< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політичні партії п'ятої французької республіки

$ 1. Голлісти.

§ 2. Соціалістична партія.

§ 3. Французька Комуністична партія.

§ 4. Національний Фронт.

§ 5. Центристські партії.

§ 6. Троцькісти.

$ 7. Зелені.

Франція є зразком багатопартійності, причини якої полягають в особливостях соціальної структури країни, а також в історичних традиціях. Головна причина багатопартійності у Франції – строкатість соціальної структури. Відсутність чітких соціальних граней між прошарками, наявність великої кількості проміжних соціальних верств, велика питома вага дрібної буржуазії міста і села, а також регіональні, вікові, релігійні особливості – усе це, разом узяте, і живить багатопартійну структуру суспільного життя Франції. Важливу роль відіграє також історична традиція. Виникнення політичних партій було пов'язане з Великою Французькою Революцією 1789 р.

Голлісти. Союз за народний рух

У 1947 році III. де Голль створює масове громадянське об'єднання, яке передбачало надпартійний характер і мало включати в себе всі соціальні верстви. Так з'явилося Об'єднання французького народу (фр. Rassemblement du peuple frarçais, RPF). До нього увійшли робітники і селянські об'єднання, ветерани та учасники війни, молодіжні об'єднання тощо. Ш. де Голль виходив з того, що для вирішення найважливіших державних завдань нація повинна бути єдиною, тоді як стани, партії, клани роз'єднують її. Головним принципом об'єднання була для RPF підтримка ідей і самої особистості генерала Ш. де Голля. Так на французькій політичній сцені з'явився "голлізм".

Голлістська партія неодноразово змінювала свої назви. З 1958 року RPF стало називатися Союз на підтримку нової республіки (фр. Union pour la Nouvelle Republique, UNR), з 1968 року – Союз Демократів на захист нової республіки (фр. Union des Democrates pour la Republique, UDR), з 1976 року – Об'єднання на підтримку республіки (ОПР; фр. Rassemblement pour la Republique, RPR), з 2002 року – Союз за народний рух (СНР; фр. Union pour un mouvement populaire, UMP). Партія мала жорстку вертикальну структуру, вибудувала під Ш. де Голля, яка була добудована до самого низу. У цьому сенсі RPF було заземлено, мало "якір" в особі низових "команд", які діяли не тільки на малих територіях, а й на підприємствах, у тих чи інших організаціях.

Голлістський рух не був однорідним на кожному з етапів свого розвитку. Зрозуміло, у ньому існувала і глибока спадкоємність, яка ґрунтувалась на загальних установках, властивих голлістам:

  • • Першим елементом була корінна ревізія конституції Четвертої республіки з метою посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. На чолі країни Ш. де Голль хотів бачити наділеного широкими повноваженнями президента республіки.
  • • Другим елементом ідеології голлізму була ідея "національної величі" Франції. Зовнішня політика країни має бути спрямована на захист інтересів нації. В обстановці "холодної війни" традиційні дружні зв'язки Франції з СРСР не віталися. Франція повинна орієнтуватися на США. Однак Ш. де Голль підкреслював, що співпраця Франції з США має бути всебічною і ґрунтуватися на паритетних засадах. При цьому підпорядкування інтересів Франції інтересам США категорично відкидалося. Велике значення голлісти надавали ідеї створення блоку західноєвропейських держав. Вони вважали, що він міг би співіснувати поряд з двома супердержавами – СРСР і США – і певним чином врівноважувати їх сили.
  • • Третім елементом голлізму була соціально-економічна політика в дусі реформізму, яка повинна була забезпечити добробут французького народу. Ш. де Голль розумів, що завоювати прихильність значної частини французького народу, в умовах зростання впливу комуністичної та соціалістичної партій, неможливо без програми соціальних реформ. Генерал і його прихильники висунули ідею "асоціації праці і капіталу". В основі "асоціації" лежав контракт, що укладається між главами підприємств, представниками капіталу (акціонерами) та представниками персоналу (трудящими). Підписуючи контракт, робочий ставав своєрідним акціонером, чий внесок (праця) зрівнювався за важливістю і значенням з внеском капіталу, а винагорода в тій так чи інакше залежала від продуктивності і прибутків. Зберігалася приватна власність на підприємство і влада керівника.
  • • Четвертим елементом була так звана пряма демократія (проведення референдумів із найважливіших державних питань). Як казав Ш. де Голль, RPF прагне розбудити в народі творчий дух. Постійні політичні кризи, віддаленість політичної сфери від народу приводили до пасивності французів. Вони переставали вірити в те, що можуть впливати на прийняття рішень, які стосуються їх самих. RPF провокувало французів на самоорганізацію, на формування своїх вимог і створювало механізми для того, щоб ці вимоги були почуті і виконані. Політична практика голізму характеризувалася прямим, минаючи партійні структури, зверненням до народу, прагненням надати своїм діям загальнонаціональний ореол.

У країні здійснювалася широка програма економічної модернізації шляхом жорсткої міністерської регламентації діяльності держпідприємств і підтримки приватного бізнесу, особливо в нових галузях. Реалізовувалися великі проекти в аерокосмічній промисловості, електроніці за участю іноземного капіталу. Продуктивність праці перевищила середній західноєвропейський рівень. Отримала розвиток система соціального страхування і соціального забезпечення, яка у Франції створювалася як альтернатива американській ринковій моделі. Розвивалося соціальне партнерство на рівні підприємств. Впроваджувалися плани регіонального розвитку. У сільському господарстві сформувалося фермерство, зміцнів кооперативний рух, селянство отримувало допомогу від держави. Активну роль у всіх цих перетвореннях відігравала держава.

Однак економічна модернізація, здійснена Ш. де Голлем, призвела до розмивання традиційних верств селянства, ремісників і торговців, тобто прошарків, характерних для "Франції дрібних буржуа" і зростанню позасистемної опозиції, що складається з тієї частини суспільства, для якої були недоступні багато благ "суспільства споживання". Це і стало однією з головних причин подій у травні 1968 року, які призвели до відставки Ш. де Голля.

У роки правління Ж. Помпіду (1969-1974 pp.) голлістська партія традиційно підтримувала президента республіки. Усі найважливіші справи в ній, як і раніше, вершили "барони" (старі голлісти). Але в партійних рядах з'явилася також і група активної молоді, виплекана Ж. ГІомпіду ще під час його перебування прем'єром. Пізніше їх назвуть "молодими вовками" Ж. Помпіду.

Загалом період правління Ж. Помпіду був для голлістської партії відносно спокійним. Однак все раптово змінилося. У квітні 1974 р. президент раптово помер. До такої непередбаченої ситуації в голлістських колах виявилися не готові. Події розвивалися драматично. Явного наступника у Ж. Помпіду не було. Офіційним кандидатом від голлістської партії був висунутий Ж. Шабан-Дельмас. Його підтримали всі "барони". Від Національної федерації незалежних республіканців вирішив балотуватися В. Ж. д'Естен. Єдиним кандидатом лівих сил став Ф. Міттеран.

Почалася передвиборча кампанія. І тут сталося щось зовсім непередбачене. Один з "молодих вовків" Ж. Помпіду, енергійний і напористий міністр внутрішніх справ Ж. Ширак, став організатором розколу голлістів. Під його керівництвом 39 депутатів та 4 міністри, що представляють голлістську партію, відкрито виступили на підтримку В. Жискар д'Естена. Вони спільно підписали так званий "заклик 43-х", спрямований проти Ж. Шабан- Дельмаса.

У результаті вже в першому турі голлістський кандидат зазнав поразки. Ж. Шабан-Дельмас зібрав усього 15% голосів, пропустивши вперед і Ф. Міттерана (43%) і В. Ж. д'Естена (32%). Останній отримав у другому турі 50,8% голосів виборців і таким чином був обраний третім президентом П'ятої республіки.

Ж. Ширак пояснив свій вчинок тим, що, будучи міністром внутрішніх справ, він мав у своєму розпорядженні усі дані опитувань громадської думки. А вони свідчили про те, що голлістський кандидат у другому турі не мав жодних шансів виграти в єдиного кандидата лівих сил Ф. Міттерана.

Період президентства В. Ж. де'Естена (1974-1981 роки) – це приклад першого ліберального прориву в післявоєнній історії Франції. Голлістська партія в цей період виявилася відсунутою на другий план. Ж. Ширак отримав пост прем'єр-міністра країни. Таке призначення аж ніяк не було випадковим, оскільки, незважаючи на поразку, UDR залишався головною правлячою партією Франції.

Незабаром між президентом і прем'єр-міністром виникло чимало серйозних розбіжностей. Ж. Ширак, наприклад, вважав соціально-економічну політику президента занадто ліберальною. Він також протестував проти проведеної В. Жискар д'Естеном тактики "національного примирення", спрямованої на пом'якшення відносин з лівими силами. Ключові посади в кабінеті міністрів зайняли, за наполяганням президента, "незалежні республіканці". І діяли вони, як правило, через голову прем'єра, звертаючись безпосередньо до глави держави. У результаті в липні 1976 року Ж. Ширак подав президентові прохання про відставку.

В. Ж. д'Естен для проведення своєї політики знову був змушений шукати компромісу з голлістами.

Голлістський рух переживав кризу, яка проявлялася в тому, що, з одного боку, йшов процес болісної трансформації доктринальних основ голлізму, який виражався в підтримці ліберального курсу уряду, а з іншого – відхід на традиціоналістські позиції і суперництво з незалежними республіканцями.

У грудні 1974 року Ж. Ширак домігся свого обрання на пост генерального секретаря партії. А після відставки з поста прем'єра в 1976 році він прийняв рішення створити на базі UDR нову сильну неоголлістську партію. У грудні 1976 р. на установчому з'їзді проголошується створення Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). З'їзд одностайно обрав Ж. Ширака головою об'єднання.

Вже з кінця 1970-х pp. ОПР почала відходити від своїх колишніх ідеологічних принципів. Деякі французькі політологи вважають, що голлізм як політичний рух помер ще у 1976 р., саме під час створення ОПР, і що ця партії! була потрібна Ж. Шираку лише для реалізації його власних президентських амбіцій. Уже в липні 1979 р. Ж. Ширак заявив, що "голлістські ідеї не можуть бути єдиною опорою нашої діяльності" та "суть голлізму полягає в прагматизмі". Характерно, що на з'їзді ОПР у Тулузі в січні 1982 р. спостерігачі помітили відсутність портретів Ш. де Голля і Ж. Помпіду; не було там і традиційного символу голлізму – емблеми Лотарінгського хреста.

Після 1981 р. постійним елементом політичної стратегії ОПР і СФД був курс на єдність дій. Взаємодія правих здійснювалася в Сенаті, Національних зборах, політичних клубах. Перед виборами вони виробляли єдину політичну платформу і укладали угоди або про висунення спільних кандидатів, або про взаємне зняття конкуруючих кандидатур. У 1986 році перед парламентськими виборами ОПР і СФД уклали "кодекс хорошої поведінки", згідно з яким кандидат ОПР або СФД, який бере участь у "первинних виборах" в першому турі, був зобов'язаний зняти кандидатуру перед другим туром на користь того кандидата від правого блоку, який набере найбільшу кількість голосів.

До парламентських виборів ОПР і СФД утворили у 1993 р. виборчий союз, так званий "Союз за Францію". Однак у кампанії 1995 р. вони були розділені між послідовниками Ж. Ширака, який був у кінцевому підсумку обраний, і прихильниками Е. Балладюра. Після своєї поразки на парламентських виборах ОПР і СФД створили у 1997 р. "Альянс за Францію" для координації дій своїх парламентських фракцій.

Перед президентською кампанією 2002 р. прихильники Ж. Ширака були розділені на три правоцентристські партії, та, об'єднавшись, заснували асоціацію Союз в русі (Union en mouvement). Після переобрання Ж. Ширака на другий термін для того, щоб оскаржити результати виборів до законодавчих органів влади спільно, було створено Союз за президентську більшість (Union pour la majorite presidentielle). Згодом цей союз було перейменовано в Союз за народний рух і утверджено на постійну основу.

СНР стала результатом злиття голлістського консервативного ОПР, консервативно-ліберальної партії Ліберальної демократії (DL), яка входила до СФД, Радикальної партії та центристської Народної партії за французьку демократію (обидві теж входили в СФД). Таким чином, у СНР було представлено чотири основних "французьких політичних сім'ї": голлісти, республіканці, християнські демократи і радикали.

Близький союзник Ж. Ширака, Ален Жюппе, став першим президентом партії на установчому з'зді в Бурже у листопаді 2002 р. А. Жюппе переміг Нікопя Дьюпон-Еньяна, лідера фракції євроскептиків у партії, і трьох інших кандидатів, набравши 79,42% голосів. Перші роки діяльності партії відзначились напруженістю та суперництвом між А. Жюппе, який очолював групу прихильників Ж. Ширака, і лоббістів інтересів Ніколя Саркозі, тодішнього Міністра внутрішніх справ.

У 2004 р. на регіональних виборах СНР отримав важкий політичний удар, здобувши більшість тільки у 2 з 22 регіонів метрополії (Ельзас і Корсика) і тільки в половині департаментів (хоча "праві" раніше мали набагато кращі результати). У Європарламенті на виборах 2004 р. партія отримала лише 16,6% голосів, опинившись далеко позаду Соціалістичної партії, і цим забезпечила собі в ньому всього 16 місць.

А. Жюппе подав у відставку з посту очільника партії 15 липня 2004 р. після того, як його визнали винним у корупційному скандалі. У зв'язку з цим Н. Саркозі, не втрачаючи часу, оголосив, що він візьме на себе керівництво партією і залишить свій пост міністра фінансів. 28 листопада 2004 р. Н. Саркозі здобув крісло глави партії, набравши 85,09 % голосів проти 9% і 5%, що здобули його конкуренти. Отримавши контроль над тим, що раніше, по суті, було в компетенції Ж. Ширака, Н. Саркозі зосередив сили партії на президентських виборах 2007 р.

Зовнішні обставини сприяли зростанню престижу партії. Провал референдуму щодо Європейської конституції 2005 р. призвів до падіння популярності уряду Жан-П'єра Раффарена і формування нового кабінету під керівництвом представника СНР – Домініка де Вільпена. До партії вступила рекордна кількість нових членів, і її склад був суттєво оновлений до виборів 2007 р. 14 січня Н. Саркозі був безальтернативно номінований на кандидата в президенти від СНР. На цих виборах партія під керівництвом Н. Саркозі публічно висловлювала негативне ставлення до запропонованого Туреччині членства в ЄС, зайнявши більш консервативну позицію, до чого Ж. Ширак раніше, навпаки, ставився позитивно.

Н. Саркозі вдалось отримати більшість голосів у першому турі президентських виборів 2007 р., після чого у наступному він зіткнувся з суперницею-кандидаткою від соціалістів – Сеголен Руаяль[1]. Тут кандидат від СНР здобув 53,06% голосів, що забезпечило йому перемогу. Як наслідок, він пішов у відставку з поста президента партії 14 травня 2007 р., за два дні до того, як стати президентом Французької Республіки. Франсуа Фійон був призначений прем'єр-міністром, а вже 17 червня, на виборах у законодавчі органи, СНР отримала більшість у Національній Асамблеї (313 з 577 місць).

Після обрання Н. Саркозі на пост президента тимчасовий лідер партії Жан-Клод Годен, намагаючись запобігти боротьбі за головування між Патріком Деведжяном і Жан-П'єром Раффареном, оголосив, що СНР повинна мати колегіальний керівний орган. Так, Національна рада СНР схвалила поправку до Статуту партії, яка це імплементувала. Було обрано трьох віце-голів партії (Жан- П'єр Раффарен, Жан-Клод Годен і П'єр Мейаньєрі), генерального секретаря Патріка Деведжяна і двох асоційованих генсеків.

На муніципальних і кантональних виборах 2008 р. партія втратила багато міст, серед яких Тулуза і Страсбург, а також вісім президентських місць у департаментах на користь "лівих". На виборах до Європейського парламенту в 2009 р. партія очолила свої загальні списки іменами представників молодших партій- союзниць зі свого складу. СНР отримала 27,9%, і обрала, таким чином, 29 депутатів до Європарламенту зі свого складу, значно покращивши результат 2004 р. Проте на регіональних виборах 2010 р. СНР здобула всього 26%.

Партія зазнала ще однієї значної поразки на кантональних виборах навесні 2011 р. і у вересні цього року втратила більшість у Сенаті Франції, вперше в історії П'ятої республіки. Після цих подій, у травні 2011 р., Радикальна партія вирішила покинути СНР і створити "Альянс", нову центристську коаліцію. Партія СНР вирішила не організовувати праймеріз перед президентськими виборами 2012 р. і схвалила пропозицію Н. Саркозі балотуватись на другий термін. Саркозі програв перевибори кандидату від Соціалістичної партії, Франсуа Олланду 6 травня 2012 р., який набрав 48,4% у другому турі. Партія СНР опинилась в опозиції після подальших виборів до Національних зборів, на яких вона здобула меншість.

Сьогодні партія нараховує понад 270 тис. членів. Відповідно до її статуту, всередині партії встановлено колегіальне керівництво, яке складається з трьох співголів: А. Жюппе, Ж.-П. Раффарен, Ф. Фійон. Генеральним секретарюй з 2014 р. є Люк Шатель.

СНР є традиційною правоцентристською партією, що об'єднує ідеї голлізму, християнської демократії, класичного лібералізму і навіть радикалізму. Офіційно вона декларує досить "розмиті" політичні заяви, які підкреслюють консенсус у партії та спільні цінності прихильників різних рухів, які до неї входять.

Ідеологія СНР полягає, перш за все, у визнанні того, що доля кожної людини – бути вільною, вона відкидає політичні системи, які "придушують економічну свободу" в державі. З цього випливає, що праця, особисті заслуги та достоїнства людей, інновації та суспільні ініціативи повинні заохочуватися для зниження рівня безробіття та підвищення економічного зростання, але в той же час ідеологія партії говорить про те, що дотримання принципу верховенства закону і влади для держави є необхідним. Беручи до уваги голлістські традиції, СНР стверджує, що вона рішуче підтримує солідарність громадян з державою як гарантом соціального захисту "незахищених" індивідів. Проте, розвиваючись сьогодні в більш ліберальному дусі, партія засуджує принцип "соціальних подачок".

Партія ставала час від часу у деяких питаннях на націоналістичні позиції. Це стосується політики Франції у сфері незаконної імміграції. Вона активно підтримувала інтеграцію й асиміляцію мігрантів у французьке суспільство і завжди засуджувала принцип комунітаризму як небезпеку для французької національної держави. Проте СНР традиційно є прихильником європейської інтеграції і €С загалом, хоча іноді в її риториці простежується де голлівська інтерпретація ЄС як "Європи батьківщин", головним принципом якої є захист національного суверенітету держави у наднаціональних структурах.

Ключовим елементом партійної ідеології є поняття свободи: "Ми віримо в людину, в її невід'ємну гідність. Ми поважаємо свободу і хочемо, щоб вона вела до відповідальності, але відмовляємось від соціального детермінізму. Ми відкидаємо системи, ідеології і тоталітаризм, що душать свободу, прагнучи регулювати все. Ми вважаємо, що це беззаперечна воля, яка забезпечує розвиток таланту. Свобода є основною цінністю, що дозволяє нам уявляти, діяти і творити".

  • [1] Попри те, що продовжуючий зберігати вплив на СПФ Л. Жоспен в жовтні 2006 р. різко висловився проти її кандидатури, партія 16 листопада 2006 висунула С. Руаяль своїм кандидатом на президентський пост.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >