< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

Вибори 2005 р. стали певною мірою поворотним пунктом в історії ФРН. Вперше жодна з великих партій – СДПН і блок ХДС/ХСС – не змогла утворити правлячу коаліцію з молодшим партнером, оскільки в сукупності у них не набралося більше 50% необхідних місць у парламенті. У результаті 10 жовтня 2005 р. в ході переговорів між СДПН і блоком ХДС/ХСС було прийнято рішення про те, що майбутній уряд сформує кандидат на пост канцлера від ХДС/ХСС Ангела Меркель. Г. Шредер заявив про завершення своєї політичної кар'єри.

22 листопада 2005 вперше в історії післявоєнної Німеччини уряд країни очолила жінка, більше того – представниця блоку демохристиян, де процеси емансипації порівняно з лівим партійним флангом почалися відносно недавно, та ще й вихованка соціалістичної НДР: 51-річна А. Меркель, голова ХДС, стала наймолодшим канцлером ФРН.

Починаючи з 2005 р. у ФРН змінилося три коаліції: 2005-2009 pp. "велика коаліція", 2009-2013 pp. коаліція ХДС/ХСС і ВДП, а коли після чергових виборів до парламенту не потрапила ВДП, А. Меркель змушена було знову формувати коаліцію з СДПН.

Склад нового уряду і перші кроки А. Меркель як канцлера свідчили про спадкоємність внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу "великої коаліції", який, нарешті, почав знаходити позитивний відгук у населення.

Свій перший закордонний візит А. Меркель здійснила в Париж 23 листопада 2005 р., де зустрілася з Ж. Шираком. Під час зустрічі вона наголосила, що відносини тісної дружби та співробітництва, які історично склалися між обома країнами, "повинні постійно наповнюватися життям".

Уряду "великої коаліції" належало вирішити три важливі завдання на європейському напрямі своєї зовнішньої політики: по- перше, визначитися з новими кандидатами у члени ЄС, по-друге, підготуватися до головування в Євросоюзі в першому півріччі 2007 р., по-третє, виробити і запропонувати своїм європейським партнерам стратегічний план з імплементації Євроконституції.

По першому пункту в грудні 2006 р. бундестаг і бундесрат дружно проголосували за прийом до ЄС Румунії та Болгарії 1 січня 2007 р„ залишивши на час за дужками Туреччину, Хорватію та інші балканські країни. Подальше розширення союзу на найближчу перспективу, на думку правлячих кіл ФРН, має бути зупинено до тих пір, поки не буде чіткості з прийняттям Євроконституції.

Водночас, щоб по периметру Євросоюзу не була зведена нова "залізна завіса", для найбільш перспективних з погляду майбутнього членства в ЄС країн, таких, наприклад, як Україна чи Грузія, Берлін розробив "розвинену політику сусідства", яка повинна "базуватися на загальних цінностях" і гарантувати "залучення" цих держав "до безпеки та добробуту".

Що стосується головування Німеччини в ЄС у першій половині 2007 р., то його девізом стало "Спільно будувати Європу", а головною подією – урочистості на рівні глав держав і урядів 25 країн у Берліні 25 березня з нагоди 50-річчя підписання Римських договорів. У ході зустрічі у верхах було підписано так звану "Берлінську заяву" про історичні й культурні основи загальноєвропейської ідеї та завдання, що стоять перед ЄС. Серед пріоритетів свого головування в Євросоюзі Берлін виділив продовження конституційного процесу, розвиток СПІЛЬНОЇ зовнішньої політики та політики безпеки, забезпечення більшої конкурентоспроможності європейської економіки, науки та освіти, боротьбу з негативними кліматичними змінами, з міжнародним тероризмом та організованою злочинністю. Особливе місце в європейській стратегії Німеччини посіла так звана "нова послідовна східна політика ЄС", що включає в себе укладання нового договору про партнерство з Росією. Вибудовування "східної політики" ЄС щодо Росії ФРН бачить через призму розвитку відносин із країнами Центральної Азії і розцінює переважно як "енергетичну зовнішню політику".

Відновлення конституційного процесу в Євросоюзі після збоїв у Франції та Нідерландах продовжувало залишатися чи не головним пріоритетом німецької європейської політики. Ще 15 червня 2006 р. саміт ЄС в Брюсселі уповноважив уряд ФРН підготувати в першій половині 2007 р. доповідь, яка містила б пропозиції з імплементації Євроконституції з прицілом на завершення конституційних дебатів до кінця 2008 р.

З 1 січня до 30 червня 2007 р. Німеччина головувала в Європейській Раді. Усвідомлюючи всю важливість головуючих функцій в ЄС як особисто для канцлера ФРН А. Меркель (до початку головування всього рік виконувала функції глави уряду і не мала достатнього досвіду у сфері зовнішньої політики), як для відомства канцлера, який взяв на себе функції координатора "європейської політики" і прагнув довести свою компетентність та високий професійний рівень, так і в цілому для Німеччини, що користується славою "двигуна європейської інтеграції", своєю головною метою уряд ФРН поставив розробку пропозицій щодо виведення ЄС з конституційної та структурної кризи.

Після інтенсивних консультацій 23 червня в Брюсселі Європейська Рада затвердила план подальшого реформування Союзу. Подолавши заперечення Польщі і Великобританії, Німеччині вдалося досягти компромісу в зміні формату загальноєвропейського Основного закону і надання йому статусу "Договору про реформи" ЄС. При цьому в незмінному вигляді залишається близько 90% змістовної частини документа, що дозволяє говорити про збереження "субстанції" основоположного договору.

В цілому, вважають у Берліні, під час головування Німеччини в ЄС німцям вдалося зміцнити роль Союзу у форматі "вісімки" і в світовій політиці, насамперед за рахунок акцентування таких тем, як охорона клімату і природи, проблеми Африки й енергобезпека. Була досягнута домовленість заснувати в рамках секретаріату Євроради "громадянську штаб-квартиру" для підвищення ефективності планування та здійснення цивільних місій (Афганістан, Косово), а також для спрощеної координації дій між цивільним і військовим сегментами управління кризовими ситуаціями. Між ЄС та ООН було підписано заяву про кооперацію в ділянці кризового управління.

Чутливі невдачі головування Німеччини в ЄС, такі, як невирішеність питання про фінансування проекту "Галілео", стагнація Дохійського раунду переговорів СОТ, ліквідація поста міністра закордонних справ, серйозні розбіжності між членами Євросоюзу в питаннях ПРО і вибудовування зідносин з Росією, – свідчать про віддалення перспективи вироблення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС.

Офіційний Берлін високо оцінив підсумки головування країни в ЄС. Головний висновок – завдяки далекосяжним компромісам німцям вдалося не тільки не втратити обличчя на міжнародній арені та утримати на високій планці імідж Німеччини, але і не поховати процес євроінтеграції.

Договір про реформу ЄС був урочисто підписаний в Лісабоні 13 грудня 2007 р., однак фіаско з референдумом в Ірландії за договором, затягування з його ратифікацією в Чехії, а також світова фінансово-економічна криза – все це на тлі зростаючої франко-німецької конкуренції за право лідерства в ЄС в ході французького головування помітно зміцнило позиції євроскептиків у Німеччині. Керівництво Німеччини переконане, що Євросоюз сам повинен спочатку показати і довести, що на своєму континенті він без стороннього втручання може піклуватися про світ, свободу і процвітання. Лише після цього будуть створені передумови для справжнього партнерства ЄС з провідними світовими гравцями і створення відповідних умов для справедливого міжнародного поділу праці, іншими словами, збалансованої світової відповідальності.

В останні роки ФРН приділяє велику увагу глибшій інтеграції ЄС, але, на відміну від попереднього періоду, виступає проти значного розширення ЄС. Зокрема, вона виступила проти приєднання до ЄС Туреччини (хоча раніше підтримувала Туреччину в цьому питанні). На таку позицію здебільшого впливає світова фінансова криза, що розпочалась у 2008 р. та мала значний вплив на Євросоюз, поставивши під загрозу існування зони єдиної валюти.

Зокрема, фінансові та економічні проблеми Греції, Іспанії та Італії змушують Німеччину вкладати значні кошти у Фонд порятунку Єврозони. На сьогодні участь Німеччини у фонді становить 211 млрд євро, при тому, що загальна величина фонду становить 440 млрд євро. Німеччина змушена робити такі кроки навіть у збиток власній стабільності, адже добробут Німеччини залежить від добробуту Європи, і в той же час процвітання Європи знаходиться в безпосередній залежності від стану справ Німеччини. Це зумовлено тим, що Німеччина є найпотужнішою економікою Європи, а її частка становить 40% усього економічного сектору Європейського Союзу.

Таким чином, треба сказати, що для Німеччини залучення в інтеграційні процеси стало т.зв. "пропуском" у співдружність націй та дозволило поліпшити свою репутацію на світовій арені. Так, успішна реалізація цих зовнішньополітичних завдань дозволила ФРН у подальшому проводити більш активну політику в рамках процесу створення єдиної Європи і при ефективному вирішенні внутрішніх проблем, пов'язаних із наслідками відтворення єдиної німецької держави, претендувати на статус провідного суб'єкта світової політики. Ці чинники дали можливість ФРН стати "локомотивом" інтеграційних процесів у Євросоюзі та гідно підтвердити свій статус провідної країни цього об'єднання, а також роль лідера в ЄС.

Із приходом до влади А. Меркель на новий якісний рівень перейшли відносини ФРН з Францією. Обидві країни займають спільну позицію щодо подальшого розширення Євросоюзу. Так, президент Франції та канцлер ФРН підтвердили, що вони проти вступу Туреччини в Європейський Союз. Саркозі заявив, що "не варто потрапляти в пастку, вважаючи, що всі сусідні країни з Європою повинні ставати членами Євросоюзу".

Однією з останніх віх франко-німецьких відносин стала згода канцлера ФРН А. Меркель та президента Франції Н. Саркозі щодо створення Середземноморського союзу на початку березня 2008 р. Цей проект відкритий для всіх членів ЄС і створюється з метою об'єднання декількох середземноморських країн, у тому числі Алжиру, Тунісу, Марокко. На думку Парижа, цей союз зможе ефективно вирішувати проблеми міграційної політики, на перший план ставить розвиток цінностей правової держави та пропонує нові механізми в політиці захисту безпеки. Коли про Середземноморський союз заговорили відкрито, Німеччина зайняла критичну позицію. Канцлер ФРН А. Меркель також не виключала перспективи, що нова структура зможе створити загрозу ЄС. Проте пізніше Н. Саркозі та А. Меркель продемонстрували свою одностайність. Що стосується прерогативних напрямів політики Саркозі під час головування в ЄС, він виділив такі проблеми: боротьба зі зміною клімату (проект зі зниження забруднюючих викидів в атмосферу є частиною нової енергетичної стратегії ЄС, завдання якої – забезпечити стабільний та безпечний розвиток енергоринку й активніше використовувати відновлювальні джерела енергії); перегляд європейської політики у сфері міграції, відповідно до рішення Франції про повернення в НАТО. Це амбіційна програма, для успіху якої потребується підтримка Німеччини.

Актуальним питанням у сфері політики безпеки стало врегулювання конфлікту на Кавказі. Федеральний уряд Німеччини підтримує Францію в цьому питанні. У ході телефонної бесіди міністри Німеччини та Франції підтвердили намір Євросоюзу виконати всі обіцянки, зокрема, якомога швидше направити в регіон місію спостерігачів ЄС. За словами міністра закордонних справ ФРН Франка-Вальтера Штайнмайєра, Євросоюз має намір внести свій вклад у довгострокову стабільність на Кавказі, і відправка місії спостерігачів є лише першим кроком. Обидві держави пообіцяли активно включитись у процес обговорення конфлікту.

Таким чином, стає зрозуміло, що у відносинах Німеччини та Франції є величезні перспективи, якщо вище перераховані проблеми будуть вирішені якомога швидше. Вплив Німеччини та Франції зростає в Європі і дедалі більше відчувається у світі. Ці країни прагнуть до політичної ролі, яка відповідала б економічній могутності держав. Вони мають намір залишатися найактивнішими прихильниками подальшого розширення інтеграційних процесів у Європі, вбачаючи у цьому посилення своєї ролі у світі та в Європі зокрема.

Очоливши німецький уряд у листопаді 2005 р., канцлер А. Меркель здійснила перші візити в Париж, Варшаву, Брюссель та Відень. Потім вона попрямувала до Вашингтона. І тільки після цього відвідала Москву. Такий маршрут говорив про те, що після приходу до влади А. Меркель параметри зовнішньої політики Німеччини дещо змінилися. Відразу стало зрозуміло, що новий канцлер бажала швидко піти на зближення з США, прагнула відновити трансатлантичний союз і зберегти Америку на чолі цього союзу. Змінена ж атмосфера у взаєминах лідерів двох країн, безсумнівно, сприяла пошуку конструктивних шляхів вирішення проблем, що нагромадилися останніми роками в двосторонніх і – в ширшому контексті – відносинах між ЄС і США.

У рамках "великої коаліції", яка перебуває нині при владі у ФРН, існує принципова згода з приводу необхідності підвищення значущості НАТО. Зокрема, в коаліційному договорі ХДС, ХСС та СДПН від 11 листопада 2005 р. йдеться: "Ми виступаємо за те, щоб Атлантичний альянс став центральним місцем трансатлантичного діалогу в галузі безпеки, де трансатлантичні партнери проводять рівноправні консультації та здійснюють координування зі стратегічних питань".

Таким чином, можна констатувати, що США залишаються найважливішим пріоритетом німецької зовнішньої політики, їхні відносини мають як двосторонній, так і багатосторонній контекст. Після закінчення холодної війни і в міру прогресу європейської інтеграції значення відносин із США для Німеччини трохи знизилося. У той же час не можна не відзначити, що кризи між Берліном і Вашингтоном сприймалися і сприймаються більшістю представників політичної еліти по обидві сторони Атлантики як прикрі тимчасові непорозуміння.

У списку зовнішньополітичних пріоритетів "великої коаліції", що прийшла до влади наприкінці 2005 р., політика щодо країн, які розвиваються, стоїть на останньому, сьомому місці. І все ж політика щодо країн, які розвиваються, продовжує залишатися самостійною частиною німецької зовнішньої політики як цілого.

У коаліційному договорі ХДС/ХСС і СДПН було підкреслено, що загострення проблем розвитку, насамперед в Африці і в окремих регіонах Азії і Латинської Америки, безпосередньо загрожують миру й добробуту в Німеччині і Європі. Тому ФРН буде послідовно реалізовувати цілі і принципи, проголошені у рішеннях ООН, конференції з питань фінансування країн, що розвиваються, в Монтерреї, а також всесвітнього саміту в Йоханнезбурзі. Внутрішньодержавні економічні труднощі змушують правлячу еліту Німеччини, як і раніше, робити ставку у вирішенні проблем третього світу переважно на багатосторонньому рівні в рамках визнаних міжнародних інститутів і фінансових організацій, таких, як ЄС, Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. Про це прямо говориться у міжпартійному договорі. Тому не випадково у сфері двостороннього співробітництва передбачається подальше скорочення країн-рецепієнтів німецької допомоги.

Особливий інтерес для Федеративної Республіки представляють так звані "порогові" країни, які виросли з "коротких штанців" країн, що розвиваються, але ке увійшли ще до кола промислово розвинутих або постіндустріальних держав. З погляду перспектив глобальної структурної політики вони є центральними гравцями, від яких вирішальною мірою залежатимуть стабільність і динаміка світової економіки, світової політики, а також майбутнє глобальної екосистеми. Особливу увагу Берлін приділяє Китаю, Індії, Бразилії, Мексиці та Південній Африці. Від співпраці з цими країнами вигоду отримують передусім німецькі фірми, які активно працюють на їхніх ринках.

Уряд А. Меркель активно взявся за розвиток двостороннього співробітництва з Китаєм. Уже в 2006 р. відбулися три німецько- китайські зустрічі на вищому рівні, у ході яких була узгоджена низка важливих документів. Зокрема, у вересні в Берліні були підписані угоди про кооперацію в галузі виробництва медичної техніки та біотехнології, про заснування інституту німецько-китайських молодіжних обмінів, про відкриття в Німеччині Інституту ім. Конфуція з вивчення китайської мови та культури, про будівництво на китайських верфях для ФРН восьми контейнеровозів і шести танкерів.

У 2007 р. Пекін відвідали президент ФРН X. Келер, канцлер А. Меркель, міністр оборони Ф. Юнг, держміністр у Відомстві канцлера, уповноважений федерального уряду з питань культури та ЗМІ Б. Нойман. Однак інтенсивний діалог був на час перерваний китайською стороною після того, як у вересні А. Меркель прийняла у своїй офіційній резиденції в Берліні духовного лідера тибетців Далай-ламу. Сам факт цієї зустрічі унікальний, оскільки жоден глава німецького уряду не наважився на такий крок, знаючи, чим це може загрожувати двостороннім відносинам. Реакція влади КНР була передбачувана. Вони розцінили зустріч як "грубе втручання" у внутрішні справи Китаю і практично заморозили на час усі зв'язки з Німеччиною як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні. Лише завдяки активній участі міністра закордонних справ ФРН Ф.-В. Штайнмайєра, який не припиняв інтенсивний багатомісячний діалог зі своїм китайським колегою, до січня 2008 р. ситуацію вдалося якоюсь мірою нормалізувати. При цьому і канцлеру, і міністру закордонних справ довелося зробити неодноразові заяви про підтримку формули "єдиного Китаю".

Якщо довгий час федеральне міністерство з економічного співробітництва і розвитку було монополістом в царині державної допомоги країнам, що розвиваються, то останнім часом окреслилася тенденція до збільшення числа акторів на цьому полі. Свій внесок у розширення і поглиблення відносин з країнами третього світу вносять і федеральні землі, і громади. А це означає, що міністерство змушене все більше брати на себе функції координатора в процесі кооперації з країнами, що розвиваються, враховуючи, що держава, а точніше, федеральний центр, поодинці не може впоратися із завданням надання ефективної допомоги третьому світу. Тому партнерами міністерства з боку німецької економіки виступають понад 100 фірм і підприємств. Крім того, з ним співпрацюють політичні фонди, церковні ініціативи, напівдержавні організації.

У період "великої коаліції" Німеччина успішно головувала в "Групі восьми", запустивши так званий "хайлігендамський процес" (залучення до роботи "вісімки" країн "третього світу"). Не в останню чергу завдяки особистим зусиллям, наполегливості А. Меркель в умовах настання глобальної фінансово-економічної кризи була реалізована ідея створення "Групи двадцяти". Під час головування в Євросоюзі Берлін зробив максимум зусиль для виведення ЄС з конституційної та структурної криз. Віддаючи належне наполегливості та витримці канцлера ФРН, яка при грі в "європейський покер" робила ставки, немислимі для неї у сфері внутрішньої політики, аналітики відзначали, що німецьке головування, як мінімум, проторувало дорогу вкрай необхідним інституційним реформам в ЄС – виробленню та ратифікації Лісабонського договору. Та й фінансові негаразди Німеччина змогла досить легко подолати.

Усупереч прогнозам міжнародного експертного співтовариства російсько-ншецький діалог не був відданий забуттю і не відійшов на другий план, а демонстрував стабільність і позитивну динаміку. А. Меркель дивним чином зберегла спадкоємність політики Г. Шредера, правда, доповнившії її тематикою прав людини.

Заступивши на пост глави уряду, А. Меркель довела, що хоче, але, головне, може успішно вчитися бути лідером не тільки національного, а й світового масштабу. Найбільших успіхів вона досягла на міжнародному подіумі. Уся повнота зовнішньополітичної компетенції сконцентрувалася в руках А. Меркель. Зовнішню політику А. Меркель розглядає під кутом користі, яку вона може отримати для себе у внутрішній політиці. У колах американських дипломатів за канцлером закріпилося прізвисько "тефлонова Меркель". Як відомо, подібним епітетом прийнято нагороджувати політика, що вміє виходити сухим з будь-якої, навіть найбільш мокрої води.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >