< Попер   ЗМІСТ   Наст >

"Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН; нім. Sozialdemokratische Partei Deutschlands, SPD) на сьогодні є однією з впливових партій не тільки ФРН, а й Європи, "генератором" основних суспільно-політичних концепцій та світоглядних установок для міжнародної соціал-демократії.

Завдяки соціал-демократам, у ФРН вдалося створити соціальну державу з 8-годинним робочим днем, незалежними профспілками, колективними угодами, оплачуваними відпустками і лікарняними, були впроваджені демократичні засади у виробничі відносини, пом'якшені негативні наслідки, економічних криз. Система освіти дає всім дітям можливість здобути середню освіту, незалежно від доходів батьків. Охорона здоров'я, дитячі установи та догляд за пристарілими стали загальнодоступними. Реформи соціал-демократів звільнили трудящих від необхідності працювати в неприйнятних умовах та за несправедливу заробітну плату. За допомогою соціал-демократів вдалося ввести пропорційну виборчу систему, надати жінкам право голосу, рівні права у шлюбі та сім'ї, рівний доступ до освіти.

Після закінчення Другої світової війни починається новий етап розвитку німецької соціал-демократії. За роки фашистської диктатури соціал-демократи зазнали великих втрат. Багато з них опинилися в концтаборах і еміграції.

Відродження партії пов'язане з ім'ям Курта Шумахера. У 1930-1933 роках К. Шумахер був депутатом рейхстагу від СДПН. У перших програмних заявах К. Шумахера, зроблених від імені партії, говорилося, що майбутня Німеччина повинна бути побудована на соціалістичних засадах, у дусі соціал-демократичних ідей. Йшлося про "третій шлях", відмінний від західного капіталізму і радянського соціалізму.

14 серпня 1949 р. відбулися перші вибори в бундестаг. СДПН отримала 29,2% голосів і опинилася в опозиції. У керівництві СДПН настало розчарування. Соціал-демократичні лідери звинуватили виборців у тому, що ті проголосували проти своїх кровних інтересів, оскільки були політично неосвіченими і недостатньо свідомими.

Вибори справді показали, що існувала глибока прірва між ідеями демократичного соціалізму і політичною свідомістю більшості населення. Матеріальні нестатки в післявоєнні роки досягли такого ступеня, що практично не стимулювали політичної активності мас, а, навпаки, деморалізували їх.

На початку 1950-х років партія сформулювала свої ідеї в програмному документі "16 Дюркхаймських пунктів". У них містилися вимоги планування та державного контролю в економіці, корінного перегляду податкової та соціальної політики, соціалізації добувної та важкої промисловості і т. д.

На наступних виборах у бундестаг у 1953 році партія висунула гасло "Олленхауер – замість Аденауера" (Е. Олленхауер – новий голова СДПН після смерті К. Шумахера). СДПН розраховувала стати найсильнішою фракцією в бундестазі, але результати виборів виявилися для неї шокуючими. СДПН отримала 28,8% голосів виборців, це на 0,4% менше, ніж на попередніх виборах.

На відміну від СДПН, ХДС зробив наголос на питаннях, що хвилювали населення. Вплинули на політичні уподобання виборців і такі чинники, як швидкий підйом економіки, здійснений під керівництвом християнських демократів, і авторитет К. Аденауера.

Після другої поразки на виборах у СДПН розгорнулася дискусія про необхідність програмних змін. Заклик "викинути ідеологічний баласт" -- посилання на марксизм як ідеологію партії, червоний прапор, звернення "товариш" отримали відчутну підтримку.

У 1950-і роки заробітна плата робітників і службовців подвоїлася, доходи самостійних господарств потроїлися. ФРН зробила запаморочливий ривок в економічному і соціальному розвитку. Економічні успіхи, пенсійна реформа сприяли перемозі партійного блоку ХДС / ХСС на виборах до бундестагу. Блок ХДС / ХСС отримав 50,2% голосів виборців – абсолютна більшість, а СДПН – 31,8% голосів (приріст становив 3%).

СДПН провела ретельний аналіз причин своєї поразки. На з'їзді СДПН у Штутгарті в 1958 році в правління партії увійшли представники нового покоління – В. Брандт, Г. Шмідт, Г. Венер.

У 1959 році на з'їзді СДПН у Бад-Годесберзі була прийнята нова програма партії. Західнонімецькі соціал-демократи докорінно переглянули свої попередні ідейні позиції. Вони остаточно відмовилися від єдиної світоглядної та ідейної Основи – марксизму, назвавши як духовних попередників соціал-демократії християнську етику, гуманізм і класичну філософію. СДПН визнала ринкове господарство і приватну власність на засоби виробництва, відмовилася від соціалізації. Замість побудови соціалізму і заміни ринкових відносин плановою економікою було проголошена інше політичне завдання – встановлення громадського контролю над економічною діяльністю.

Соціалізм став розглядатися не як певна суспільна модель (марксистський підхід), а як реалізація моральних цінностей (свобода, справедливість, солідарність) у процесі тривалих реформістських перетворень, як "безперервне завдання". Партія відійшла від позиціонування себе як партії робітничого класу, оголосивши себе народною партією: СДПН відмовилася від свого негативного ставлення до церкви, визнала необхідність захисту своєї батьківщини.

Концепція "деідеологізації" партії призведе в подальшому соціал-демократію до глибокої ідеологічної кризи. Офіційно порвавши з марксизмом, СДПН втратила свою специфіку. Донині партія шукає свою самоідентифікацію.

Партійний список кандидатів від СДПН на виборах 1961 р. очолював бургомістр Західного Берліна – В. Брандт, молодий, ініціативний і динамічний політик.

Урядова програма соціал-демократів із внутрішньополітичних проблем передбачала: державне регулювання порядку надання відпусток, сприяння спорту, вдосконалення соціального страхування на випадок хвороби, створення нової системи пенсійного забезпечення, компенсацію збитків жертвам війни, більшу увагу сімейній, житловій політиці, благоустрою міст, захисту навколишнього середовища і т. д.

У зовнішній політиці були намічені такі завдання: збереження чисельності бундесверу, тобто збереження загального військового обов'язку громадян; посилення готовності до оборони і одночасний контроль над озброєнням; поліпшення відносин із країнами Східної Європи; допомога країнам, що розвиваються.

Незважаючи на всі зусилля соціал-демократів, на виборах переміг партійний блок ХДС / ХСС, отримавши 45,4% голосів виборців. За СДПН проголосувало 36,2% виборців. СДПН покращила свій попередній результат майже на 2 млн. голосів (5,4%).

Після виборів СДПН запропонувала сформувати уряд з представників усіх партій, що пройшли до бундестагу. Почалися складні переговори, що тривали місяць. У результаті була досягнута домовленість про створення урядової коаліції з ХДС / ХСС і ВДП. Участь СДПН у переговорах пішла їй на користь, бо відпала колишня оцінка партії як "природної опозиційної партії", і її почали розглядати в перспективі, як урядову партію.

У 1966 році вперше за весь післявоєнний період у ФРН відбулося скорочення промислового виробництва, почало зростати безробіття. Економічна криза 1966-1967 років показала нездатність ХДС / ХСС і канцлера Л. Ерхарда знайти вихід з кризи. З відходом з політичної арени К. Аденауера християнські демократи втратили свого єдиного на той час лідера державного масштабу і виявилися не в змозі надати політиці ФРН нових імпульсів.

У 1966 році на посаді канцлера Л. Ерхарда змінив Курт Кізінгер. Пропозиції уряду К. Кізінгера щодо вирішення економічних проблем не мали підтримки з боку ВДП. Ліберали не хотіли розділяти відповідальність за новий економічний курс і вийшли з уряду.

Не маючи більшості в бундестазі, уряд К. Кізінгера змушений був запропонувати керівництву СДПН створення коаліційного уряду. Лідери СДПН прийняли пропозицію ХДС / ХСС, незважаючи на бурю протесту з боку членів партії. СДПН вперше увійшла в уряд у ролі молодшого партнера.

Умовами вступу СДПН у коаліцію були: у зовнішній політиці – відмова ФРН від спроб володіння атомною зброєю, нормалізація відносин з державами на Сході; у внутрішній політиці – реорганізація фінансової системи.

Уряд "великої коаліції" було утворено в листопаді 1966 р., і проіснував він до чергових виборів у бундестаг у 1969 році. Після смерті Е. Олленхауера в 1963 році головою СДПН був обраний В. Брандт[1]. Він як.лідер партії отримав пост віце-канцлера і міністра закордонних справ. Міністрами стали ще 7 соціал-демократів.

У виборчу боротьбу 1969 р. СДПН вступає з абсолютно іншою програмою, ніж у ХДС / ХСС. В. Брандт проголосив мету партії: припинення конфронтації, мирне співіснування двох німецьких держав, розвиток ділових контактів із країнами Східної Європи. У сфері внутрішньої політики СДПН йшла під гаслом "Зважитися на розширення демократії". Соціал-демократи пропонували нові форми участі громадян у суспільно-політичному житті.

Вибори 1969 р. принесли перемогу СДПН з перевагою всього в 6 мандатів і лише завдяки союзу з ВДП. Двадцятирічне правління християнських демократів закінчилося. Про зміцнення позицій СДПН у політичному житті ФРН свідчило те, що навесні 1969 р. федеральні збори обрали президентом країни соціал- демократа Г. Хайнемана.

Успіх соціал-демократів пояснюється кількома обставинами: подоланням економічної кризи 1966-1967 років; обіцянкою реформ, яких хотіли багато виборців; великою увагою до вимог науково-технічного прогресу; висловлюваннями і деякими практичними кроками на користь розрядки в міжнародних відносинах.

Незважаючи на незначну більшість у бундестазі (12 мандатів), СДПН і ВДП сформували уряд "малої коаліції". В. Брандт став канцлером, а лідер ВДП В. Шеєль – міністром закордонних справ.

Був прийнятий закон про підприємства, відповідно до якого там, де працювало більше п'яти осіб, створювалися виробничі ради. До складу ради завжди входив представник і від молодих робітників.

Найбільшим соціальним проектом соціал-демократів стала реформа загальної освіти. Були введені стипендії та безкоштовне відвідування занять у вишах. У результаті до 1979 року кількість студентів із робочих родин зросла вдвічі і становила 14%.

У 1972 році були прийняті два важливих закони – про статут підприємства і розширені мережі соціального забезпечення. Перший закон передбачав принцип "свободи колективних договорів", що дозволяє профспілкам від імені працівників укладати з підприємцями угоди про ставки заробітної плати та інші умови праці.

Хоча коаліція СДПН – ВДП провела далекосяжні реформи всередині країни, але вона запам'яталася, насамперед, своїми зовнішньополітичними ініціативами, які отримали назву "Нова східна політика". Суть цієї політики полягала у відмові від доктрини "Хальштейна"[2], визнання кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, нормалізації відносин Західної Німеччини з її східноєвропейськими сусідами, в тому числі з НДР.

На початку 1970-х років ФРН уклала договори з СРСР і Польщею (1971 рік), з Чехословаччиною (1973 рік). У 1971 році була підписана чотиристороння угода по Західному Берліну: Радянський Союз визнавав належність Західного Берліна до Заходу, гарантував вільний доступ із Західної Німеччини до Західного Берліна і визнавав право жителів Західного Берліна відвідувати Східний Берлін. 8 листопада 1972 р. Східна і Західна Німеччина офіційно визнали суверенітет одна одної і погодилися обмінятися дипломатичними представництвами.

Проведена В. Брандтом політика примирення отримує міжнародне визнання. У 1971 році йому присуджується Нобелівська премія миру.

Супротивники "Нової східної політики" звинуватили В. Брандта в "продажу німецьких інтересів". З 1970 року опозиція докладає чимало зусиль, щоб переманити на свій бік депутатів, незадоволених "Новою східною політикою", і це їй вдається. Шість депутатів від ВДП перейшли в табір ХДС / ХСС.

У бундестазі виникла патова ситуація, яка давала шанс християнським демократам на усунення уряду В. Брандта, не чекаючи нових парламентських виборів. До порядку роботи парламенту внесено питання про вотум недовіри В. Брандту. На пост канцлера висунутий представник ХДС Р. Барцель.

Депутати від ХДС / ХСС були впевнені, що кандидатура Р. Барцеля отримає підтримку. Однак два депутати від ХДС (імена яких досі невідомі) не проголосували за Р. Барцеля, і коаліція СДПН – ВДП залишилася при владі. В. Брандт, впевнений у підтримці виборців, скористався можливістю, що надається конституцією, розпустив бундестаг і призначив нові вибори.

• На виборах 1972 головною ідеєю програми СДПН стала "якість життя". Партія намагається об'єднати традиційні матеріальні інтереси і нові потреби трудящих (екологічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення та громадського транспорту, охорони здоров'я, професійної підготовки, комунальних служб і т. д.).

Дострокові вибори забезпечили соціал-ліберальній коаліції переконливу перемогу – більшість у 36 місць у бундестазі. СДПН домоглася найбільшого за післявоєнний період виборчого успіху – 45,8% голосів, завдяки чому соціал-демократи утворили в бундестазі найбільшу фракцію.

Як парламентська партія СДПН посилила свої позиції завдяки розширенню своєї електоральної бази, що складається тепер з трьох основних груп: з робітників, молодих виборців та з представників нових середніх прошарків (службовців і чиновників).

Взимку 1974 р. Німеччина відчула на собі наслідки світової нафтової кризи. У країні посилилася інфляція, зросла кількість безробітних. Соціал-демократи програвали комунальні та земельні вибори. Критична ситуація для СДПН ще більше ускладнилася після викриття особистого референта канцлера Г. Гійома, який виявився східнонімецьким розвідником. У травні 1974 р. В. Брандт подав у відставку. Його наступником став соціал-демократ Гельмут Шмідт, який займав в уряді посаду міністра економіки.

У другій половині 1970-х років число страйків зросло. Уряд відповів жорсткими заходами. У1980 році були прийняті закони, що дозволяють локаути та новий порядок заповнення вакантних місць. Встановлювалося п'ять кваліфікаційних ступенів, причому рівень кваліфікації при вступі на роботу підлягав суворій перевірці. У 1980-1981 роках уряд більш ніж на чверть скоротив податки на підприємців, одночасно збільшивши внески робітників до фонду страхування у зв'язку з хворобою, безробіттям та старістю. Вперше за всю історію ФРН уряд у 1982 році скоротив на 10,3% соціальні витрати за статтею "Сім'я та молодь".

З осені 1980 р. ФРН вступила в нову стадію економічної кризи. Скоротився загальнонаціональний продукт, впало промислове виробництво, посилилася інфляція, зросло безробіття. ВДП вийшла з коаліції і приєдналася до блоку ХДС / ХСС. Християнські демократи і вільні демократи домовилися про зміщення канцлера Г. Шмідта, поставивши на голосування в бундестазі "конструктивний вотум недовіри". Кандидатом на пост канцлера був висунутий лідер ХДС Гельмут Коль. Першого жовтня 1982 р. Г. Коль став новим федеральним канцлером.

Поразка СДПН змусила задуматися над причинами невдач і звернутися знову до перегляду свого теоретичного багажу. У грудні 1989 року на надзвичайному з'їзді СДПН у Берліні була прийнята нова програма партії. Вона мала компромісний характер, враховуючи різні позиції лівих, центристів'ї правих. Саме цим пояснюється відсутність чіткості з цілої низки програмних питань.

У Програмі була зроблена спроба реабілітувати поняття "соціалізм". Реабілітація поняття "соціалізм" знадобилася соціал-демократам у зв'язку з тим, що в цей період почався крах соціалістичних режимів. Соціал-демократи повертаються до розуміння соціалізму, як способу справедливого розподілу продуктів. І якщо капіталістична система економіки ефективно виробляє, то соціалісти можуть справедливо розподіляти ці продукти і виступати за формування солідарного соціалістичного суспільства. У Берлінській програмі висувалася ідея формування нового типу "солідарного суспільства" – солідарність особистостей, що висувають вимоги щодо свого місця у виробничій, партійної та суспільної ієрархії, у духовному розвитку та культурі.

У соціальній сфері СДПН бачила свої завдання в забезпеченні права на працю, в гу манізації праці га підвищенні рівня соціальної захищеності населення. Концептуальною основою політики СДПН у галузі праці та трудових відносин стало нове розуміння праці, яке полягає в тому, що рівноцінними слід вважати всі форми суспільно необхідної праці – як оплачуваної, так і не оплачуваної. Особливу увагу в програмі приділяється досягненню реальної рівноправності чоловіків і жінок.

Новий образ СДПН, як партії соціально-екологічної орієнтації, не сприяв її успіху. Вона продовжувала втрачати голоси виборців на федеральних виборах і все більше втрачала довіру суспільства, бо їй не вдалося представити себе громадськості в ролі альтернативи правлячій коаліції ХДС-ВДП.

Наприкінці 1990-х років найважливішою проблемою, яка не була відображена в Берлінській програмі, стала глобалізація, насамперед, капіталів товарних і грошових ринків, що вимагає нових підходів до вирішення найрізноманітніших питань суспільного життя. Наприкінці 1990-х років у ФРН і в інших європейських країнах загострилося питання про необхідність оновлення програм соціал-демократії.

На парламентських виборах у вересні 1998 року СДПН, набравши 41% голосів, перервала 16-річне правління правої коаліції ХДС / ВДП і утворила з партією зелених, лівоцентристський уряд. Федеральним канцлером став Герхард Шредер.

Об'єднання Німеччини та поширення західних соціальних стандартів на східні землі значною мірою підірвали підвалини соціальної держави. Невирішеність багатьох соціально-економічних проблем вже давала про себе знати і, головне, створювала серйозні загрози для найближчого майбутнього країни. Ситуація, що склалася в Німеччині в середині та другій половині 1990-х років, свідчила про незавершеність неоконсервативних перетворень, і здійснювати їх довелося уряду "червоно-зеленої" коаліції на чолі з Г. Шредером. Парадокс полягав у тому, що реформи неоконсервативного характеру довелося проводити соціал-демократам, партії, яка традиційно захищала найманих працівників і виступала за розширення соціальної допомоги трудящим.

Тільки сильний і рішучий політик міг піти на реформи, які свідомо не будуть популярні в суспільстві. Таким політиком і був Г. Шредер. Він розумів об'єктивну необхідність реформ і говорив про це вже в ході передвиборної кампанії 1998 року. Новий канцлер мав намір провести всеосяжну модернізацію країни.

Позиція Г. Шредера щодо необхідності проведення непопулярних реформ, його зусилля затвердити в партії курс "нового центру", відводячи її від багатьох традиційних соціал-демократичних цінностей, була неоднозначно сприйнята і оцінена в СДПН. Курс Г. Шредера не підтримав голова партії О. Лафонтенякий, на думку більшості партійних функціонерів, був занадто "лівим". О. Лафонтен увійшов до складу уряду як міністр фінансів із широкими повноваженнями. У грудні 1999 року на з'їзді в Берліні Г. Шредер зміг домогтися консолідації партії на основі програми "нового центру" і був обраний її головою.

У своїй практичній діяльності уряд Г. Шредера пішов на скорочення витрат на соціальні потреби. Лише ті, хто не в змозі зробити це, могли розраховувати на допомогу держави.

Незважаючи на серйозні труднощі, "червоно-зелена" коаліція змогла виграти вибори в бундестаг у 2002 році, хоча і з певними втратами. 17 жовтня 2003 р. Г. Шредер представив бундестагу пакет реформ під назвою "Порядок денний – 2010". Йшлося про податкову реформу, реформу системи комунального фінансування, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення та ринку праці.

Під тиском Г. Шредера і його найближчого оточення програма реформ "Порядок денний – 2010" була схвалена партійним з'їздом. Тим не менш, вона натрапила на серйозне невдоволення значної частини традиційного електорату соціал-демократів, який розраховував на перерозподіл багатств від багатих до бідних, а не навпаки. Популярність уряду Г. Шредера різко пішла вниз. У цих умовах у лютому 2004 року Г. Шредер подав у відставку з поста голови партії. У листопаді 2005 року партійний з'їзд обрав головою партії М. Платцека. Проте у квітні 2006 року він прийняв рішення залишити свій пост за станом здоров'я. Лідером партії став К. Бек, що належав до так званих "традиціоналістів", які дуже насторожено ставилися до нових концепцій.

Тим часом невдачі та поразки СДПН набули лавиноподібного характеру. Партія програла вибори в ландтаги в багатьох землях. Г. Шредер пішов ва-банк, вік заявив про свій намір домагатися проведення позачергових виборів до бундестагу.

Г. Шредер робив наголос на необхідності зміцнення дружніх зв'язків з Росією та Францією. Однак не тільки ХДС / ХСС, але "зелені" та багато соціал-демократів не хотіли продовження його панібратських відносин з В. Пугіним.

Вибори 18 вересня не були переможними ні для однієї зі сторін. Блок ХДС / ХСС отримав 35,2% голосів і 226 місць у бундестазі. СДПН отримала всього 34,3% і 222 місця. Жодна з "народних" партій – СДПН і блок ХДС / ХСС – не змогла утворити правлячу коаліцію з молодшим партнером, в такому випадку вони все одно не мали 6 необхідної в парламенті більшості. У підсумку 10 жовтня 2005 р. в ході переговорів між двома СДПН і блоком ХДС / ХСС було прийнято рішення про створення коаліційного уряду на чолі з А. Меркель. Соціал-демократи отримали в новому кабінеті міністрів 8 крісел з 15. Г. Шредер заявив про завершення своєї політичної кар'єри.

Між партіями Великої коаліції був підписаний Коаліційний договір "Разом на благо Німеччини – мужньо і чесно", який визначив основні напрямки роботи уряду на наступні чотири роки. Головними темами коаліційної угоди стали оздоровлення державних фінансів і боротьба з безробіттям.

Усі чотири роки до наступних виборів у 2009 році коаліція проводила, особливо в період кризи, фактично соціал-демократичну політику. Новий уряд домігся певних успіхів.

26-28 жовтня 2007 року відбувся з'їзд СДПН, який прийняв нову "Гамбурзьку програму". Ця програма означала поворот партії вліво. Своєю головною метою соціал-демократи знову проголосили "демократичний соціалізм", основними цінностями. якого є свобода, справедливість і солідарність. Сприяти досягненню заявлених цілей, за задумом соціал-демократів, повинна "хороша робота, доступна для всіх", іншою важливою передумовою для розвитку Німеччини, на думку соціал-демократів, є успішна інтеграція переселенців у німецьке суспільство.

За підсумками вересневих виборів 2009 року СДПН, що отримала лише 23% голосів виборців, довелося піти в опозицію. 27 вересня 2009 р. голова СДПН Франц Мюнтеферінг пішов у відставку. На з'їзді партії в Дрездені, що відбувся в жовтні цього ж року, головою СДПН був обраний Зігмар Габріель.

У грудні 2009 року Правління партії приймає "12 тез з оновлення СДПН". У цьому документі розвивається ідея про зміцнення внутріпартійної демократії та розширення зв'язків з виборцями шляхом створення "майстерень майбутнього", де відповідні проблеми майбутнього повинні обговорюватися в ході відкритого діалогу між партією та суспільством.

У грудні 2011 року соціал-демократи прийняли нову програму. Її ядром стала вимога зменшити державний борг і одночасно збільшити інвестиції в освіту. У програмі запропонована нова податково-фінансова концепція, зафіксована вимога законодавчого введення мінімальної оплати праці в розмірі 8,5 євро, представлений новий проект системи страхування громадян. Крім того, СДПН виступила за введення на федеральному рівні т. зв. "Народного кодексу законів", що складається з народних рішень, що, на її думку, має сприяти посиленню прямої демократії.

22 вересня 2013 року відбулися вибори до бундестагу. СДПН набрала 25,7% голосів виборців, покращивши свій результат чотирирічної давності на 2,7%. Після виборів відбулися попередні, а потім і основні переговори про створення "великої коаліції" між ХДС/ХСС і СДПН, оскільки до парламенту вперше не потрапила ВДП. Коаліційний договір, ще до його підписання, було винесено на внутрішньопартійний референдум, на якому кожен член СДПН міг віддати свій голос на підтримку або проти коаліційного договору з християнськими демократами. В коаліційному уряді 3. Габріель зайняв посаду віце-канцлера і міністра економіки та енергетики, а Франк-Вальтер Штайнмаєр став міністром закордонних справ.

Соціал-демократична партія Німеччини – одна з найстаріших і найавторитетніших партій не лише у Європі, але й у світі. Сьогодні вона переживає новий етап свого розвитку, де чимало перепон і складностей, але незважаючи на це їй вдається все ж таки стояти на ногах і бути досить вагомою партією в політичній системі Німеччини.

  • [1] Його справжнє ім'я Герберт Карл Фрам. В.Брандт – це підпільне ім'я яке він отримав, переїхавши в Норвегію, після приходу Гітлера до влади в Німеччині.
  • [2] Зовнішньополітична доктрина, що проводиться урядом ФРН з 1955 по 1970 pp., спрямована на ізоляцію НДР на міжнародній арені. Доктрина Хальштейна була прийнята за пропозицією державного секретаря міністерства закордонних справ ФРН Вальтера Хальштейна на нараді послів у Західній Німеччині 8-9 грудня 1955 р., що відбувся в Бонні. її основні положення були сформульовані Вільгельмом Греве, який був керівником політичного відділення при міністерстві закордонних справ ФРН, у вересні 1955 р. Суть цієї доктрини полягала в тому, що ФРН підтримувала і встановлювала дипломатичні відносини тільки в тими країнами, які не мали дипвідносин з НДР. Встановлення дипломатичних відносин зі Східною Німеччиною відтепер розглядалося Бонном як недружній крок і вело до розриву відносин з цією країною. Єдиним винятком був СРСР – у зв'язку з важливістю підтримання відносин для ФРН з цією державою. Конкретно ця політика знайшла застосування двічі: ФРН розірвала дипломатичні відносини з Югославією в жовтні 1957 року після встановлення останньої дипвідносин з НДР, і в січні 1963 року пішла на аналогічний крок щодо Куби.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >