< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

§ 1. Організація зовнішньополітичної діяльності.

§ 2. Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН.

§ 3. Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера".

§ 4. Зовнішня політика ФРН в період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера.

§ 5. Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки.

$ 6. "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта.

§ 7. Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля.

Організація зовнішньополітичної діяльності

Основні концептуальні напрями зовнішньої політики ФРН визначаються традиційно сформованим у післявоєнні роки механізмом, що включає різні федеральні і земельні органи влади та відомства. Прийнятий у 1949 році Основний закон ФРН визначив основні норми та принципи, що містять найважливіші зобов'язання, якими повинна керуватися держава у своїй зовнішньополітичній діяльності.

Німецьке конституційне право чітко окреслює статус, функції та відповідальність інститутів влади у сфері зовнішньополітичної діяльності. Федеральний президент уособлює єдність політичного суспільства. Він є консолідуючим чинником у процесі визначення інтересів ФРН у міжнародних відносинах. З урахуванням трагічного досвіду націонал-соціалістичної політики агресії та геноциду Основний закон вже в преамбулі проголошує прагнення німецького народу "як рівноправного члена об'єднаної Європи служити справі миру в усьому світі".

Її офіційно проголошеною метою є сприяння економічній і політичній інтеграції національних держав, зміцнення міжнародних і наднаціональних організацій та інституцій, розбудова їх до носіїв всесвітнього співробітництва і гарантів проти небезпеки виникнення нового націоналізму. Основою німецької зовнішньої політики залишається постійне залучення ФРН до кола вільних демократій, її членство у Європейському Союзі та НАТО.

Викликане угодою про Європейський Союз введення у 1992 році нової – так званої "європейської" – статті 23 Основного закону на заміну положень, згідно з якими відбулося об'єднання НДР з ФРН, що протягом сорока років визначалося як її головна зовнішньополітична мета, мало у такий символічний спосіб підкреслити внутрішній зв'язок між здобуттям національної єдності мирним шляхом і процесом подальшого поглиблення європейської інтеграції. Згадана стаття Основного закону визначає, що Федеративна Республіка Німеччина прагне до об'єднаної Європи шляхом розвитку Європейського Союзу, який базується на демократичних, державно-правових, соціальних та федеративних засадах і принципі субсидіарності та гарантує захист основних прав і свобод, закріплених конституцією ФРН. У цьому зв'язку передбачається можливість делегування федерацією своїх суверенних прав на підставі відповідного закону, що потребує згоди бундесрату.

Федеральний президент Німеччини – єдиний одноосібний конституційний орган у політичному устрої ФРН – як глава держави уособлює її існування, легітимність та єдність, втілює взаємозв'язок між державою і конституційним порядком, який виходить за межі партійних рамок. Як зазначалося вище, він стоїть над трьома гілками влади. Визначенню функцій та завдань федерального президента присвячений окремий, п'ятий розділ Основного закону. Важливі положення містяться також в інших статтях конституції, інших законодавчих актах.

Що стосується питання ролі федерального президента у зовнішньополітичному процесі, його участі у розробці та реалізації зовнішньополітичного курсу, то німецька конституційно- правова доктрина виходить з того, що федеральний президент є носієм формальної, а не реальної зовнішньополітичної влади.

Основний закон номінально проголошує федерального президента головною постаттю у зовнішніх зносинах держави, встановлюючи, що тільки йому належить право репрезентувати її у зовнішніх стосунках. Так, в абзаці 1 статті 59 зазначається: "Федеральний президент репрезентує федерацію в міжнародно-правовому відношенні. Від імені федерації він укладає угоди з іноземними державами. Він призначає і приймає послів".

Конституційний законодавець у ФРН виходить із того, що федеральний президент є тією інстанцією, завдяки якій внутрішньодержавні рішення у сфері зовнішньої політики набувають міжнародної-правової сили, трансформуються в акти міжнародного права. Для виконання цього завдання федеральний президент наділяється представницькими повноваженнями: він репрезентує на зовні державу як ціле і втілює у своїй особі єдність держави як суб'єкта міжнародного права. Він, таким чином, є носієм зовнішньої влади, як формальної, так і матеріальної.

У той же час, виступаючи назовні як орган зовнішніх-зносин, у компетенцію якого входить проголошення волі держави у зовнішньополітичних справах, федеральний президент бере досить обмежену участь у внутрішньодержавному процесі формування цієї волі, у визначенні матеріального змісту зовнішньополітичних рішень як на етапі їх підготовки, так і наступного здійснення. Як представник ФРН, федеральний президент репрезентує назовні винятково позицію федерального уряду.

Федеральний президент, як правило, не може прямо, безпосередньо втручатися в поточне виконання зовнішньополітичних завдань федеральним урядом, проте він має низку можливостей надання непрямого, опосередкованого впливу на зовнішню політику уряду. Крім того, у зовнішньополітичних питаннях, що мають для країни життєво важливе значення, участь федерального президента обов'язкова.

До компетенції федерального президента не входить пряме ведення переговорів. Проте він уповноважує визначених посадових осіб на ведення переговорів і укладення міжнародних угод (договорів). Як правило, повноваження з укладення договору передається федеральному міністру закордонних справ, одному із статс-секретарів або послів ФРН. Тільки у виняткових випадках федеральний президент підписує угоду особисто...

Істотною формою зовнішньополітичного впливу федерального президента є його участь у призначенні керівного політичного персоналу, яке майже завжди означає також і певні форми впливу на ділову програму його діяльності.

Федеральний президент, враховуючи співвідношення політичних сил, пропонує бундестагу кандидата на посаду федерального канцлера, призначає і звільняє, за пропозицією канцлера, федеральних міністрів. Він призначає і звільняє з посади федеральних чиновників, у тому числі відповідальних за планування і підготовку зовнішньополітичних рішень, а також бере участь у прийнятті рішень про направлення власних і прийом іноземних дипломатичних представників.

Особливо важливе значення мають зовнішньополітичні виступи і візити глави держави за кордон. Публічні виступи глави держави з питань зовнішньої політики потребують попереднього схвалення федерального уряду. Текст виступу президента, як правило, заздалегідь пересилається до відомства федерального канцлера та до ФМЗС для розгляду й узгодження.

Визначально розглядаючи зовнішні справи як прерогативу федерального уряду, конституційний законодавець передбачив участь Німецького бундестагу у зовнішньополітичній сфері лише при вирішенні найбільш важливих питань: війни і миру, а також укладення міжнародних договорів.

Проте можливості впливу парламенту не вичерпуються формальним переліком зовнішніх справ, у провадженні яких він покликаний брати участь згідно з Основним законом. Його вплив на формування і проведення зовнішньої політики ФРН здійснюється через законодавчий процес, через федеральний бюджет, а також завдяки механізму обрання федерального канцлера та політичному контролю за діяльністю уряду в сфері зовнішніх зносин.

Номінально парламент вільний при встановленні правових норм у сфері зовнішніх зносин. Фактично ж вирішення питання цілком залежить від уряду, в руках якого переважно знаходиться законодавча ініціатива. Він же вирішує питання про те, які відносини у сфері зовнішніх справ держави потребують законодавчого закріплення.

Право парламенту обирати федерального канцлера і затверджувати уряд у цілому – найважливіше зовнішньополітичне рішення, тому що саме федеральний канцлер визначає основні напрями політики, у тому числі зовнішньої.

Політичний вплив парламенту на зовнішньополітичну діяльність уряду значною мірою залежить від наявних у нього ефективних засобів політичного контролю. Найсильнішим із них є передбачені статтею 44 Основного закону тимчасові слідчі комітети, які із загальної кількості 47 застосовувалися у цій сфері лише двічі, а саме для перевірки, чи мала кадрова політика наслідком недоліки в діяльності дипломатичної служби (1951- 1952 pp.) та для перевірці практики видачі віз (2005 р.).

Основний закон передбачає безпосередню участь парламенту в проведенні зовнішньої політики при вирішенні питань війни і миру. У всіх інших питаннях зовнішньої політики парламент має справу вже з результатами зовнішньополітичної діяльності уряду, тобто участь парламенту є не безпосередньою, а опосередкованою.

Найважливішою формою впливу парламенту на зовнішню політику є його співробітництво при укладенні міжнародних договорів. Конституція передбачає участь парламенту в укладенні тільки двох видів міжнародних договорів, а саме політичних договорів і договорів, що стосуються предметів федерального законодавства. Ці міжнародні договори іменуються державними договорами, всі інші міжнародні договори – адміністративними угодами. Схвалення парламентом укладеного договору здійснюється у формі федерального закону.

Процес ведення і закінчення переговорів також цілком визначається федеральним урядом. Проте це не виключає того, що парламент своїми рекомендаціями, зовнішньополітичними резолюціями тощо може спонукати уряд вивчити можливість врегулювання тієї або іншої міжнародної проблеми договірним шляхом.

Значний вплив на формування зовнішньополітичної позиції парламенту має діяльність партійних фракцій. При цьому фракції правлячих партій намагаються забезпечити парламентську підтримку урядового курсу. Для цього налагоджена ефективна взаємодія між урядом і фракціями. Рівень підтримки з боку керівників фракцій владних партій завжди був вирішальним чинником для всіх федеральних канцлерів. Голови фракцій нерідко беруть участь у розробці та прийнятті зовнішньополітичних рішень, вони одними з перших отримують інформацію про зовнішньополітичні ініціативи уряду, а також конфіденційну інформацію.

У складі фракцій ХДС/ХСС, СДПН створюються робочі групи із зовнішньополітичних питань, а в менш численних фракціях:

"Союз 90 / Зелені", Ліві та ВДП – робочі гуртки, до компетенції яких, крім зовнішньої політики, входять питання прав людини та політики розвитку, політики безпеки, європейської політики.

Важливу роль у виробленні зовнішньополітичної позиції парламенту і контролі над зовнішньополітичною діяльністю уряду відіграє зовнішньополітичний комітет бундестагу. У складі комітету існують підкомітети, які здійснюють підготовчу роботу до засідань зовнішньополітичного комітету і готують для нього рекомендації. Рішення зовнішньополітичного комітету не є зобов'язуючими для виконавчої влади, проте інколи справляють вирішальний політичний вплив.

Діяльність комітетів з питань оборони, у справах Європейського Союзу, у справах прав людини та гуманітарної допомоги, з питань економічного співробітництва та розвитку значною мірою включає зовнішньополітичні аспекти. Думка цих комітетів із питань їхньої компетенції спрямовується зовнішньополітичному комітету і враховується ним у процесі опрацювання того чи іншого рішення.

Крім участі в зовнішньополітичній діяльності уряду бундестаг здійснює і власну діяльність у сфері зовнішніх зносин. До його повноважень належить підтримання відносин з іноземними парламентами та міжнародними парламентськими об'єднаннями, а також прийом офіційних іноземних гостей. У складі бундестагу діють міжпарламентські групи, завдання яких полягає в поглибленні стосунків із парламентами і парламентарями визначених країн.

Вплив федеральних земель на зовнішню політику Німеччини обумовлюється їхніми економічними інтересами та політичним значенням. Федеральний державний устрій Німеччини вимагає чіткого розмежування зовнішньополітичних повноважень між федерацією та її суб'єктами. Федеральні землі мають конституційне право лише на договірну форму зовнішньополітичної діяльності. Певним винятком у цьому сенсі є Баварія. Ця федеральна земля бере активну участь у міжнародних зв'язках між регіонами різних країн. Натомість Баден-Вюртемберг просуває по всьому світі свої економічні інтереси. Утім, умовою укладання федеральними землями міжнародних угод є обов'язкова згода федерального уряду. Участь федеральних земель у формуванні та реалізації зовнішньої політики федерації відбувається через бундесрат. Пріоритет надається загальнодержавній відповідальності федерації. Роль федеральних земель у зовнішній політиці яскраво проявилася у процесі об'єднання Німеччини.

Європейська політика ФРН належить до сфери конкуренції між федерацією та землями. Федеральний уряд має враховувати позицію бундесрату, пильнуючи за загальнодержавною відповідальністю федерації. Бундесрат поки що жодного разу не наклав вето на угоди уряду, які потребували його схвалення. Федеральний уряд намагається максимально враховувати інтереси земель на ранній стадії міжнародних дипломатичних переговорів щодо укладання міжнародних угод. Водночас бундесрат не має права ініціативи у міжнародних відносинах. Однак федеральний уряд зобов'язаний тримати бундесрат у курсі поточних зовнішньополітичних справ. Утім, уряд визначає характер, обсяг та час надання такої інформації, зберігаючи, таким чином, контроль над зовнішньополітичними справами.

У форматі міжпарламентського співробітництва країн Європейського Союзу бундесрат проводить власну діяльність у сфері міжнародних відносин. Бундесрат бере участь у роботі асоціації європейських регіонів. Він є членом Парламентської асамблеї НАТО, європейсько-середземноморської парламентської асамблеї, діють групи дружби бундесрату з іншими верхніми палатами парламентів у країнах з федеральним державним устроєм.

Конституційна участь обох палат німецького парламенту в реалізації зовнішньої політики ФРН є не лише важливою функцією національного демократичного механізму, а й важливим структурним принципом демократизації всієї системи міжнародних відносин.

Федеральний уряд є головною ланкою зовнішньополітичного механізму, саме йому належать ключові зовнішньополітичні повноваження та реальна зовнішньополітична влада. Уряд визначає зовнішньополітичний курс держави та здійснює керівництво його практичною реалізацією. Він організує, спрямовує та координує поточну діяльність спеціалізованих органів зовнішніх зносин. На засіданнях кабінету приймаються найвідповідальніші зовнішньополітичні рішення, що часто мають, життєво важливе значення для країни.

Зовнішньополітична діяльність уряду, його підходи до вирішення важливих та складних міжнародних проблем справляють значний вплив на міжнародні позиції держави, її роль у міжнародному співтоваристві.

Винятковість позиції федерального уряду в зовнішньополітичному механізмі Німеччини визначається тим, що тільки він внаслідок своєї внутрішньої організації здатний здійснювати повсякденне керівництво зовнішньою політикою країни. Для цього він має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який не тільки виконує допоміжні функції з підготовки відповідних рішень уряду, а й здійснює управлінські функції, реалізуючи на практиці зовнішньополітичні настанови кабінету. Подібний апарат відсутній як у глави держави, так і в парламенту. Саме тому їх включення у зовнішньополітичний процес не розраховано на безперервне ведення зовнішніх справ і має характер разових актів, вичерпується здійсненням обмеженого роду дій.

Підпорядкований уряду апарат складається з низки спеціалізованих органів зовнішніх зносин, а також загальнополітичних органів, що беруть постійну участь у вирішенні зовнішньополітичних питань. Організаційно вони можуть бути як безпосередньо підпорядкованими керівникові уряду (відомство федерального канцлера, відомство преси та інформації), так і діяти на правах федеральних міністерств та відомств (закордонних справ, оборони, фінансів, економічної співпраці та розвитку тощо). Тільки розпорядження цим великим та кваліфікованим апаратом уможливлює оперативне і компетентне керівництво зовнішньополітичними справами, що забезпечує урядові вирішальну перевагу перед іншими конституційними органами у сфері зовнішніх зносин.

Зовнішньополітична компетенція уряду визначається конституцією, а також передбаченим статтею 65 спеціальним актом – Регламентом федерального уряду. Зовнішньополітична діяльність федерального уряду різноманітна та багатопланова. Досить умовно компетенцію федерального уряду можна розділити на три групи повноважень: по-перше, укладення міжнародних угод, по-друге, підтримання стосунків з іноземними державами, міжнародними організаціями, а також керівництво зовнішньополітичною службою, по-третє, здійснення зовнішньополітичних волевиявлень.

Тільки федеральний уряд володіє ініціативою у зовнішньополітичних справах. У проведенні зовнішньої політики він не зв'язаний жодними вказівками й жодним вказівкам не підкоряється.

Повноваження щодо підтримання стосунків з іноземними державами, міжнародними організаціями, а також керівництва зовнішньополітичною службою здійснюються федеральним урядом головним чином через федеральне міністерство закордонних справ, а також і безпосередньо.

Практичне використання ключових зовнішньополітичних повноважень знаходиться винятково в руках федерального канцлера. Сильна позиція канцлера ґрунтується передусім на його директивній компетентності: він визначає основні напрями політики уряду, в рамках яких федеральні міністри вже самостійно вирішують своє коло питань, особисто відповідаючи за це (ст. 65 Основного закону).

До функцій федерального канцлера належать: визначення зовнішньополітичного курсу країни; участь у призначенні та звільненні керівного складу зовнішньополітичної служби; визначення зовнішньополітичної компетенції урядових органів, міністерств та відомств; участь у вирішенні питань війни та миру шляхом виявлення ініціативи перед парламентом; проведення переговорів, участь в укладенні угод шляхом контрасигнації пре- . зидентських актів та керівництво укладенням міжурядових угод.

Зовнішньополітичні установки федерального канцлера визначаються низкою внутрішніх та зовнішніх чинників. До внутрішніх чинників належать зовнішньополітичні позиції власної партії канцлера та партнера з коаліції, який, як правило, очолює зовнішньополітичне відомство, зовнішньополітичні погляди опозиції, наявність або відсутність у суспільстві дискусії з основних питань зовнішньої політики кабінету, економічна та фінансова ситуація в державі тощо. До зовнішніх чинників можна зарахувати панівні тенденції у міжнародних відносинах, політичну, економічну та військову ситуацію у світі та на європейському континенті, міжнародно-правові зобов'язання, що випливають із членства в євроатлантичних структурах, міжнародних організаціях тощо.

Якою мірою сам федеральний канцлер може особисто вплинути на формування та проведення зовнішньополітичного курсу держави, залежить від його особистості, його впливу на формування зовнішньополітичної платформи партії, до якої він належить, ступеня згоди коаліційного партнера з зовнішньополітичними концепціями глави уряду, його PR-образу та, не в останню чергу, від особистості та впливовості міністра закордонних справ.

При підготовці та прийнятті зовнішньополітичних рішень федеральний канцлер співпрацює насамперед з міністром закордонних справ, оскільки саме це відомство посідає домінуюче місце у системі зовнішніх зносин. Водночас до цього процесу активно залучаються міністерства економіки, економічного співробітництва та розвитку, фінансів, оборони. Зовнішньополітична заанґажованість решти федеральних міністерств є значно меншою.

Найважливіші зовнішньополітичні рішення приймаються на засіданнях кабінету. Його рішення є завершальною фазою багатоступінчастого процесу, який відзначається особливою складністю через достатньо велику кількість органів, що беруть участь у зовнішньополітичній діяльності Німеччини.

Розробка основних напрямів зовнішньої політики та практичне керівництво її втіленням у життя були б неможливі, якби федеральний канцлер не мав у своєму розпорядженні кваліфікований апарат, який забезпечує технічну підготовку зовнішньополітичних рішень, узагальнює та постачає канцлеру необхідну інформацію, а також контролює виконання прийнятих рішень компетентними міністерствами та відомствами.

Важливим інструментом підготовки прийняття зовнішньополітичних рішень є федеральна розвідувальна служба, створена американською окупаційною владою в 1946 році і тільки з 1956 року повністю підпорядкована федеральному уряду, яка займається збором та аналізом закордонної політичної, економічної, науково-технічної та військової інформації. Після закінчення "холодної війни" федеральна розвідувальна служба, що нараховує 5 800 співробітників і щорічний бюджет якої становить 350 млн. євро, робить акцент на боротьбі з міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення, організованою злочинністю, нелегальною торгівлею зброєю, людьми, наркотиками, а також забезпечує виконання завдань у рамках закордонних місій бундесверу, зокрема, на Балканах та в Афганістані. Координація діяльності спецслужб, до яких належать також відомство з охорони конституції, військова розвідка та військова контррозвідка, здійснюється відомством федерального канцлера.

Федеральна рада безпеки була створена в жовтні 1955 року під назвою "Федеральна рада оборони" як контрольний та координаційний орган уряду в сфері оборони на правах комітету кабінету. З початку 80-х років минулого століття його діяльність обмежувалася в основному питаннями експортного контролю. До складу федеральної ради безпеки належать федеральний канцлер, шеф його відомства, міністри закордонних справ, оборони, фінансів, внутрішніх справ, юстиції, економіки та (з 1998 року) економічної співпраці й розвитку: інші федеральні міністри, генеральний інспектор бундесверу, президент федеральної розвідувальної служби, а також керівник відомства федерального президента беруть участь у засіданнях на дорадчих засадах, хоча федеральний канцлер має право обмежити коло учасників лише членами кабінету.

Головною оперативною ланкою у керівництві та координації німецької зовнішньої політики виступає федеральне міністерство закордонних справ. Організаційно федеральне міністерство закордонних справ Німеччини складається з десяти відділів: центрального; двох політичних; з питань роззброєння та контролю за озброєнням; європейського; ООН та глобальних питань; економіки та сталого розвитку; правового; культури та комунікації; протоколу. Відділи поділяються на референтури, що виступають провідним оперативним підрозділом, у якому зосереджується вся поточна робота. Безпосереднє керівництво зовнішньополітичною службою здійснює федеральний міністр закордонних справ, якому підпорядковані три статс-секретарі та два державних міністри (до 1974 року – парламентські статс-секретарі).

Ядром міністерства закордонних справ є політичні відділи. Один політичний відділ (за внутрішньою класифікацією – другий) займається питаннями аналізу, планування, формування та координації політики Німеччини щодо країн Європи, Північної Америки та Центральної Азії. Окрім цього, до його компетенції належать усі аспекти європейських і трансатлантичних відносин у сфері безпеки.

Сфера діяльності іншого політичного відділу (за внутрішньою класифікацією – третього), яке, власне, з початку вело весь спектр питань двосторонніх відносин, охоплює країни Близького Сходу, Африки, Латинської Америки та Карибського басейну, Азії та тихоокеанського простору. До нього належать чотири уповноважених з питань політики щодо зазначених регіонів, одинадцять побудованих за територіальним принципом референтур, референтура, яка опікується проблематикою Середземноморського союзу, референтура багатостороннього співробітництва з країнами Азії, а також афганська референтура.

На центральний відділ покладені важливі функції забезпечення інфраструктури для виконання апаратом міністерства та закордонними представництвами поставлених перед ними завдань. Провідне місце серед них посідають три блоки питань: кадрові, адміністративно-фінансові та інформаційно-технічні.

Європейський відділ був утворений у квітні 1993 року на базі окремих підрозділів політичного (другого) та економічного відділів. У тісній взаємодії з іншими міністерствами він виступає в ролі координатора європейської політики федерального уряду. Водночас визначення цілей і практичної лінії дій у таких сферах, як економіка, фінанси, транспорт, охорона навколишнього середовища, здійснюється профільними федеральними міністерствами, які мають узгоджувати всі принципові питання з ФМЗС.

Діяльність служби уповноваженого федерального уряду з питань роззброєння та контролю за озброєнням була започаткована у 1965 році на рівні референтури, згодом підвідділу, аз 1981 року – самостійного відділу.

Відділ ООН та глобальних питань був створений у лютому 1995 року – як і європейський відділ – за рахунок окремих підрозділів політичного (другого) та економічного відділів.

Загальна координація цієї діяльності покладена на відділ економіки та сталого розвитку, який складається нині з десяти референтур.

Правовий відділ складається з одинадцяти референтур, які покривають увесь спектр міжнародно- та консульсько-правових тем, окремі аспекти державного та конституційного права, а також робочого штабу "Міжнародний трибунал".

Практичну культурну співпрацю з іншими країнами і міжнародний культурний обмін у рамках угод із понад 90 державами здійснюють переважно незалежні посередницькі організації, які мають самостійний правовий статус. Найважливішими з них є Інститут ім. Гете, Німецька служба академічного обміну, Фонд ім. Александра фон Гумбольдта, Інститут міжнародних відносин у Штутгарті, Німецький археологічний інститут. Як частка зовнішньої культурної політики, вони фінансуються також і з бюджету ФМЗС і діють у рамках зовнішньополітичних завдань федерального уряду.

Серед інших спеціалізованих органів, які справляють вплив на формування та реалізацію німецької зовнішньої політики, варто вказати, насамперед, на федеральні міністерства економіки і технології, фінансів, економічної співпраці та розвитку, оборони, внутрішніх справ.

Основний закон не передбачає участі органів'конституційної підсудності у вирішенні зовнішньополітичних питань. Проте на практиці федеральний конституційний суд справляє опосередкований, часом надзвичайно важливий вплив, неодноразово у новітній історії перебираючи на себе прийняття рішень, на які виконавча та законодавча гілки влади за різних умов виявилися неготовими або нездатними. Так, своїм рішенням від 8 квітня 1993 року щодо відмови прийняти розпорядження про тимчасову заборону участі німецьких військовослужбовців у польотах літаків радіолокаційного спостереження НАТО над Боснією федеральний конституційний суд фактично відкрив шлях до першого бойового застосування підрозділів бундесверу після Другої світової війни. Наступним важливим кроком стало рішення суду від 12 червня 1994 року з роз'ясненням, що Основний закон не тільки закріплює за федерацією право на приєднання до системи взаємної колективної безпеки та пов'язані з цим обмеження суверенних прав (стаття 24), а й створює конституційно-правову базу "для виконання типових завдань, пов'язаних з належністю до подібної системи". У цьому ж контексті варто згадати і рішення федерального конституційного суду від 12 жовтня 1993 року, яке уможливило ратифікацію німецькою стороною Маастрихтської угоди і врешті набуття нею чинності.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >