< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Ліві

Після об'єднання Німеччини почався процес об'єднання споріднених політичних партій Західної та Східної зон. Єдиною партією НДР, що зберегла свою організаційну самостійність, була Партія демократичного соціалізму – початково Соціалістична єдина партія Німеччини, з літа 2007 року – Ліві (нім. Die Linke).

Масові протести, які призвели до відсторонення від влади лідера НДР Еріха Хонеккера в 1989 році, відкрили нові можливості молодому поколінню політиків-реформаторів у СЄПН, які сприймали політику гласності та перебудови президента СРСР Михайла Горбачова як модель для політичних змін. Такі реформатори, як Ганс Модров, Грегор Гізі, Рудольф Баро і Стефан Гейм незабаром почали реконструювати політичний авторитет партії. До кінця 1989 року останні консервативні члени Центрального Комітету партії подали у відставку, а потім у 1990 році СЄПН залишили 95% із 2,3 мільйона її членів.

На спеціальному з'їзді в грудні 1989 року партія відмовилася від своєї колишньої "провідної ролі" у житті суспільства і прийняла програму демократичних реформ. Для того, щоб дистанціювати реформовану партію з комуністичною ідеологією, партія додала слова "Партія демократичного соціалізму" до назви СЄПН, а в кінцевому підсумку відмовилася від слів "Соціалістична єдина партія" в лютому 1990 року. Г. Гізі став новим лідером. До того часу ПДС вже не була марксистсько-ленінською партією, хоча неомарксистські і комуністичні фракції меншості продовжували існувати. 18 березня 1990 року ПДС отримала 16,4% голосів на перших вільних виборах у Східній Німеччині і стала найбільшою опозиційною партією.

У перші роки існування об'єднаної Федеративної Республіки Німеччина ПДС набирала невеликий відсоток на виборах у східних землях країни завдяки частині населення, яка першою стала відчувати "остальгію", як називається в сучасній Німеччині поширена туга за НДР. Партія залишалася суто регіональною, та й на Сході не провідною, що відображало суспільні настрої початку 90-х, ейфорію більшої частини східних німців від райдужних перспектив життя в об'єднаній Німеччині. Однак настрої дуже швидко стали змінюватися вслід за реальною політикою. Після відмови Радянського Союзу виконувати свої зобов'язання з постачання енергоносіїв наприкінці 80-х економіка НДР, найбільш високорозвиненої країни РЕВ, увійшла в штопор. Після об'єднання західні компанії скуповували проблемні виробництва в нових східних землях і закривали заводи потенційних конкурентів. Безробіття в землях колишньої НДР стало рости стрімкими темпами, викликаючи соціальне невдоволення і зростаючу "ностальгію". У країні почався процес міграції робочої сили, у пошуках кращих пропозицій робітники поїхали на Захід, залишаючи міста і землі на Сході напівпорожніми.

Природним підсумком такої інтеграції Сходу стало стрімке зростання підтримки колишньої СЄПН. У короткий строк ПДС стала найпопулярнішою партією в східних землях, залишивши позаду традиційних важкоатлетів німецької політики – ХДС / ХСС і СДПН.

На перших загальнонімецьких виборах до бундестагу в 1990 році ПДС отримала лише 2,4% від загальної кількості голосів, але завдяки винятку у виборчому законодавстві Німеччини отримала у бундестазі 17 депутатських мандатів на чолі з Г. Гізі. На федеральних виборах 1994 року ПДС вдалося збільшити свою частку голосів до 4,4 відсотка, завоювавши більшість у чотирьох східних виборчих округах, і знову увійти у бундестаг, збільшивши кількість депутатів до 30. У 1998 році партія досягла найвищої точки свого успіху, обравши 37 депутатів і отримавши 5,1% голосів по країні. Г. Гізі пішов у відставку в 2000 році після поразки у політичних дебатах з лівими угрупуваннями, що призвели до конфлікту в ПДС. На федеральних виборах 2002 року партія не подолала прохідний бар'єр, отримавши лише 4%.

Після фіаско 2002 року ПДС прийняла нову, помірковану програму і обрала давнього союзника Г. Гізі Лотара Віскі своїм головою. У 2004 році на виборах до Європейського парламенту ПДС отримала 6,1% голосів виборців по всій країні, більше ніж будь-коли до цього На федеральних виборах. Її електорат у східних німецьких землях продовжував зростати. Тим не менш, незначна кількість членів та підтримка виборців у західних землях Німеччини спонукали партію до укладення виборчого союзу в липні 2005 року з новоутвореною партією Праця та соціальна справедливість – Виборча альтернатива (WASG), що значною мірою складалася з дисидентів соціал-демократів, членів профспілок, а також різноманітних лівих радикалів.

Після переговорів ПДС і WASG домовилися про створення спільного списку для участі в федеральних виборах 2005 року і зобов'язалися об'єднатися в єдину ліву партію в 2007 році. Згідно з домовленістю, партії не змагалися між собою в жодному з округів. Замість цього, кандидати WASG, у тому числі колишній лідер СДПН О. Лафонтен, були включені до виборчого списку ПДС. Щоб символізувати нові відносини, ПДС змінила свою назву на "Ліва партія ПДС" або просто Ліві ПДС, з необов'язковим використання літер "ПДС" у західних землях, де багато виборців досі вважали Партію демократичного соціалізму підозрілою.

Альянс сподівався на вигоду від сильної електоральної бази на сході і потенціалу виборців WASG на заході. Г. Гізі повертався до громадського життя після операції на головному мозку і двох серцевих нападів, загальна увага була прикута до О. Лафонтена як одного з лідерів партії.

Стривожені несподіваним зростанням рейтингу Лівих в опитуваннях, основні політики Німеччини нападали на О. Лафонтена і Г. Гізі, як "лівих популістів" і "демагогів" і звинуватили партію у заграванні з неонацистськими виборцями. Помилка О. Лафонтена, який назвав "іноземних робітників" як загрозу в одному виступі на початку кампанії, дала підставу для звинувачень, що Ліві намагаються використовувати німецьку ксенофобію та антидемократичний популізм для залучення виборців від крайніх правих.

Незважаючи на все це, на виборах 2005 року Ліва партія стала четвертою за величиною партією в бундестазі, отримавши 8,7% голосів виборців і 53 місця. Переговори про об'єднання ПДС і WASG тривали протягом наступного року, і дві сили досягли угоди 27 березня 2007 року. Спільна партія, яка отримала назву просто "Ліві", провела свій установчий з'їзд 16 червня в Берліні. На установчому з'їзді партії 16 червня 2007 головами були обрані Л. Біскі і О. Лафонтен.

Спад популярності Соціал-демократичної партії на федеральних виборах 27 вересня 2009 р. дав Лівим безпрецедентну можливість збільшити свій вплив у німецькій політиці. Кількість поданих голосів за партію зросла до 11,9%, збільшивши своє представництво в бундестазі з 54 до 76 місць.

23 січня 2010 р. О. Лафонтен заявив про відмову від свого місця в бундестазі і відхід із поста співголови партії на федеральному рівні через хворобу. Л. Біскі, в свою чергу, заявив, що не висуватиме свою кандидатуру на майбутньому з'їзді Лівих у травні 2010 року. Тоді ж, у травні 2010 року, партію очолили Гезіне Льотш і Клаус Ернст. Із середини 2012 року її співголовами є Катя Кіплінг і Берндт Ріхінгер. У бундестазі партія має 64 місця після федеральних парламентських виборів 2013 року. їх парламентська група є третьою за величиною серед чотирьох груп у німецькому бундестазі і провідною опозиційною групою. На міжнародному рівні Ліві є членом Партії європейських лівих і найбільшою партією в групі Європейські Об'єднані Ліві/Ліво-зелені півночі в Європейському Парламенті.

Ліві залишаються другою за величиною опозиційною партією. Проте в німецькому політичному процесі Ліва партія була і залишається в ізоляції. У всіх органах народного представництва (крім Берліна, де партія бере участь у коаліції з соціал-демократамі Німеччини обумовлена небажанням інших партій співпрацювати з Лівою партією. Незважаючи на заперечення Лівою партією диктатури як засобу досягнення прогресу, осуд злочинів, скоєних від імені соціалізму і комунізму, критику антидемократичної політики та сталінських збочень соціалізму, в масовій свідомості західних німців партія продовжує вважатися комуністичною. Закиди щодо комунізму грунтуються також на тому, що на місцевих виборах Ліва партія нерідко підтримує балотування членів

Німецької комуністичної партії, які за допомогою її виборчих списків були обрані більш ніж у 20 місцевих парламентів.

Поряд з проблемою політичної комунікації та пошуку партнерів по коаліції партія зазнає труднощів із кадровим складом. Більшість членів партії – члени колишньої СЄП), які досягли в цей час пенсійного віку. Кістяк партії вимирає. Тому перед усіма ланками та організаціями Лівих стоїть завдання залучення молоді, оновлення та поповнення партійних рядів.

Програма Лівих розроблена лише в загальних рисах. Основні пункти: критика капіталізму, нерівність шансів навіть у багатій країні, проблеми навколишнього середовища, необхідність боротьби за демократію і соціалізм. Партія намагається зайняти місце зліва від СДПН. На відміну від соціал-демократів, ПДС пов'язувала поняття "соціалізм" з усуспільненням власності. Засобами досягнення цілей виступали реформи, а не насильницькі дії. "Ми виступаємо за радикальні реформи, що мають на меті революційне перетворення для досягнення соціалістичного ідеалу", говорилося в Програмі партії, прийнятій у 1993 році.

У програмі містилися також вимоги екологічної та соціальної перебудови економіки, радикальної демократизації суспільства, що включає гарантію прав жінок, іноземців, представників сексуальних меншин. Велика увага в документі приділялася відносинам між західною і східною частинами Німеччини. Партія виступала проти "вестернізації сходу", за те, щоб було сприйнято все позитивне не тільки з досвіду колишньої ФРН, але і НДР.

На виборах 1998 року ПДС виступила з анти капіталістичною програмою, в якій головну причину внутрішніх і зовнішніх кризових явищ бачила в "пануванні капіталу, орієнтованого на отримання прибутку". До Програми ПДС були включені пункти про скасування кримінальної відповідальності за надання пасивного опору. До форм пасивного опору вони зараховували демонстрації, блокади, акти індивідуальної і колективної непокори, політичні страйки. Останній засіб, вважали автори, потрібно узаконити конституційно, і посилалися при цьому на французький досвід.

Для подолання наявної соціальної несправедливості документ пропонував збільшити оподаткування на високі доходи, велику власність, предмети розкоші. У програмі була вимога скорочення тривалості робочого дня до 7 годин при збереженні п'ятиденного робочого тижня та зниження пенсійного віку для працюючих по змінах до 55 років. Проблему безробіття ПДС вимагала вирішувати за допомогою створення широкого громадського сектору робочих місць.

У1999 році у відповідь на документ Блера – Шредера "Третій шлях / Новий центр" ПДС опублікувала альтернативний проект "Дванадцять тез для політики сучасного соціалізму". У "тезах" був представлений соціалістичний проект рішення проблем, з. якими зіткнулася Німеччина і світове співтовариство на рубежі століть. Особливістю документа було те, що партія виступала за приватну власність, конкуренцію і звільнення політики, науки, освіти, ЗМІ та культури від переважаючого впливу капіталу. Капіталістична власність повинна бути обмежена там, де вона суперечить інтересам суспільства.

"Дванадцять тез" викликали неоднозначну реакцію в рядах ПДС. Прихильники оновлення партії оцінили документ позитивно. Представники консервативного крила висловили своє неприйняття тез. Ідеологічне протистояння традиціоналістів та реформістів знайшло продовження в розпочатій наприкінці 1999 року внутріпартійної дискусії в рамках підготовки нової програми ПДС. Боротьба з приводу змісту нової програми тривала аж до жовтня 2003 року. Перемогу здобули реформісти, але програма все ж була компромісом двох течій у партії і мала з низки питань дуже розпливчасті формулювання. У Програмі визначалася мета партії – демократичний соціалізм і об'єднання зусиль з лівими і центристськими силами Німеччини.

На з'їзді в Хемніці (жовтень 2003 р.) після довгих дебатів була прийнята нова програма. Хоча її остаточний варіант знову був відзначений наявністю компромісів між традиціоналістами та реформаторами, в цілому документ означав перемогу останніх.

Основною метою партії проголошувалась боротьба за соціалізм. Соціалізм визначався як суспільство, в якому вільний розвиток кожної людини стає умовою вільного розвитку всіх, а домінування приватної капіталістичної власності подолано.

До виборів 2009 року партія прийняла виборчу програму – "Ключові програмні тези", в яких йшлося про розвиток солідарності та самоврядування трудящих, перерозподілі багатства за допомогою різних інструментів, включаючи підвищення податків на прибутки корпорацій, заможних людей, відмову від приватизації та введення мінімальної заробітної плати. В цілому ж, зазначалося в "Тезах", партія орієнтована на повалення владних відносин, у яких, посилаючись на відомий афоризм К. Маркса, "людина є приниженою, поневоленою, безпорадною, нікчемною істотою".

Що стосується зовнішньої політики, то "Ліві" вітали процес європейської інтеграції, виступали проти всіх форм підйому мілітаризму і за посилення ролі ООН у міжнародній політиці. Партія виступає за демократизацію інститутів £С і відмову від ринкової і неоліберально-орієнтованої політики Європейського союзу.

Восени 2011 року на з'їзді в Ерфурті була прийнята програма партії. "Нова" Ерфуртська програма містить вимоги повсюдного розширення громадянських прав і демократичних завоювань, приділяючи особливу увагу правам молоді, жінок, осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації. Будучи послідовно інтернаціоналістською силою, "Ліва партія" є прихильником "якісного підвищення соціальних та економічних прав іноземних найманих трудящих". Одночасно "Ліва партія" виступає за розвиток всіляких форм "демократії участі" на місцевому та регіональному рівні в Німеччині.

"Ліва партія" заперечує проти лібералізації німецького ринку праці та передачі додаткових компетенцій в цьому питанні землям (оскільки цей трансферт не відповідає реальним потребам найманих працівників), різко засуджує прийнятий на національному рівні законопроект про підвищення віку виходу на пенсію до 67 років. "Ліва партія" вимагає введення у федеральному масштабі стандарту мінімальної зарплати і пенсії, скорочення трудового тижня до 30 годин без скорочення заробітної плати, рівної оплаті праці чоловіків і жінок.

Виступаючи за принципове подолання капіталізму і неолібералізму, "Ліва партія" закликає до розширення форм суспільної (колективної, комунальної, кооперативної, державної) власності. Ліві пропонують у перспективі піддати націоналізації підприємства енергетики, водопостачання, транспорту, великі банки. В Ерфуртській програмі йдеться про те, що саме суспільство зобов'язане відповідати за ключову соціальну інфраструктуру і регулювати її, за житлове господарство, сфери освіти та охорони здоров'я. Також у програмі говориться, що екологічну кризу можна подолати лише за умови, коли основну роль буде відігравати суспільна власність.

"Ліва партія" виступає проти участі сил бундесверу у військових операціях за кордоном, вимагає розпуску всіх військово-політичних блоків, включаючи НАТО, засуджує акції країн-членів НАТО в Афганістані та Лівії.

У програмі "Лівої партії" говориться про "необхідність соціальної трансформації Європейського Союзу", який повинен перетворитися в зону миру, справедливості та соціального прогресу. "Ліва партія" критикує нинішній перебіг європейського будівництва за "дефіцит демократії" та "гегемонію неолібералізму".

Партійний розвиток "Лівих" у сучасних умовах відчуває на собі вплив не тільки поставлених керівництвом амбітних завдань із закріплення свого традиційного впливу в східних землях і завоювання електорату на заході Німеччини, оновлення і розширення партійних рядів, а й триваючої практики люстрації, яка супроводжується оперативно-розшуковою та контррозвідувальною діяльністю спецслужб Німеччини щодо партійних активістів і функціонерів Лівих.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >