуються органи державної влади демократичної держави. Електоральна система – своєрідний "барометр" співвідношення політичних сил у країні, а також соціальних та економічних груп, що стоять за ними. Вибори і пов'язані з ними виборчі кампанії відображають і фіксують процеси соціальної диференціації, виявляють приховані вектори розвитку соціальної структури суспільства загалом.

У Німеччині проводяться' вибори трьох рівнів: федеральні (Бундестаг, Європейський парламент); регіональні (парламенти земель (ландтаги), громадянські зборів земель-міст); місцеві (повітові, земські, громадські ради, бургомістри міст).

Регулювання виборчого процесу здійснюється на основі Основного закону ФРН 1949 р., Федерального закону про вибори 1993 року, правових актів земель (в основному повторюють федеральні правові акти).

Вибори в Німеччині загальні, рівні, прямі, таємні. Голосування добровільне. Вибори призначає президент ФРН, Встановлено час голосування: з 8.00 до 18.00 годин, тобто тривалість голосування виборців становить 10 годин. Вибори можуть проводитися в неділю або у встановлений законом неробочий день. Поріг явки відсутній, але для ФРН характерна висока явка виборців на вибори (70-90%)

Кожен громадянин, який досяг 18 років, має право голосувати і висувати свою кандидатуру на виборах в органи державної влади.

Виборча система ФРН являє собою форму пропорційного представництва, при якій кожен виборець має два голоси: один для обрання депутата бундестагу за своїм територіальним виборчим округом і один для голосування за партійними списками; таким чином, виборець може розділити свій голос між двома партіями.

Одна половина депутатів бундестагу обирається простою більшістю голосів за територіальним виборчим округам; інша половина формується політичними партіями відповідно до результатів виборів за земельними партійними списками.

Пропорційна система за земельними списками має мету, щоб всі партії були розподілені пропорційно до поданих за них голосів. Досвід показує, що найменше невідповідність між волевиявленням електорату і розподілом мандатів у парламенті виявляється в державах, які використовують модифіковану пропорційну систему з "національним округом", до яких належить Німеччина. З іншого боку, прямий вибір кандидата від виборчого округу дає громадянину шанс вибрати певного політика. Персональне голосування за кандидата в одномандатних округах ставить своєю метою забезпечити тісні взаємини між виборцями та їхніми представниками.

На практиці, однак, перевагу цих округів не слід переоцінювати. У Німеччині вибори в одномандатних округах головним чином засновані на перевагах, що віддаються партіям, а не особистості кандидатів. Початкові сподівання на те, що система змішаного пропорційного представництва буде гарантією тісних взаємин між виборцями та представниками, здійснилися тільки частково, незважаючи на спроби представників встановити тісні зв'язки зі своїми виборчими округами. Тим не менш, цей елемент округу усередині системи пропорційного представництва допомагає принаймні подолати ту відстань між виборцями та представниками, яка зазвичай збільшується звичайними системами пропорційного представництва за закритими списками.

Щонайбільше, система двох голосів дозволяє виборцям стратегічно розділити свої голоси між наявними або можливими коаліційними партнерами. Фактично поділ голосів є звичайним явищем серед прихильників невеликих партій. Оскільки кандидати невеликих партій мають мало шансів перемогти в одномандатних округах, їх прихильники часто віддають перший голос кандидату округу з більшої коаліційної партії. Аналогічно до цього прихильники великих партій можуть "позичити" свій другий голос меншій коаліційній партії з тим, щоб забезпечити для неї подолання встановленого законом бар'єру. Таким чином, поділ голосів стратегічно використовується виборцями для підтримки партнера по коаліції "їх" партії або принаймні для прояву їх коаліційних уподобань.

Завдяки своїм високопропорціональним результатам, така виборча система робить практично неможливою ситуацію, коли одна партія виграє абсолютну більшість парламентських місць при меншості набраних голосів. Фактично за останні п'ятдесят років у Німеччині цього не відбувалося. Уряди більшості завжди були коаліційними, і будь-яка зміна уряду відбувалася через зміни у структурі коаліції. Німецькі коаліційні уряди зазвичай стабільні, і виборці вважають їх законними.

Основна функція контролю за діяльністю уряду виконується опозицією, яка досить широко представлена в парламенті. Важливо відзначити, що взаємини між урядом і опозицією в німецькій політиці швидше співробітницькі й узгоджені, ніж конфліктні або ворожі. Це, втім, є результатом історичної та політичної культури, а не виборчої системи як такої.

Такий механізм формування бундестагу забезпечує лідерам найбільших політичних партій депутатський мандат навіть у разі їх поразки по територіальних виборчих округах. Жодна з політичних партій не може бути представлена в бундестазі, якщо вона не отримала мінімум 5% голосів виборців у масштабі всієї країни або 3 депутатських мандати в округах. Однак на виборах 1990 року було зроблено виняток з метою надати більше шансів менш організованим партіям у східних землях, отже, і більше можливостей виборцям, оскільки вони становили всього 20% від загальної чисельності електорату об'єднаної Німеччини. Правило 5-відсоткового бар'єру було застосовано на цей раз окремо для територій колишніх НДР і ФРН, а не на загальнонаціональному рівні, і дві партії на сході країни отримали місця в парламенті тільки завдяки цьому пункту положення про вибори. У подальшому була відновлена колишня норма.

На виборах до Європейського парламенту застосовується пропорційна система; формуються загальнонаціональні та земельні списки. Прохідний бар'єр – 5%. ФРН має найбільше представництво в Європарламенті – 99 депутатів. Політичні партії отримують фінансову підтримку з боку держави. Щоб отримати право на надання їй субсидій, партія повинна зібрати при голосуванні за списками не менше 0,5% голосів.

У ФРН політичні партії, не представлені в бундестазі або одному з ландтагів із моменту проведення останніх виборів як мінімум п'ятьма депутатами, можуть висувати кандидатів лише після того, як повідомлять керівника виборів про свій намір брати участь у виборчій кампанії, а федеральний комітет визнає за ними властивості партії. Крім того, партія, не представлена в парламенті, повинна зібрати не менше 200 підписів виборців у кожному окрузі, де висувається її кандидат, і не менше 1 000 підписів виборців на кожній землі, де висуваються списки кандидатів (виняток становлять політичні партії національних меншин).

Щодо місцевих виборів слід зазначити, що Конституції 11 "старих" земель вступили в законну силу в різний час, у період між 1946 і 1957 роками. Розробка конституцій 5 "нових" земель почалася після їх возз'єднання зі "старою ФРН" з липня 1990 року.

* Дію Конституції Західного Берліна було поширено на Східний Берлін у 1991 році. За винятком Баварії, усі землі мають всенародно обрані однопалатні парламенти (ландтаги); у Баварії був ще й сенат, який був скасований на підставі закону від 1 січня 2000 р. Повсюдно глави урядів (у Гамбурзі – перший бургомістр, у Бремені – бургомістр, у Берліні – правлячий бургомістр, у 13 інших землях – прем'єр-міністри) залежать від більшості у ландтагах.

У ролі основної територіальної одиниці місцевого самоврядування виступають адміністративні округи. У межах декількох сотень округів діють міські, комунальні та сільські органи місцевого самоврядування, які обираються населенням на основі пропорційного представництва. Податки на нерухомість і виробництво, так само як і прибуткові податки, йдуть на різні операції місцевої влади, але більшість громад та муніципалітетів отримують додаткові субсидії від федерального уряду. Землі, як правило, намагаються відстоювати свої особливі інтереси, відсуваючи на задній план ідеологічні уподобання.

Німецькі політики і вчені вважають, що тільки федеративна держава в змозі нейтралізувати негативні наслідки приходу до влади на рівні Федерації або в конкретній землі радикальної партії будь-якого забарвлення, не дати їм прийняти руйнівні форми. Спроби такого роду партій провести відповідні її політичним установкам "перетворення" в рамках всієї країни можуть бути зупинені і скориговані таким федеральним конституційним органом, як бундесрат. Земельні уряди на основі своїх конституцій також володіють дієвими правовими важелями, що дозволяє запобігти радикалізації політики окремих земель. Іншими словами, демократичний федералізм може запобігти можливості або принаймні знизити ймовірність радикальних змін наявного конституційного ладу, всіх сфер соціально-економічного життя суспільства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >