< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політична система п'ятої французької республіки

§ 1. Конституційний устрій.

§ 2. Адміністративно-територіальний устрій Франції.

§ 3. Виборча система.

Конституційний устрій

Офіційна назва країни – Французька Республіка (фр. La France, Republique Fran^aise). У скороченому варіанті – Франція. Столиця Франції – Париж. Державний прапор – синьо-біло-червоний. Єдиного і визнаного всіма герба у Франції немає. Із римський часів існує обов'язкова частина офіційного герба – лікторський пучок, який після Паризької Комуни був оточений лавровим вінком, орденом почесного легіону, гілками оливи і дуба. У 1920- ті pp. герб був дещо змінений і є одним із символів Франції. Крім того, існує Великий герб Франції, в якому об'єднані успадковані з далекого середньовіччя герби 56 французьких історичних провінцій і територій. Гімн – пісня "Марсельєза" (La Marseillaise). Девізом країни є слова: "Свобода, Рівність, Братерство". Національне свято – 14 липня – День взяття Кастилії (1789).

У повоєнний період Франція пройшла два основних етапи у своєму конституційному розвитку. Перший етап (1946-1958) – період Четвертої республіки – характеризувався широким демократичним піднесенням після Другої світової війни, що зумовило прийняття 1946 р. найбільш демократичної Конституції за всю історію країни. Проте незабаром фактично сформований політичний режим став суперечити формальним положенням цього Основного закону. Гостра внутрішньо- й зовнішньополітична криза, путч в Алжирі (на той час французька колонія), а також загроза громадянської війни в самій метрополії зумовили прийняття 1 червня 1958 р. закону про наділення генерала Шарля де Голля повноваженнями з підготовки нової Конституції.

Делегуючи ці повноваження генералу де Голлю, парламент висловив низку обов'язкових умов, що визначають як порядок розроблення проекту Конституції, так і основні її риси: парламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування повинно залишатися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи регулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Делегований спосіб створення конституції не відповідав французьким традиціям підготовки Основного закону, оскільки всі конституції Республіки розроблялися парламентськими установами.

Підготовлений співробітниками Шарля де Голля проект нової Конституції після обговорення в Консультативному комітеті й Раді міністрів був прийнятий на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 р., вона "сформувала" 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П'ятої Республіки – другий етап.

Стаття 91 цієї Конституції надала урядові право протягом чотиримісячного терміну з моменту промульгації цього акту вживати всіх заходів законодавчого характеру, необхідних для застосування Конституції і функціонування державної влади. Використовуючи це перехідне конституційне положення, уряд за період до 4 лютого 1959 р. прийняв 296 ордонансів, що створили нормативну базу для існування п'ятої республіки і встановлення нового конституційного режиму.

Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від конституцій багатьох інших зарубіжних країн, у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства (крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 р., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це підтверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові частини чинної Конституції і включила їх до переліку законів, відповідність яким інших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз республіки "Свобода, рівність і братерство" і проголосила принцип республіки "Правління народу, із волі народу і для народу" (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається насамперед тим, що глава держави (президент) обирається без участі парламенту, а прем'єр-міністр призначається президентом без згоди парламенту. Водночас уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту. В Конституції закріплене важливе положеній про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ст. 89). За формою територіально-політичного устрою Франція є складною унітарною державою (Корсика – політична автономія, Нова Каледонія – асоційована держава).

Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за відповідністю конституційних норм нормам міжнародного права. Примат міжнародного права над внутрішнім законодавством зумовлений вимогою взаємності: "Договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосування такого договору або угоди іншою стороною" (ст. 55). Відповідно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський Союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конституцію Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифікації парламентом Маастрихтських угод.

Конституція 1958 р. в останній редакції достатньою мірою пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно розвивається в Європі. Так, згідно зі ст. 88' Конституція Франції на засадах взаємності добровільно передає у відання європейських співтовариств (нині – Європейський Союз) відповідну компетенцію. Конституція, базуючись на принципі взаємності, надає виборче право громадянам інших держав Європейського Союзу на виборах до своїх муніципальних органів (ст. 88).

Однією з характерних рис Конституції 1958 року є закріплення домінуючого становища виконавчої влади в загальній системі державних органів. Зосередження влади в руках президента й уряду – головний прояв цієї особливості.

Процес концентрації політичної влади у виконавчих органах змінив статус парламенту. Вони мають широкі можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках діють і "через його голову", як, наприклад, при проведенні референдумів на підставі ст. 11 Конституції. Парламент втратив значну частину своїх законодавчих повноважень. Він може "законодавствувати" лише у сферах, визначених ст. 34 Конституції. Усі інші питання регламентної влади регулюються актами виконавчих органів.

Конституція 1958 року значною мірою розширила сферу застосування одного з головних інститутів безпосередньої демократії – референдуму.

Конституція 1958 року належить до розряду "жорстких". Процедура перегляду Конституції, що складається з двох стадій, визначена в її розділі XVI, що містить одну ст. 89. Перша стадія зміни Конституції – це внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою перегляду Конституції можуть виступати президент за пропозицією уряду (хоча найчастіше він фактично діє самостійно) і члени парламенту. Проте останні при цьому повинні заручитися підтримкою уряду і нерідко не можуть реалізувати своє право законодавчої ініціативи через протидію його.

Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути прийняті в ідентичній редакції двома палатами простою більшістю голосів на роздільних засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він затверджується на референдумі або за рішенням президента Конгресом, що іменується в цьому випадку Конституційним (спільним засіданням палат парламенту) більшістю у 3/5 загальної кількості голосів. На першій стадії законопроект обговорюється і в нього вносяться поправки. На другій стадії (незалежно від того, референдум це чи конгрес) можна лише голосувати "за", "проти" або утриматися. Проте для ратифікації в Конгресі потрібно, щоб автором законопроекту був уряд, а не члени парламенту. Процедуру ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок, коли проведення референдуму недоцільно.

Проект або пропозиція закону про перегляд Конституції можуть бути схвалені більшістю кожною з палат парламенту, але це не зобов'язує президента застосувати наступну процедуру. Конституційний закон про скорочення строку повноважень президента Республіки був прийнятий референдумом тільки 24 вересня 2000 р. (це була найбільша зміна Конституції за останні десятиліття). Конституція 1958 року до середини 1996 р. зазнала дев'ять переглядів, деякі з яких мали технічний характер, а деякі кардинально впливали на її зміст.

Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і порядок діяльності державних органів, а також певною мірою в міжнародно-правовий статус Французької Республіки. Проте вони не торкнулися головних принципів демократії, організації і діяльності державних інститутів, а лише відбили тенденцію до деякого підвищення ролі парламенту й авторитету уряду як колегіального органу.

Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат: Національно Асамблеї[1] (555 депутатів від метрополії і 22 від заморських територій) і Сенату[2] (321 член).

Парламент збирається один раз на рік на сесію, що відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Кількість днів, протягом яких палати можуть засідати, не повинна перевищувати 120. Можуть проводитися як додаткові засідання, так і надзвичайні комісії, відкриття і закриття яких здійснюється декретом президента.

Члени парламенту захищені депутатським індемнітетом[3], а з 1995 року – обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні.

Будь-який імперативний мандат недійсний, права відкликання не існує. Суміщення депутатського мандата з державними посадами заборонено.

Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого, крім голови палати, входять віце-голови, секретарі та квестори. Головою палати обирається представник найбільш значної партійної фракції в палаті. Крім керівництва на засіданнях палати голова має й інші важливі повноваження: голови палат призначають по три члени у Конституційну раду, голова нижньої палати є представником у Конгресі парламенту при затвердженні поправок до Конституції, а голова верхньої палати виконує функції президента у разі введення надзвичайного стану.

Голова Національної Асамблеї обирається на весь строк легіслатури (п'ять років при повному поновленні на кожних виборах), а голова Сенату – після кожного часткового поновлення цієї палати (сенат обирається на дев'ять років і поновлюється на третину кожні три роки).

У палатах створюються наради голів у складі голови і віцеголів, голів постійних комісій, голів парламентських партійних фракцій, одного з міністрів, а в Національній Асамблеї ще й генерального доповідача фінансової комісії. На цих нарадах визначається організація обговорення питань порядку денного.

Як і в інших парламентах, у палатах французького парламенту, відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції, створюється по шість постійних комісій, що попередньо розглядають законопроекти й певною мірою контролюють діяльність уряду. Кожний парламентар повинен входити до складу будь-якої постійної комісії.

Поряд з постійними комісіями за вимогою уряду або за рішенням відповідної палати можуть створюватися спеціальні комісії для вивчення якогось конкретного законопроекту. До цих комісій на основі пропорційного представництва входять 41 член нижньої палати і 24 члени, що обираються верхньою палатою. У разі необхідності створюються на пріоритетних началах погоджувальні комісії і тимчасові спеціальні комісії з розслідування і контролю, а також особливі комісії (наприклад, з питань позбавлення парламентської недоторканності).

У кожній палаті призначається парламентська делегація в справах Європейських співтовариств. Причому така делегація в

Національній Асамблеї призначається на весь строк легіслатури, а в Сенаті – після кожного часткового його поновлення.

Залежно від партійної належності парламентарі об'єднуються у фракції, іменовані політичними групами. У Національній Асамблеї політична група повинна нараховувати не менш як 20 членів, а в Сенаті – не менш як 14. Фракції на основі пропорційного представництва формують бюро палати і постійні комісії та визначають їхню політичну лінію.

Французький парламент має законодавчі, контрольні, судові, зовнішньополітичні та інші повноваження. Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає звичайні (прості) органічні та конституційні (що змінюють Конституцію) закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Конституції, в якій міститься перелік питань про законодавчі повноваження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повноважень, належать до компетенції уряду. Крім того, повноваження парламенту в цій сфері обмежуються можливістю президента проводити референдуми з цих питань, обминувши парламент, та інститутом делегованого законодавства, передбаченого ст. 38 Конституції.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентарям. Президент республіки формально таким правом не володіє. Урядові законопроекти подаються в будь-яку палату, а законодавчі пропозиції парламенту – тільки в бюро його палати. Потім ці законопроекти передаються в постійну або спеціальну комісію. Подальша процедура складається із звичайних етапів – загальної дискусії, постатейного обговорення, голосування за проектом у цілому. Можливими є четверте і п'яте читання, якщо законопроект повертається з іншої палати неприйнятим.

Після прийняття парламентом закон передається президенту для промульгації. Підготовку закону до промульгації здійснює генеральний секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забезпечує закон необхідними додатками. Протягом 15 днів президент може застосувати слабке вето, тобто зажадати нового розгляду закону в парламенті, що може бути переборено простою більшістю.

Президент до підписання звичайного закону може направити його для висновку в Конституційну раду, органічні ж закони направляються туди в обов'язковому порядку. До підписання

закону президентом звернутися в Конституційну раду можуть депутата і сенатори (не менш як 60 членів кожної палати).

Парламент може делегувати свої законодавчі повноваження уряду за умови тимчасового характеру такого делегування і наявності в уряді програми здійснення цих повноважень. Уряд за делегованими повноваженнями видає ордонанси, які повинні бути внесені на розгляд парламенту до закінчення строку, визначеного в делегуючому законі.

Важливу роль у здійсненні парламентського контролю відіграє заснований 1973 року парламентський посередник, призначений урядом. За результатами парламентського контролю санкції до уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті винесення резолюції осудження або відмови в довірі. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право розпустити нижню палату має президент.

Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнародних договорів. До судових повноважень парламенту належить створення ним особливих судів для розгляду справ вищих посадових осіб – Високої палати правосуддя і Суду правосуддя республіки – й оголошення амністії. Висока палата правосуддя формується для здійснення правосуддя стосовно президента за державну зраду, а Суд правосуддя республіки – для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій. Інституту імпічменту у Франції не існує.

Президенту[4] належить центральне місце в системі державних органів П'ятої Республіки. Разом з урядом він утворює центральну виконавчу владу. Відповідно до ст. 5 Конституції, він стежить за додержанням Конституції, забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає заходів щодо забезпечення її територіальної цілісності, забезпечує дотримання міжнародних угод і договорів.

Президент обирається шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Строк повноважень президента – п'ять років[5]. Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у президенти повинен задовольняти всі вимоги, що ставляться до осіб, які обираються в парламент. Через те, що у Франції немає інституту віце-президента, у випадку дострокової вакансії посади президента його обов'язки тимчасово виконує представник Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці обов'язки, їх виконує уряд.

За весь час існування п'ятої республіки двічі мали місце випадки дострокової вакансії посади президента і Проведення дострокових виборів: у 1969 р, у зв'язку з відставкою де Голля і в 1974 р. у зв'язку зі смертю Жоржа Помпіду.

Офіційна резиденція президента – Єлисейський палац. Президенту допомагає в його діяльності особистий апарат, що сягає кількох сотень чоловік. Апарат президента складають: кабінет, генеральний секретаріат, військовий комітет, чиновник для особливих доручень. Усі співробітники Єлисейського палацу призначаються та звільняються президентом за його власним розсудом.

Президент має широкі повноваження. Згідно зі ст. 19 Конституції існує дві основні групи повноважень: ті, що здійснюються президентом самостійно, тобто в дискреційному порядку (особисті повноваження); ті, що потребують для свого здійснення контрасигнатури прем'єр-міністра (іноді також окремих міністрів, відповідальних за виконання цього акта президента).

До першої групи особистих повноважень президента належать:

  • 1. Право розпуску Національної Асамблеї (з цього питання президент повинен проконсультуватися з головами палат парламенту і прем'єр-міністром, хоча ці консультації його ні до чого не зобов'язують). Це право президента обмежене трьома умовами: а) не може бути здійснений розпуск протягом року після попереднього розпуску; б) під час дії надзвичайного стану; в) виконуючим обов'язки президента.
  • 2. Право призначати прем'єр-міністра і за його поданням інших членів уряду, а також відкликати їх. Призначення уряду президентом потребує наступного схвалення урядової програми нижньою палатою парламенту, а це означає, що при призначенні прем'єр-міністра президентові доводиться враховувати позицію партійної більшості Національної Асамблеї.
  • 3. Право за пропозицією уряду під час сесії парламенту або за спільною пропозицією обох палат передавати на референдум будь-який законопроект з питань організації публічної влади, економічних або соціальних реформ і публічних служб, що сприяють їм або дозволяють ратифікацію міжнародного договору, який не суперечить Конституції, впливає на функціонування державних інститутів.
  • 4. Право звертатися з посланнями до палат на їх роздільних засіданнях.
  • 5. Право за своїм розсудом головувати в Раді Міністрів. Ніяке засідання Уряду у формі Ради міністрів неможливо за відсутності президента, крім випадку, коли він безпосередньо уповноважив іншу посадову особу здійснювати голосування на конкретному засіданні й у зв'язку з конкретним порядком денним.
  • 6. Право вводити в країні надзвичайний стан. До введення надзвичайного стану президент повинен провести такі самі консультації, як і при розпуску Національної Асамблеї.
  • 7. Право звернення в Конституційну Раду із запитами і прит значення однієї третини його членів.
  • 8. Президент – глава Збройних сил, він головує у вищих радах і комітетах національної оборони. У разі потреби прем'єр- міністр може заміщати президента як голова на засіданнях рад і комітетів національної оборони.
  • 9. Право помилування.

До повноважень президента, що потребують контрасигнатури прем'єр-міністра або окремих членів уряду, належать: скликання парламенту на надзвичайну сесію; підписання декретів і ордонансів, прийнятих Радою міністрів; призначення вищих цивільних і посадових осіб та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів; призначення дипломатичних представників; участь у розгляді законопроектом уряду.

Президенту належить право законодавчої ініціативи з питань, що стосуються конституційних переглядів, передачі законопроектів на референдум, а також право відкладального вето на закони, прийняті парламентом, або право звернення в Конституційну Раду на предмет відповідності закону Конституції.

У Конституції визначені важливі повноваження президента щодо зовнішніх відносин, оборони і безпеки. Він представляє країну в міжнародних відносинах; акредитує надзвичайних послів і посланників в іноземних державах, а надзвичайні посли та посланники цих держав акредитуються при ньому; веде переговори про укладення міжнародних договорів і ратифікує їх, крім тих, для ратифікації яких потрібний закон, а для територіальних питань – ще й згода заінтересованого населення.

Особливо важливе значення має не передбачене Конституцією право президента вводити в дію стратегічні ядерні сили, що надане йому 1964 року звичайним декретом уряду.

Крім традиційного для глави держави права помилування, президент активно впливає на склад і діяльність Вищої ради магістратури, входячи до складу обох її відділень і головуючи в ній. Це повноваження ефективно сприяє президенту у виконанні важливої функції гаранта незалежності судової влади.

На практиці президент має більші повноваження, ніж ті, що належать йому за буквою Конституції. Так, він приймає рішення, якими втручається в компетенцію уряду, коли президент і парламентська більшість належать до однієї політичної партії.

Президент за Конституцією політично не відповідальний. Він може бути засуджений лише за державну зраду, склад якої офіційно не визначений. Обвинувачення може бути пред'явлене йому тільки обома палатами парламенту, що повинні прийняти ідентичне рішення відкритим голосуванням і абсолютною більшістю голосів своїх членів. Судить Президента в цьому разі Високий суд правосуддя, члени якого, відповідно до ч. 2 ст. 67 Конституції, обираються в рівній кількості Національною Асамблеєю і Сенатом зі свого складу після кожного повного або часткового поновлення палат. Високий суд правосуддя складається з 24 суддів і 12 заступників. На практиці Високий суд правосуддя ще не розглядав подібних справ.

Уряд[6] – колегіальний орган, що здійснює поряд або разом з президентом виконавчу владу. Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об'єднує усіх його членів під головуванням президента. Засідання у разі відсутності президента іменуються Радою кабінету. Як уже зазначалося. прем'єр-міністр може головувати в Раді Міністрів тільки за спеціальним повноваженням президента і за визначеним порядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов'язковому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру, про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням прем'єр-міністра.

Формування уряду належить до компетенції президента. Зокрема, президент добирає кандидатуру на посаду прем'єр- міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє президенту, який призначає їх. Хоча призначення прем'єр-міністра є особистим правом президента, проте при цьому він змушений враховувати розстановку політичних сил у Національній Асамблеї, довіру яких повинен мати уряд.

Конституція заснувала інститут несумісності посади члена уряду з володінням парламентського мандата, з якоюсь посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяльністю; Водночас законодавством не забороняється сполучати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера і навіть голови генеральної та регіональної ради.

Повноваження уряду здійснюються або разом з президентом, або кабінетом, або одноособово прем'єр-міністром. Конституція підкреслює особливу роль прем'єр-міністра. Згідно зі ст. 21 Конституції, він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, здійснює регламентарні повноваження і призначає на цивільні та військові посади. Окремі свої повноваження він може делегувати міністрам. Велике значення має також і те, що деякі важливі повноваження президента здійснюються за пропозицією або після консультацій з прем'єр-міністром.

Прем'єр-міністру у здійсненні його функцій допомагає генеральний секретар уряду, а також власні служби – кабінет прем'єр-міністра, генеральні секретаріати планування, оборони та ін. Кожний міністр має свій кабінет (а в департаментах засновуються служби міністрів).

Правосуддя у Франції здійснюється чотирма гілками судової влади:

Громадянські суди, в яких розгляд дрібних суперечок здійснюється непрофесійними суддями – медіаторами (посередниками), що призначаються місцевими радами;

Ієрархічна система судів загальної юрисдикції, які розглядають карні та цивільні справи. Це трибунали малої інстанції, що розглядають незначні кримінальні та цивільні справи (є в департаментах); трибунали великої інстанції, що розглядають карні та цивільні справи середньої складності; апеляційні суди; суди присяжних (асизи) при розгляді кримінальних правопорушень, за які передбачене покарання понад п'ять років позбавлення волі. До їхнього складу входять три фахових судді та 9 присяжних засідателів; касаційний суд, що очолює всю систему судів загальної юрисдикції;

Різноманітні спеціальні суди (по справах неповнолітніх, військовослужбовців, з кримінальних справ, а також комерційні й трудові).

Ієрархічна система адміністративних судів, яку складають регіональні адміністративні суди (низова ланка), адміністративні апеляційні суди та державна рада (вища ланка).

Крім цих судів, у Франції існує два спеціальних органи, що не увійшли до судової системи, вони створені для суду над вищими чиновниками: Суд правосуддя республіки – судить міністрів; Високий суд правосуддя – розглядає обвинувачення проти президента.

Наявність такої складної судової системи зумовлює можливість суперечок про компетенцію та підсудність. Для дозволу цих суперечок створений Трибунал по конфліктах. Він складається з восьми членів: по три обираються Касаційним судом і Державною радою. Ці шість членів обирають із числа своїх колег у відповідному органі ще двох членів Трибуналу і двох їхніх заступників. Перевибори проводяться кожні три роки. Головою Трибуналу за посадою є міністр юстиції, але фактично Трибуналом керує віце-голова, який призначається міністром юстиції.

Конституційна Рада[7] складається з дев'ятьох членів, повноваження яких тривають дев'ять років і не підлягають поновленню (статті 56 і 57 Конституції). По три члени Конституційної Ради призначаються президентом, головою Національної Асамблеї і головою Сенату. Крім цього основного складу, до Конституційної ради входять усі екс-президенти Франції. Члени Конституційної ради не можуть бути членами Уряду і парламенту, а також економічної і соціальної рад. Поновлюється Конституційна Рада кожні три роки на 1/3. Замість члена, який вибув достроково, призначається новий на решту строку. Голова Конституційної Ради призначається президентом з числа всіх членів Конституційної Ради, проте дотепер голови завжди призначалися з числа "президентських" членів.

Конституційна Рада може констатувати обов'язкову відставку свого члена, що порушив принцип несумісності функцій або втратив спроможність здійснювати свої громадянські й політичні права.

На Конституційну Раду покладено функцію обов'язкового попереднього контролю за конституційністю органічних законів і регламентів палат парламенту, а також факультативного попереднього контролю за конституційністю звичайних законів (статті 58-62 Конституції).

В обов'язки Конституційної Ради входить контроль за відповідністю міжнародних договорів Основному закону. Якщо міжнародна угода визнається такою, що не відповідає Конституції, то вона не може бути ратифікована до відповідної зміни Конституції.

Специфіка Конституційної Ради Франції полягає в різноманітності її компетенцій, що стосуються президента і парламенту. Так, Рада розглядає скарги на законність обрання членів обох палат парламенту, а також питання виборності й несумісності посад, що виникають стосовно членів парламенту. Регламенти палат та їхні зміни до застосування передаються в Раду, яка виносить рішення про їх відповідність Конституції.

Президент консультується з Радою з питань введення надзвичайного стану, яка розглядає вжиті президентом у цей період заходи. Конституційна Рада спостерігає за проведенням референдуму і повідомляє його результати.

Виконуючи численні функції, пов'язані з обранням президента і членів парламенту, а також проведенням референдуму, Конституційна Рада виконує своєрідну роль виборного суду і центрального виборного органу. На Конституційну Раду покладено обов'язки щодо вирішення спорів про розподіл компетенції між законодавчою й виконавчою владами.

Справи в Конституційній Раді розглядаються письмово на закритих засіданнях. Рішення мотивуються і публікуються у "Журналь офісьєль". Приймаються вони в місячний строк, а в термінових випадках – у восьмиденний. Усі рішення Конституційної Ради оскарженню не підлягають і є обов'язковими для публічних влад, усіх адміністративних і судових органів. Крім Конституційної Ради, що здійснює контроль за актами законодавчих органів, контроль за конституційністю актів виконавчої влади здійснює інший орган – Державна рада, що призначається президентом і дає висновки уряду про відповідність його актів закону, а також оцінює з погляду конституційності акти регламентарної влади. Державна рада очолює систему судів адміністративної юстиції і розглядає скарги на їх рішення.

  • [1] Національна Асамблея або Національні збори (фр. Assemble nationale) – нижня палата парламенту Франції, яка засідає.в Бурбонському палаці, розташованому на лівому березі Сени навпроти площі Згоди. З 26 липня 2012 р. президентом Національних зборів є Клод Бартолон.
  • [2] Сенат засідає в Люксембузькому палаці. З 1 жовтня 2011 р. його очолює Жан-П'єр Бель.
  • [3] Невідповідальність депутата після закінчення строку його депутатського мандата.
  • [4] З 15 травня 2012 р. президентом Франції є Франсуа Жерар Жорж Ніколя Олланд. Президента Франції де-юре є співкнязями Андорри та гросмейстерами ордену Почесного легіону.
  • [5] До 2002 р. (закон змінено в 2000 р.) термін президентських повноважень складав 7 років, потім – 5 років.
  • [6] До уряду входить прем'єр-міністр та 20 профільних міністрів. Резиденція – Матінйонський палац. З 31 березня 2014 р. прем'єр- міністром є Мануель Карлос Вальс і Гальфетті.
  • [7] З 5 березня 2007 р. очолює її Жан-Луї Дебре.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >