< Попер   ЗМІСТ   Наст >

"Союз 90 / Зелені"

Наприкінці 1960-х років Західну Німеччину буквально захопив студентський та молодіжний рух переважно лівого й антивоєнного спрямування, в якому популярними були ідеї позапарламентської опозиції, боротьби з реакційною державою. У цьому середовищі і сформувався рух "Зелених". Безпосередній поштовх до його оформлення і поширенню дала проблема ядерної зброї та атомної енергетики. Економічний бум у 1960-х роках супроводжувався стрімким зростанням кількості АЕС і ядерних програм провідних держав світу. Молоді бунтарі висунули гасло: "Краще бути активним, ніж радіоактивним!".

Не бажаючи обмежуватися проведенням масових позапарламентських акцій, у 1979 році учасники екологічного руху створюють партію "Зелених". До неї увійшли різнорідні групи: ліві радикали і анархісти (Йошка Фішер), постмарксистів (Рудольф Баро), ліві ліберали (Петра Келлі), християнські пацифісти (Антьє Воллмер), але також і представники правого політичного спектру (Герберт Груль). У зв'язку з цим ідеологія партії "Зелених" тривалий час залишалася невизначеною. Лідером партії став

Й. Фішер – політик із незвичайною і авантюрною біографією[1].

У 1982 році від партії "Зелених" відійшли консерватори, що сформували Екологічну демократичну партію. Після розколу в партії "Зелених" більшість склали прихильники лівоцентристського економічного курсу, які робили акцент на боротьбу проти екологічно небезпечних проектів (атомні електростанції, Франкфуртський аеропорт), пацифізм (що передбачає вимогу виходу з НАТО), інтернаціоналізм, скасування обмежень на імміграцію, лібертарну педагогіку, легалізацію марихуани, право на аборт і одностатеві шлюби.

Взявши активну участь у боротьбі проти розміщення на території ФРН американських балістичних ракет середньої дальності "Першинг-2", партія "Зелених" завоювала популярність і в 1983 році вперше потрапила до бундестагу, отримавши 5,7% голосів і 27 місць. На федеральних виборах у січні 1987 року партія активно використовувала тему боротьби з наслідками аварії на Чорнобильській атомній електростанції і домоглася підтримки 8,3% виборців.

На наступних після об'єднання Німеччини загальнонаціональних виборах партія "Зелених" не змогла пройти в парламент. Однією з причин поразки "Зелених" став перехід частини їхнього електорату на бік СДПН, яка висунула на пост канцлера О. Лафонтена, в програмі якого була вимога проведення екологічної реформи.

Другою причиною поразки були внутрішньопартійні суперечності програмно-політичного характеру. Вони полягало в тому, що "Зелені", які виступили з претензією на кардинальну зміну наявної політичної системи, не змогли виробити реалістичну концепцію такого перевлаштування. Ця проблема знайшла своє вираження в конфлікті між "фундаменталистами" і "реалістами", але так і не була вирішена.

Третя причина поразки полягала в тому, що спочатку на противагу традиційним партіям "Зелені" відмовилися від створення стабільних внутрішньопартійних структур, покликаних професійно займатися поточними питаннями і підготовкою передвиборних кампаній. Результатом надмірної внутрішньопартійної децентралізації стала відсутність у "Зелених" єдиного координуючого центру, здатного організувати її роботу в загальнодержавному масштабі.

Прагнучи зміцнити свої позиції в східнонімецьких землях, у 1993 році вона об'єдналася з місцевим "Союзом 90", створеному в 1989 році. З цього часу партія стала називатися "Союз 90 / Зелені" (нім. Bundnis 90 / Die Griinen). Вибори 1994 року дозволили західнонімецьким "Зеленим" повернутися в парламент уже в складі об'єднаного угруповання, яке отримало 7,3% голосів. Варто відзначити, що в порівнянні з 1990 роком "Союз 90 / Зелені" кращих результатів домоглися на заході Німеччини (7,7%), тоді як на сході партія не змогла подолати п'ятивідсотковий бар'єр (4,3%). Факт слабкого впливу партії в нових федеральних землях підтверджували і підсумки регіональних виборів середини 1990-х років.

Подібним чином справа йшла і з чисельним складом організації. Тоді як на заході кількість її членів продовжувала зростати, то на сході після об'єднавчого з'їзду вона залишалася стабільно низькою. У 1995 році з 48 800 чоловік, що перебували в "Союзі 90 / Зелені", на сході чисельність членів партії становила лише 2,8 тис.

Завдання вибудовування стійких електоральних зв'язків у нових федеральних землях стосувалося всіх політичних партій, але для "Зелених" воно мало певну специфіку. Її виборці, як правило, – це люди молодого і середнього віку, з вищою освітою і постматеріалістичними орієнтаціями (чиновники, службовці та студенти).

Крім того, програма партії страждала утопічністю вимог, практична цінність яких була невисока. Так, у передвиборній програмі 1994 р. містилися положення про відмову від сформованої в індустріальних країнах культури споживання матеріальних благ, зниженні обсягу використання енергії, при повному виключенні її ядерних джерел, заборону експорту озброєнь. "Зелені" виступали також за створення так званого "екологічно-солідарного суспільного договору", при укладенні якого багато громадян, на їх думку, відмовляться від зростання свого економічного добробуту, щоб сприяти розвитку соціальних та екологічних проектів. Документ містив неабияку частку антикапіталістичної критики.

Ознакою посилення реалістичних тенденцій всередині "Союзу 90 / Зелених" стала орієнтація партії на входження в уряд у коаліції з СДПН. За підсумками земельних виборів 1994-1997 років "Союз 90 / Зелені" значно зміцнив свої позиції на регіональному рівні: Представники партії увійшли до складу п'яти земельних урядів. Збільшення політичного впливу "Зелених" супроводжувалося зміцненням внутрішньопартійної інфраструктури. У 1994 році під егідою партії був створений молодіжний союз. У 1996 році був створений партійний фонд Генріха Белля. Ці процеси свідчили про те, що після 15-річного перебування на німецькій політичній сцені партія "Зелених" стає повноправним учасником партійної системи.

На виборах у бундестаг у 1998 році партія виступила з новою програмою. Головною темою була екологічна перебудова німецького господарства, за допомогою якої можна вирішити складні соціально-економічні проблеми. Важливе місце у зв'язку з цим у програмі відводилося податковій реформі, яка повинна привести до підвищення податку на використання енергії та мінеральної сировини. "Зелені" вимагали кардинальної перебудови системи засобів сполучення. Вони віддавали перевагу залізничному і водному транспорту через їх більшу екологічну безпеку порівняно з автомобільним і повітряним транспортом. Для досягнення цих цілей автори програми пропонували підвищити податок на бензин і гас, використовувані для автомобілів і літаків. "Зелені", як і раніше, наполягали на негайній забороні використання ядерної енергії.

Програма передбачала комплекс заходів щодо зміни системи соціального забезпечення, де йшлося про адресну підтримку всіх нужденних. Соціальні виплати мають визначатися не розміром доходів низькооплачуваних категорій населення, а з урахуванням фактичних потреб, розміри яких повинні встановлювати експертні комісії. Дотримуючись своїх базово-демократичних традицій, партія виступає за право населення на проведення референдумів. Будучи прихильниками демократизації і відкритості німецького суспільства, "Зелені" вимагають рівноправ'я для сексуальних меншин, спрощеного отримання громадянства та введення його подвійної належності.

В цілому, оцінюючи передвиборну програму "Союзу 90 / Зелених", слід констатувати, що вона стала більш виваженою порівняно з попередніми документами, що містили радикально-утопічні положення. У програмі вже відсутні вимоги відмови від наявної системи споживання, негайної ліквідації НАТО і бундесверу, хоча ці структури і піддаються серйозній критиці, висуваються вимоги роззброєння та скасування загальної військової повинності.

У результаті виборів 1998 року СДПН і "Союз 90 / Зелені" сформували коаліційний уряд, що діяв до 2005 року. "Зеленим" дісталося три урядових посади (портфелі міністрів закордонних справ, захисту навколишнього середовища та охорони здоров'я). Крім того, їх лідер Й. Фішер, очоливши зовнішньополітичне відомство, став віце-канцлером.

Виборці чекали практичної реалізації передвиборних обіцянок партії. Уже в січні 1998 року "Зелені" представили законопроект про новий порядок отримання німецького громадянства, який містить його подвійну належність, що зустріло протидію з боку опозиції. ХДС, розгорнувши кампанію проти введення подвійного громадянства, зумів виграти земельні вибори в Гессені (лютий 1999 р.), завдавши поразки "Союзу 90 / Зелені" (мінус 4%). У результаті федеральний уряд втратив більшість голосів у бундесраті. Це створило труднощі для проходження законопроекту в палаті земель, що дозволило опозиції внести до нього суттєві поправки, які допускали отримання подвійного громадянства лише у виняткових випадках.

Справжнім серйозним випробуванням для "Зелених" стало ставлення до війни в Югославії та участі в ній бундесверу навесні 1999 року. Партія стояла перед дилемою – або відмова від збройної участі в балканському конфлікті і вихід з уряду, або його підтримка, усупереч раніше проголошеним принципам і обіцянкам не застосовувати силу в міжнародних конфліктах. Партія вибрала другий варіант. На двох федеральних конференціях "Зелених", що відбулися в цей період, більшість делегатів висловилося за залучення німецької армії до військових дій у складі сил НАТО. Драматизм ситуації для "Союзу 90 / Зелені" посилювався тим, що партія була пов'язана урядовою відповідальністю як молодший партнер.

Що стосується інших програмних установок партії, та протягом усього періоду перебування при владі "Союз 90 / Зелені" намагалися реалізувати їх у вигляді законів і урядових рішень.

З 1999 року стало реалізовуватися поетапне введення в дію екологічного податку, що передбачає збільшення справляння платежів при використанні бензину, газу й електроенергії.

У 2000 році вступив у силу, хоча й відрізняється від початкового задуму "Зелених", закон про отримання громадянства, згідно з яким діти, народжені в Німеччині, автоматично ставали її підданими незалежно від державної належності батьків.

У цьому ж році почав діяти ініційований партією закон про оновлення енергетичних джерел, який стимулював використання екологічно безпечних видів. Завдяки зусиллям "Союзу 90 / Зелених" та активності міністра захисту довкілля Юргена Тріттіна, між урядом і атомними концернами було підписано угоду про перспективу припинення використання ядерної енергії в 2020 році.

"Союз 90 / Зелені" став ініціатором прийняття закону про зареєстроване партнерство, який визнавав право на укладення одностатевих шлюбів.

Компроміси і поступки старшому партнеру по коаліції – СДПГ не раз ставили "Зелених" на межу виходу з коаліції, великі зусилля щодо збереження якої докладав Й. Фішер. Особливо це стосувалося проблем зовнішньої політики. Так, рішення про відправку частин бундесверу в Афганістан у 2001 році спонукало канцлера Г. Шредера порушити питання про довіру уряду в бундестазі. "Союз 90 / Зелені" одноголосно проголосував за довіру, цс рішення було схвалено делегатами партійної конференції.

Підтримка населенням заходів з екологічного оновлення економіки, їх реалізація на законодавчому рівні сприяли зростанню суспільної підтримки "Зелених". Лідер партії Й. Фішер став одним із популярних політиків ФРН.

У 2002 році "Зелені" на Берлінській конференції прийняли нову партійну програму. Берлшська програма констатувала, що "Союз 90 / Зелені" більше не є "антипартийною партією". Вимоги, які партія висувала з самого початку свого існування, увійшли до програм іїіших партій, отримавши, таким чином, суспільне визнання.

У• Програмі визначені чотири проблеми,- що мають найбільшу цінність для "Зелених": екологія, самовизначення, соціальна справедливість і пряма демократія. Кожна з цих проблем представлена в Програмі конкретними проектами, які партія має намір здійснити в найближчі десятиліття.

У сфері екології для скорочення викидів парникових газів в атмосферу "зелені" пропонують знизити податки на залізничні квитки і збільшити витрати на розвиток мережі громадського транспорту. На думку авторів програми, податок на автомобілі повинен стягуватися незалежно від об'єму двигуна або його потужності. а тільки виходячи з обсягів викиду вуглекислого газу. Крім того, до 2020 року в Німеччині, як наполягають "Зелені", має з'явитися два мільйони електромобілів. Щоб знизити споживання палива і, відповідно, рівень забруднення атмосфери, "Зелені" пропонують обмежити максимальну швидкість на автобанах – до 120 кілометрів на годину[2].

В економічній сфері планується перехід на використання сонячної енергії; зміна структури засобів сполучення; сприяння розвитку східнонімецьких земель із застосуванням екологічних інновацій; досягнення прозорості відомостей для споживачів про готову продукцію; екологічне стимулювання сільського господарства при зростанні його значущості в сучасному суспільстві.

У соціальній сфері пропонується концепція базового соціального забезпечення. "Зелені" виступають за встановлення мінімального розміру заробітної плати – на рівні 7,5 євро на годину, підвищення допомоги по безробіттю до 420 євро щомісяця, підвищення допомоги на дітей, законодавчого закріплення права дітей відвідувати ясла і дитячий садок, доступу до здобування знань. Плату за навчання, введену в деяких федеральних землях, "Зелені" пропонують скасувати, а замість цього призначити всім студентам стипендію у розмірі 200 євро, і до 800 євро – учням з бідних сімей.

Частина грошей для реалізації нового суспільного договору та екологічної перебудови економіки "Зелені" сподіваються зібрати за рахунок підвищення податків на високі доходи, великі статки і спадщину. Крім того, передбачається ввести додаткові відрахування на освіту.

Майбутні перспективи розвитку "Зелені" пов'язують із переходом до міграційного суспільства, в основі якого повинна лежати "мультикультурна демократія", а також з подальшою фемінізацією політики (проект "жінки при владі").

В царині світового порядку планується розширення демократії в процесі європейської інтеграції та розвиток міжнародної справедливості, яка передбачає чесні економічні стандарти і торгівлю.

У внутрішній політиці "Зелені" пов'язують здійснення своєї програми з вимогою збільшення ролі прямої демократії. Шляхом всенародного референдуму і прямої законодавчої ініціативи населення громадяни повинні безпосередньо брати участь у прийнятті політичних рішень.

Незважаючи на те, що документ викликав неоднозначну реакцію в суспільстві, загалом варто визнати, що він став віддзеркаленням якісного зрушення у розвитку "Союзу 90 / Зелених", фіксуючи новий етап їхньої політичної біографії. Преса Німеччини одностайно писала про трансформацію партії "Зелених" з "партії протесту" в "партію реформ". Вибори в 2002 р. були успішними для "Зелених". Партія отримала найвищий результат за всю історію свого існування – 8,6% голосів. Завдяки цьому при владі залишилася колишня урядова коаліція. Примітно, що вперше партії вдалося завоювати персональний депутатський мандат, володарем якого став Х.-К. Штребель. Найбільш значний приріст голосів "Союз 90 / Зелені" отримали в Західній Німеччині (особливо у великих мегаполісах). Із середини 2002 року чисельний склад партії починає зростати в обох частинах Німеччини.

У 2003 році партія зробила ще один крок на шляху своєї структурної перебудови, пов'язаний з подоланням принципу поділу депутатського мандата і партійної посади, що перешкоджало професіоналізації партійної еліти. У травні 2003 року відбувся партійний референдум, в якому взяло участь 57% членів "Союзу 90 / Зелених", понад дві треті яких висловилися за скасування поділу мандата і посади. При цьому виключалося одночасне поєднання постів голови фракції, члена уряду або учасника європейських комісій. Це нововведення знаменувало собою ще один крок "Зелених" у бік традиційних політичних партій, засвідчуючи подальше засвоєння ними наявних правил поведінки.

На виборах 2005 року "Зелені" отримали 8,1% голосів. Важливим підсумком виборів було й те, що вперше на сході партія подолала 5% бар'єр. Однак розстановка сил, що виникла після обрання бундестагу, призвела до формування уряду, утвореного з "народних партій". "Союз 90 / Зелені" знову повернулися в табір парламентської опозиції.

Після переходу в опозицію і відходу з політичної сцени неформального, але, безперечно, яскравого лідера; Й. Фішера, в партії різко загострилася боротьба течій з питання про входження партії в коаліційні блоки.

Дискусія показала, що хоча найбільш близьким політичним партнером, за визнанням самих "Зелених", як і раніше залишається СДПН, тим не менш, вони шукають точки дотику з іншими угрупованнями.

Варто відзначити, що, хоча "Зелені" за своїми ідеологічними орієнтаціями спочатку займали місце в лівій частині політичного спектру, протягом останнього десятиліття, особливо після входження в уряд, "Союз 90 / Зелені" зсувається вправо.

Катастрофа атомного реактора в Японії в 2011 році призвела до того, що питання про вихід з атомної енергегики для багатьох німецьких виборців стало вирішальним. Через тиждень .після "Фукусіми" популярність "зелених", згідно з опитуваннями громадської думки, різко зросла.

У 2011 році в частині федеральних земель Німеччини відбулися вибори в ландтаги – Баден-Вюртемберга, Рейнланд-Пфальца, Гамбурга, Бремена, Мекленбург-Верхня Померанія, Саксонії. Головними переможцями виборів німецькі політологи вважають "Зелених", які повсюдно збільшили свої результати.

У Баден-Вюртемберзі "Зелені" набрали 24,5% голосів, випередивши СДПН – це їх найкращий результат за всю історію існування партії. Главою уряду цієї землі вперше став їхній представник – В. Кречманн. "Зелені" вперше були представлені в парламентах усіх 16 федеральних земель країни.

Сьогодні "Союз 90 / Зелені" налічує у своїх лавах близько 59 тис. членів, середній вік партійців становить 38 років. Співголови федерального керівництва партії – Джем Оздемір та Сімоне Петер.

Таким чином, за роки свого існування на політичній арені ФРН "Зелені" перетворилися на зрілу політичну партію. Внутрішньопартійні структурні реформи, програмно-світоглядні зміни, набуття урядового досвіду сприяли перетворенню "Союзу 90 / Зелених" у повноправного учасника політичного життя. Нинішня фаза сталого розвитку "Зелених" обумовлена зникненням тих течій, які визначали обличчя партії в 1980-і роки і домінуванням так званих "реалістів", відкинули колишній радикалізм і зробили партію прагматичною. Загалом програму партії "Зелених" можна характеризувати, як ліволіберальну.

  • [1] Народився він у 1948 році в сім'ї вигнаних з Угорщини німців. У юності Й. Фішер кинув гімназію, втік з батьківського дому, жебракував. Потім захопився "революційною боротьбою", слухав лекції Т. Адорно, бився з поліцією, недовго сидів у в'язниці. Подружився з Д. Кон-Бендіта, висланим з Франції, де він був одним з ватажків на барикадах травневої студентської "революції" 1968 року. Наприкінці 1969 р. Й. Фішер приєднався до "Виробничої групи", яка пізніше стала називатися "Революційної боротьбою" (РБ). її члени прагнули підняти робітників на рішучі дії. Й. Фішер не отримав ні вищої, ні навіть середньої освіти, але за загальним визнанням належить до найбільш освічених і ерудованих німецьких політиків нового покоління. У своєму житті він перепробував чимало професій, працював листоношею, таксистом, фотографом, художником і т.п. Приєднавшись до екологічного руху, перетворився на його лідера, а заодно добропорядного законослухняного демократа, зробив запаморочливу політичну кар'єру, що привела його у вищі сфери влади і дипломатії. У 1998-2005 роках Й. Фішер займав пост міністра закордонних справ Німеччини і віце-канцлера. Діяльність Й. Фішера на чолі німецької дипломатії довела його чималі здібності у зовнішньополітичній сфері. Однак не все йому вдалося. Ставши міністром закордонних справ, Й. Фішер, спробував порушити питання про відмову НАТО від застосування першими ядерної зброї, але, отримавши відповідь Вашингтона, замовк на цю тему. Не всі його погляди та ініціативи знайшли місце в рішеннях Євросоюзу. Не отримала визнання висловлена ним ідея зобов'язати членів Ради Безпеки ООН обґрунтовувати своє вето.
  • [2] Німеччина – єдина країна в Європі, де не існує загального обмеження швидкості на автомагістралях.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >